15 Грудня 2018, 19:00 | Реєстрація | Вхід

Поетична група «Волинь». Добірка перекладів українською

09 Жовтня 2018 о 20:31 | Категорія: «Світова поезія українською» | Переклад: Наталія Бельченко | Перегляди: 465


Поетичну групу «Волинь» було засновано в 30-х роках XX століття у Рівному на Волині. До її складу входили польські поети Зузанна Ґінчанка, Вацлав Іванюк, Чеслав Янчарський, Юзеф Лободовський, Владислав Мільчарек, Зиґмунт Ян Румель, Стефан Шайдак, Ян Спєвак. За словами Маріуша Ольбромського, одного з продовжувачів поетичної традиції групи «Волинь», очолював групу Юзеф Чехович, чия творчість була для членів «Волині» поетичним взірцем, а сам він був для них авторитетом, читав рукописи, які вони надсилали, допомагав їм дебютувати.

Інспірував заснування групи Чеслав Янчарський. Літературна презентація членів «Волині» відбулася в 1936 році на сторінках журналу «Околиця Поетів»/ Okolica Poetów (№2), головним редактором якого був Станіслав Чернік. Про діяльність групи інформував також тижневик «Волинь», визначаючи її як «наймолодше поетичне товариство».

Проф. Ядвіґа Савицька у книжці «Поетична Волинь у просторі порубіжжя» (1999) ґрунтовно описала окремість групи на тлі польської поезії XX століття, зауважуючи: «Центром віршів є простір Волині, який трактується не як периферія по відношенню до чогось зовнішнього у порівнянні з нею, а як такий, що має власне буття». 

У журналі «Акцент» від 2007 року (№1) була опублікована стаття Вальдемара Міхальського «Відкрити Волинь наново», в якій автор розвинув спостереження Ядвіґи Савицької. Серед властивостей поетики цієї групи Міхальський зауважив надання переваги семіотиці простору, візуальних вражень, подробиць. Пейзажність – в основі творів волинських поетів. Використовується також лексика стику культур, завдяки чому відтворюється місцевий колорит. Цій поезії нерідко притаманний звукопис, як от віршеві Юзефа Чеховича. 

Представлені переклади стали основою виставки «Портрет із віршів та спогадів. Поетична група Волинь», яка відкрилася 4 вересня 2018 року на подвір’ї Музею Юліуша Словацького в Кременці в рамках форуму «Діалог двох культур».



Józef Czechowicz  / Юзеф Чехович (1903–1939)

przez kresy

monotonnie koń głowę unosi
grzywa spływa raz po raz rytmem
koła koła
zioła

terkocze senne półżycie
drożyną leśną łąkową
dołem dołem
polem

nad wieczorem o rżyska 
księżyc ciemny czerwony
wołam
złoty kołacz

nic nie ma nawet snu tylko koła skrzyp
mgława noc jawa rozlewna
wołam kołacz złoty
wołam koła dołem polem kołacz złoty
порубіжжям

монотонно кінь шию здіймає
грива сива струмує у ритмі
коліс коліс
покіс

сюркоче в півсні неохоче
лучним і дібровним шляхами
долом долом
полем

надвечір’ям в стернищ перечепи
повня темно-червона
гукаю
золото короваю

ні хуху, ні духу, ні сну, лиш колеса
млява ніч ява повновода
гукаю золото короваю
гукаю колеса долом полем золото короваю


Zuzanna Ginczanka / Зузанна Ґінчанка (1917–1944)

Na zdarzenie z życia prywatnego

Ach, byłam pewnie zamyślona
albo po prostu roztrzepana,
że tak ni z tego, ni z owego
nagle natknęłam się na pana —

Ach, był pan pewnie zamyślony
albo po prostu roztargniony,
że nagle zechciał mnie wyminąć
z nieprzepisowej lewej strony —

Ach, jakby tu rozstrzygnąć sprawę,
nikogo wcale mniej nie winiąc,
kto z nas był bardziej temu winien,
żeśmy nie mogli się wyminąć.

To było straszne przeoczenie,
choć trwało małą chwilkę tylko —
ach, taką bardzo małą chwilkę,
ach, taką bardzo małą chwilkę —

No i wybraliśmy rozsądnie,
to przyzna nawet i oszczerca,
tę przepisową prawą stronę,
ach, przeciwległą stronę serca!
На випадок з приватного життя

Ах, я витала десь у хмарах,
а чи роззява я, до слова,
що з дива доброго такого
на вас наскочила раптово –

Ах, ви витали десь у хмарах
чи так замислились глибоко,
що вирішили оминути
мене з неправильного боку – 

Ах, як залагодити справу,
не винуватячи нікого
з нас, хто робив усе спрожогу
і не звільнив як слід дорогу.

Бо це жахлива недоладність,
хоч мить лише вона тривала – 
ах, так вона тривала мало,
ах, так вона тривала мало – 

Ми розминулись на півкроку
(тут і наклепник схаменеться),
з формально правильного боку,
та протилежного від серця!


Wacław Iwaniuk / Вацлав Іванюк (1912–2001)

Kartagina

Dziwny to kraj
Ta nasza Kartagina
Jak medalion wiszący u szyi Bałtyku
A schowany pod butem Rosji
Z niego prowadziły kiedyś
Drogi w Oświecenie
Do Rzymu
Do Florencji
W Norwidowski dom
A dziś
Starym gościńcem
Wiedzie na Syberię
Dziwny to kraj
Smutny to kraj
Ciemny przedsionek
W Azję
W przepaść
Карфаген

Загадкова земля
Цей наш Карфаген
Наче медальйон висить на шиї Балтики 
Проте схований під чоботом Росії
З нього вели колись 
Шляхи в Просвітництво
До Риму
До Флоренції
До норвідівського дому
А сьогодні
Старий тракт
Веде до Сибіру
Загадкова земля
Сумна земля
Темний перехід
В Азію
В прірву


Czesław Janczarski / Чеслав Янчарський (1911–1971)

Krzemieniec

Piwnice pachną chłodem
Wiśniowym i chlebnym
na czarnej miotle chmury
zjeżdża ikwa nocy

Pijemy kwas w altanie
gdzie spłowiał dach nieba
u wylotu zaułka
skrzypi nagrobek studni

Czarne profile cieni
suną pod ścianami
modlitwami szeleszczą
wśród brodatych ostów

Słońce zapadło w krzaki
na kamienną płytę
wdziera się macierzanka
drapieżnym zamysłem

i spływają powoli
żółte krople wosku
Кременець

З підвалів пахне холод
вишневий і хлібний
на помелі хмариння
летить іква ночі

Ми квас п’ємо в альтанці
де вицвів дах неба
на виході з провулка
рипить кринична корба

І чорні силуети
тіней попід стіною
лопочуть молитвами
між ковтунів осоту

В кущі запало сонце
на кам’яний нагробок
тим’ян повзе жадливо
мов хиже створіння

і котиться повільно
віск краплями долу


Józef Łobodowski / Юзеф Лободовський (1909–1988)

Wigilia

Gdy pierwsza gwiazda przez szyby się przedrze
i wonny obrus twarz radośnie zmarszczy,
z powagą wielką, jak hostia w katedrze,
do izby wejdzie ciepła miska barszczu…
choinka niebem gwiaździstym zajarzy,
świerki podejdą, w okna patrzeć będą,
melodia spłynie od spokojnych twarzy
i klęknie w progu dziecinną kolędą…
zaszumi w głowach, jak od mocnej wódki,
będziem się trwożyć, oglądać, odwlekać
i zobaczymy w dzień urodzin ludzkich
brnącego śniegiem smutnego Człowieka.
Святвечір

Коли перша зірка крізь шиби проблисне,
і обрус духмяний лицем зморшкувато
всміхнеться, – як проскура в храм, урочисто,
борщу тепла миска увійде до хати...
засвітиться небом зірчастим ялина,
і прийдуть смереки дивитись крізь рами,
і наспів од вуст молитовно полине,
як в роки дитинства із колядниками...
у голови вдарить, немов оковита,
охопить неспокій, тривога поглине –
побачимо: в день уродин цього світу
снігами бреде сумовита Людина.


Władysław Milczarek / Владислав Мільчарек (1914–1993)

Łuczniczka

Nie wiem, czy jesteś Amorem, czy nowoczesną Dianą –
Miłością wabisz ułudnie, a śmiercią grozisz z kołczanu.
Przeciągasz się rozkosznie, ramiona drżą ci lekko,
Gdy łuk napinasz jak brew nad przymrużoną powieką.
Mierzysz spokojnie, a pewność pokładasz w swojej sile:
grot strzały prosto w serce, a w twarz klasycznym profilem. 
O, teraz wysmukłe palce rozluźnisz, pochylisz głowę – 
Zaśpiewa sopranem cięciwa, bełt warknie kolorowo.
Zastygniesz w tanecznej pozie, alabastrowe zjawisko,
Tylko ci usta drgną lekko i oczy dziwnie zabłysną.
O zostań tak na zawsze, masz w sobie niebiańską słodycz,
Wzniesiemy cię na piedestał jak pomnik ludzkiej urody.
Лучниця

Не знаю, може, Амур ти, а чи сучасна Діана – 
Ховаєш у стрілах згубу, коханням вводиш в оману.
Напружуєшся звабливо, легенько тремтять рамена,
Коли, як брову над повіком, ти лук напинаєш для мене.
Прицілюєшся неквапом, упевнена в силі та впливі:
Стрілу спрямовано в серце, в лице – твій профіль вродливий.
Ще мить, і точені пальці розслабиш, чоло донизу:
Тоді – тятиви сопрано, стріла блискавично бризне.
Застигнеш в німому танці, із алебастру принадо, 
Лиш губи здригнуться легко і очі будуть блищати.
О, так залишись назавжди, небачена насолодо,
Стоятимеш на п’єдесталі як зліпок людської вроди. 


Zygmunt Jan Rumel / Зиґмунт Ян Румель (1915–1943)

Samotność 

Czy odkryje kto dno samotności 
które w słowa kryjówce dziś mieszczę 
poza dnem czy odnajdzie tym jeszcze 
gałąź serca – dzikiej winorośli? 

Czy odkryje kto ścieżkę dumania
krasnobarwną płynącego rzeką 
czy policzy te łzy które pieką 
wśród strun moich samotnego grania? 

Po cóż prószyć więc łzy na litery
po co w noc o bezsenność kołatać 
aby ćwiartką białego papieru 

Tak oddalać się ciągle od świata?
i za dziką przestrzenią samotną 
znaleźć pustkę jak ból wielokrotną.
Самотність

Чи хто знайде самотності денце
що таїться у схованці слова
поза дном тим чи трапиться знову
дика винна лоза – гілка серця?

Чи відкриє хто стежку мрійливу,
що рікою тече в розмаїтті
чи помітні ті сльози, пролиті
під сурдинку самотнього співу?

Нащо слізьми розводить чорнила
нащо в ніч про безсоння шуміти
таж сторіночка аркуша біла

Відділятиме й далі від світу?
щоб у дикій землі самотини
здибать пустку як біль щохвилини.


Jan Śpiewak / Ян Спєвак (1908–1967)

Pieśń o mieszkaniach

Moje pierwsze mieszkanie miało siedem okien.
Moje drugie mieszkanie miało dwie wilgotne szyby. 

Trąbka samograjka – kałamarzyk cienki.
Orzech rozśpiewany – mundurek uczniowski.
Serce niespokojne – księżyc na polanie. 
Porzuciłem wszystko. Odszedłem na zawsze. 

Moje trzecie mieszkanie spoglądało na malwy.
Moje czwarte mieszkanie: ogień i nadzieja. 

Uliczki gdzieniebądź – słowa zbuntowane. 
Popołudnia rzewne – kula i nadzieja. 
Dobranoc, Mateńko – śpij, kochany Ojcze. 
Porzuciłem wszystko. Odszedłem na zawsze. 

Moje piąte mieszkanie: miłość i niepokój. 
Moje piąte mieszkanie: chmury i uśmiechy. 

Trąbka samograjka – jaśniejące główki.
Sny budzone krzykiem – koniki niesforne.
Niebo oczom bliskie – ciepło gwiazd łagodne.
Tego nie porzucę. Zostanę na zawsze.
Пісня про домівки

Моя перша домівка мала сім вікон.
Моя друга домівка – дві вологі кватирки.

Дудка-самогудка – каламар маленький.
Дерево співуче – гімназійна форма.
Серце неспокійне – місяць на галявці.
Все колись покинув. Полишив назавжди.

Моя третя домівка дивилась на мальви.
А четверта домівка: вогонь і надія.

Вулички незнані – фрази бунтівничі.
Тужні пообіддя – куля та надія.
Гарних снів, Матусю – спи, коханий Батьку.
Все колись покинув. Полишив назавжди.

Моя п’ята домівка – це кохання й бентега.
Моя п’ята домівка – це хмарини й усмішки.

Дудка-самогудка – голови біляві.
Неспокійні ночі – пустощі й непослух.
Небо над очима – зір тепло тендітне.
Це не відпустити. Це завжди зі мною.


Stefan Szajdak / Стефан Шайдак (1910–2004)

Wołyński las
Gdy mnie nie było, 
I was nie było, 
rósł wołyński las. 

Drzewa
lesiły się bezkreśnie
pachnąc żywicznie i leśnie.

Ramiona
kładły na barki
na szyję
na biodra
(dzieci tak kładą w zabawach)
i śpiewały słowiańską pieśń.

Czas 
rozłupał gęsty las
gęstą treść
Волинський ліс
Коли мене не було,
і вас не було,
ріс волинський ліс.

Рослини
буяли без упину
пахнучи смолисто та ожинно

Руки 
клали на плечі
на шию
на стегна
(так діти кладуть, граючи)
і співали слов’янську пісню

Час
розколов густий ліс
щільний вміст

Переклад з польської Наталії Бельченко. Куратор та редактор розділу – Олег Коцарев. 

0 коментарів

Залишити коментар

avatar