Вірші Френка О'Гари в перекладах українською
Категорія: «Світова поезія українською» | Переклад: Гєник Бєляков | Перегляди: 4334
Френк О'Гара (Frank O'Hara) — американський поет і арт-критик, один з найколоритніших суб'єктів нью-йоркської літературно-мистецької сцени 1950-60-х років, засновник так званої Нью-Йоркської школи поетів, дослідник і активний промоутер нового американського образотворчого мистецтва, куратор Музею сучасного мистецтва в Нью-Йорку. Френк О'Гара публікував свої вірші в аванґардних журналах і скромних видавництвах дуже малими тиражами, тож був практично невідомим поетом поза вузьким колом письменників і художників. Широкої популярності набув тільки незадовго до своєї смерті. Не надаючи своїй поезії великого значення, вірші, присвячені практично повністю автобіографічній темі, поспішно записував на випадкових аркушах, паперових обривках, серветках та іншому. Свою поетичну творчість розцінював як дуже легковажне заняття, і його вірші збереглися багато в чому завдяки далекоглядності його друзів.
Бібліографія: Міська зима (1952), Медитації в екстремальних ситуаціях (1957), Оди (1960), Вірші обідньої перерви (1964), Любовні вірші (1965), Пам'яті моїх почуттів (1967), Зібрані вірші (1971, 1995), Віднайдені вірші (2013). За збірку віршів, що їх було видано посмертно, був удостоєний Національної книжкової премії.
A Step Away from Them It’s my lunch hour, so I go for a walk among the hum-colored cabs. First, down the sidewalk where laborers feed their dirty glistening torsos sandwiches and Coca-Cola, with yellow helmets on. They protect them from falling bricks, I guess. Then onto the avenue where skirts are flipping above heels and blow up over grates. The sun is hot, but the cabs stir up the air. I look at bargains in wristwatches. There are cats playing in sawdust. On to Times Square, where the sign blows smoke over my head, and higher the waterfall pours lightly. A Negro stands in a doorway with a toothpick, languorously agitating. A blonde chorus girl clicks: he smiles and rubs his chin. Everything suddenly honks: it is 12:40 of a Thursday. Neon in daylight is a great pleasure, as Edwin Denby would write, as are light bulbs in daylight. I stop for a cheeseburger at JULIET’S CORNER. Giulietta Masina, wife of Federico Fellini, è bell’ attrice. And chocolate malted. A lady in foxes on such a day puts her poodle in a cab. There are several Puerto Ricans on the avenue today, which makes it beautiful and warm. First Bunny died, then John Latouche, then Jackson Pollock. But is the earth as full as life was full, of them? And one has eaten and one walks, past the magazines with nudes and the posters for BULLFIGHT and the Manhattan Storage Warehouse, which they’ll soon tear down. I used to think they had the Armory Show there. A glass of papaya juice and back to work. My heart is in my pocket, it is Poems by Pierre Reverdy. | За крок від них Це – моя година на обід, тож я йду прогулятися серед пофарбованих у нудні кольори таксівок. Спершу тротуаром, туди, де робітники згодовують своїм брудним блискучим торсам сендвічі й кока-колу, не знімаючи жовтих касок. Думаю, вони захищають їх від падіння цеглин. Після цього по авеню, де спідниці колишуться над підборами й надимаються над вентиляційними решітками. Сонце пече, однак таксівки розворушують повітря. Я дивлюся на розпродаж наручних годинників. Коти бавляться в тирсі.
на Таймз-Сквер, де реклама цигарок дмухає в мене над головою димом, і далі – де хутко струменіє водоспад. Біля дверей стоїть негр із зубочисткою, мляво закликає всередину. Цокає підборами білява хористка: він усміхається й потирає підборіддя. Зненацька все сигналить: 12:40, четвер.
суцільна насолода, як написав би Едвін Денбі: мов лампи за денного світла. Я спиняюся перехопити чізбургер у «ДЖУЛЬЄТС КОРНЕР». На розі Джульєтти Мазіна, дружини Федеріко Фелліні, è bell’ attrice. І випити шоколадний коктейль. Леді в лисячому хутрі садить свого пуделя в таксівку.
ріканців, завдяки ним вулиця робиться гарною й теплою. Спершу померла Банні, тоді – Джон Латуш, згодом – Джексон Поллок. Та чи земля сповнилась ними так, як вони сповнили собою життя? Хтось поїв, хтось проходить повз журнали з оголеними, плакати з написом «БІЙ БИКІВ» і Манхеттенський склад, який незабаром знесуть. Раніше я думав, що там відбувається Арсенальна виставка.
і знову на роботу. Моє серце – у мене в кишені, це – «Вірші» П’єра Реверді. |
Today Oh! kangaroos, sequins, chocolate sodas! You really are beautiful! Pearls, harmonicas, jujubes, aspirins! all the stuff they've always talked about still makes a poem a surprise! These things are with us every day even on beachheads and biers. They do have meaning. They're strong as rocks. | Сьогодні О! кенгуру, блискітки, шоколадні напої! Ви – справді прекрасні! Перлини, губні гармоніки, желейні цукерки, аспірин! Усі ці штуки, про які постійно говорять, і досі роблять вірш несподіваним! Ці речі з нами щодня, Навіть на плацдармах і в трунах. Вони мають значення. Вони міцні, мов скелі. |
Why I Am Not A Painter I am not a painter, I am a poet. Why? I think I would rather be a painter, but I am not. Well, for instance, Mike Goldberg is starting a painting. I drop in. "Sit down and have a drink" he says. I drink; we drink. I look up. "You have SARDINES in it." "Yes, it needed something there." "Oh." I go and the days go by and I drop in again. The painting is going on, and I go, and the days go by. I drop in. The painting is finished. "Where's SARDINES?" All that's left is just letters, "It was too much," Mike says. But me? One day I am thinking of a color: orange. I write a line about orange. Pretty soon it is a whole page of words, not lines. Then another page. There should be so much more, not of orange, of words, of how terrible orange is and life. Days go by. It is even in prose, I am a real poet. My poem is finished and I haven't mentioned orange yet. It's twelve poems, I call it ORANGES. And one day in a gallery I see Mike's painting, called SARDINES. | Чому я не художник Я – не художник, я – поет. Чому? Думаю, що волів би бути художником, та я ним не є. Ну от, скажімо, Майк Ґолдберґ починає малювати. Аж раптом завалююсь я. «Сідай і хильни», – говорить він. Я п’ю; ми обоє випиваємо. Підводжу очі. «У тебе на ній САРДИНИ». «Так, мало ж там щось бути». «А…». Я йду, минають дні, і от я завалююся до нього знов. Малювання триває, я йду, минають дні. І я завалююсь до нього ще раз. Картину закінчено. «Куди поділись САРДИНИ?» Зосталися лише літери. «То було занадто», – відказує Майк. А що я? Думаю собі про колір колір: помаранчевий. Пишу рядок про помаранч. Невдовзі з’являється ціла сторінка слів, не рядків. Потім ще сторінка. Їх мусить бути значно більше, не помаранчів – слів, про жахливість помаранча й життя. Минають дні. Вийшло навіть у прозі, я – справжній поет. Мій вірш закінчено, а я й досі не згадав про помаранч. З’являється дванадцять віршів, я називаю їх «ПОМАРАНЧІ». А згодом, завітавши до галереї, бачу там картину Майка під назвою «САРДИНИ». |
Serenade Starlings are singing like glass breaking and falling into a rather vulgar plate. Somewhere a nightingale waits for each of us, crying its heart out.
say it’s your fingernails scratching down my neck with a fragile roar.
it’s starlings singing, simply starlings singing. And all around us pieces of a great sad hero, yes, an eagle had him by the balls. Doves are still crying. Starlings hide, my love, in the eaves. Good night. | Серенада Співають шпаки, неначе б’ється скло й сиплеться на доволі вульгарного вигляду тарілку. А десь соловей співає для кожного з нас, виплакує свою душу.
скажи, що це твої нігті з крихким шурхотом шкребуть мені шию.
це співають шпаки, просто співають шпаки. А довкола нас усюди розкидані шматки величного сумного героя, так, того, котрого вхопив за яйця орел. Голуби плачуть і досі. Шпаки ховаються під карнизом, любове моя. Добраніч. |
As Planned After the first glass of vodka you can accept just about anything of life even your own mysteriousness you think it is nice that a box of matches is purple and brown and is called La Petite and comes from Sweden for they are words that you know and that is all you know words not their feelings or what they mean and you write because you know them not because you understand them because you don't you are stupid and lazy and will never be great but you do what you know because what else is there? | Відповідно до плану Після першої склянки горілки ти здатен прийняти в житті майже все навіть власну незбагненність ти думаєш як гарно що коробка сірників пурпурова-коричнева називається La Petite і має шведське походження адже це слова які ти знаєш ось і все ти розумієш слова але не відчуття чи те що вони означають і пишеш ти тому що знаєш їх а не тому що розумієш оскільки це не так ти недоумкуватий і лінивий і ніколи не станеш великим однак ти робиш те що знаєш бо що ж тобі ще лишається? |
Autobiographia Literaria When I was a child I played by myself in a corner of the schoolyard all alone. I hated dolls and I hated games, animals were not friendly and birds flew away. If anyone was looking for me I hid behind a tree and cried out "I am an orphan." And here I am, the center of all beauty! writing these poems! Imagine! | Autobiographia Literaria У дитинстві я бавився на розі шкільного подвір’я сам-самісінький. Я ненавидів ляльок, ненавидів ігри, тварини не поводились дружньо, а птахи летіли геть. А коли хтось мене шукав, я ховався за деревом і кричав: «Я – сирота». І ось тепер я тут, осередок всесвітньої краси! пишу ці вірші! Уявіть-но! |
Переклад з англійської – Гєник Бєляков. Куратор та редактор розділу – Олег Коцарев.
Гєник Бєляков - поет, перекладач. Народився й живе в Києві. Закінчив Київський національний лінгвістичний університет. Автор перекладів: «Хліб із шинкою» та «Фактотум» Чарльза Буковскі («Всесвіт»), «Страх і відраза в Лас-Вегасі» Гантера С. Томпсона, «Затьмарення» Філіпа К. Діка, «Наркота» і «Голий ланч» В.С. Берроуза, «Покоління Х» Д. Коупленда («Комубук») та ін. Лауреат III-ї премії видавництва «Смолоскип» 2014 та 2015 років у номінації «Поезія» за збірки «Так чи інакше» і «По-людськи».