29 Березня 2024, 13:09 | Реєстрація | Вхід

Вибрані поезії Морелл Сміт у перекладах Дарини Гладун

Категорія: «Світова поезія українською» | Переклад: Дарина Гладун | Перегляди: 2152


Морелл Сміт (Morelle Smith) народилася і здобула освіту в Единбурзі в Шотландії, вивчала англійську і французьку літературу в Единбурзькому університеті. Подорожі – невід’ємна частина її життя і тісно вплетної у нього творчості. Жила і працювала у різних частинах світу, серед них – США, Франція та Албанія.

Викладала французьку й англійську мови, літературну творчість. Тепер працює переважно фрілансером, пише, перекладає, бере участь у семінарах, читаннях, лекторіях. З юнацьких років цікавиться психологією та снами, що пізніше привело до захоплення тубільськими племенами, шаманськими практиками, міфами і космологією. За словами авторки, ці знання допомають їй адаптовуватися в час, коли людське життя зазнає найбільших змін.

Морелл Сміт авторка кількох поетичних збірок і художніх книг. Найновіша з них: «Золоті шляхи, зів’ялі фрукти» (2011). Поезію Морелл перекладено французькою, албанською, румунською, словенською і болгарською мовами. Сміт є учасницею шотландського PEN-клубу з 1997 року, а також екс-головою Комітету Жінок-Письменниць. У 2011 році з власної ініціативи створила шотландський PEN-блог http://scottish-pen.blogspot.com. Багато статей Морелл про подорожі можна знайти на: www.balkantravellers.com. Її власний блог «Річковий потяг»: http://rivertrain.blogspot.com



Поезії зі збірки Морелл Сміт «Глибоководний термінал» (1998)

Леді співає блюз

Співачка блюзу у підвалі,
Де на кожному столі – свічка –
Прибирає темне волосся з обличчя,
Торкається залізного мікрофону
І заплющує очі.
«Дні без тебе такі самотні»,–
Співає вона, – «а ночі... ночі...–»

Вона обіймає ноти.
Не розсіює і не губить –
Кожна пісня належить їй.
Її наповнює кожнен удар
Звуку; так само церковний дзвін
Марить уві сні обрієм
Мрії, в якій ми живемо;
Так само інші зачерпують
Той горизонт, освітлений
Сяйвом волосся,
Щойно він наближається –

І жодної непевності,
Жодної плутанини понять
У піснях джазової співачки
До світла свічок; я спираюся на
Колону, мию руки
У мотузках вітру; чиєсь довге волосся
Зав’язане ззаду, спадає майже на
Кінчики моїх пальців; співачка блюзу
Лізе вгору драбиною до дзвіниці
І здіймається вітром на горизонті –

Ззовні повітря холодне –
Вулиці повні схилених тіней.
Струменіє волосся твоє під ліхтарями,
Ніби свічки спіймали його
У коло горизонту –
Тут за рогом ми повернемося
В ніч.
Lady Sings the Blues

The blues singer in the basement
Where the tables all have candles on them – 
Lifts her dark hair from her face,
Touches the metal microphone
And shuts her eyes.
'The days are lonely without you'
She sings, - 'but oh – the nights – ' 

She holds onto the notes.
There is no overspill, no plunder – 
Each song belongs to her.
She is contained within each stroke
Of sound; the way a church bell
Beckons to the skyline
Of the dream that we inhabit;
The way some other scoops up
That horizon in the light
Reflecting from his hair 
As he approaches – 

There is nothing of uncertainty,
No confusion of identity
In the jazz singer's song
To candlelight; I lean against
A pillar, wash my hands
In a rope of wind; someone's long hair
Is tied back, falling just beyond
My fingertips; the blues singer
Scales a ladder to the bell-tower
And winds in the horizon – 

Outside, the air is cool – 
Streets full of slanting shadows.
In the streetlamps your hair fans out
As if the candlelight has caught it
In a circle of horizon – 
Turn a corner and we turn into
The night.


Забутий херувим

Ти не хочеш стукати,
Це б означало самотність –
Формальність яку ти вирішив
не відчувати.
Але й заходити ти не хочеш,
Це б означало єдність,
Якої, ти знаєш, немає через
твою дратівливість.
Тому шарпаєш ручку дверей –
Нерішуче вимагаєш,
Змішуючи маніфести, ультиматуми
І свій непохитний намір.
Коли через поріг,
Руки в кишенях, плечима до стіни,
Ти вишіптуєш революції
у кутки кімнати.

Ти схожий на херувима,
Що вийшов із фрески Мікельанджело,
Ніжний і зухвалий,
Шукаєш кут полотна,
На якому ти маєш бути.
Так наче це – останнє місце на землі,
Не байдуже тобі.
The Forgotten Cherub

You do not want to knock,
Implying separation – 
A formality you have chosen
not to feel.
You do not want to walk in either,
Assuming a connection
That you know by your impatience,
is not there.
So you rattle at the door-knob – 
A hesitant demanding,
Mixing manifestos, ultimata
and your unshakeable intent.
Once across the threshold,
Hands in pockets, shoulder to the wall,
You mutter revolutions
into corners of the room.

You look like the cherub
Left out of Michelangelo's fresco,
Endearing and defiant,
Looking for the corner of the canvas
Where you feel you must belong
As if it was the last place on this earth
You cared about.


Техаська ніч

Ятка для чищення взуття зачинена
в аеропорту Остін.
Сьогодні блискучих черевиків
більше не буде.
Та в мене є сукня K-Mart за $14,
мій червоний солом’яний капелюх,
в мене є теплий вітер із Мексики
та важкі й несподівані краплі дощу
недалекої зливи,
що тремтить і перебирає пальцями,
плечі мої облизує.
І згорблені баржі-хмари
ліниво мене минають.

Вологі подушечки пальців
надворі біля Олд Пекан Стріт Café.
Коробки автобусів пливуть, як човни,
вздовж Конгрес Авеню.
Поривчастий вітер сплітає
гнучкі гілки
дерев бокових алей.
Вони пливуть у потоці вітру –
зелені й буремні стріли
хочуть за ним полетіти.

О, чому ти не відчуваєш
вологе повітря на своєму обличчі, коли
фолк-співак грає
«Вкриті туманом гори»*
у теплу й огорнену бурею техаську ніч?
Хіба ти не можеш відчути
запаху купи торфу,
що сохне обабіч дороги?

Тут зелені стіни
дерев’яних автобусів пливуть вздовж
Ґваделупе Стріт. Намети
тремтять на вітрі.
Повітря тебе обіймає
вогкою теплою ковдрою,
приклеює одяг до шкіри.
Ступаєш повільно, повільно,
цієї мокрої ночі.

Туман, гори, торф’яний дим –
усе здається далеким
від Білого Кролика
і ресторану Армаділло
і всіх різнобарвних façades
на Сікс Стріт.
Надворі біля Кактус Café
нечітка і скрипуча музика цвіркунів
лине у ніч. М’які звуки
сплесків води у фонтані.
Ми слухаємо Марла Тревіса
і Кентукі Маунтін Мьюзік,
коли на північ прямуємо Трасою 35.
Пікапи «Додж», форди і каділлаки
про минуле шепочуть
цієї теплої та важкої техаської ночі.
Texas Night

The shoe-shine booth is closed
in Austin airport.
No more shiny shoes
today.
But I've got my K-Mart $14 dress,
my red straw hat,
I've got the hot wind from Mexico
and fat and sudden raindrops
from a passing storm,
a shaking, finger-picking
shoulder-licking storm.
And these hunched barge-clouds
go slouching by.

Wet fingertips
outside the Old Pecan Street Café.
Box buses roll like boats
down Congress Avenue.
The storm wind shuffles
the bendy branches 
of the sidewalk trees.
They float on windstream – 
green and restless arrows,
tugging to be following the wind.

Oh, can't you just feel the
wet air on your face, when
the folk-singer plays
'The Mist-Covered Mountains'
on a hot and storm wrapped Texas night?
Can't you smell
the stacked peat,
drying by the roadside?

Here, the green-panelled
wooden buses sway down
Guadeloupe Street. The awnings
flutter in the wind.
The air folds softly round you,
a warm damp blanket,
sticking your clothes to your skin.
You walk slowly, slowly,
in this humid night.

Mist, mountains and peat-smoke
all seem far away
from the White Rabbit
and the Armadillo Restaurant
and all the colourful façades
of Sixth Street.
Outside the Cactus Café
the crickets blur their raspy music
through the night. Soft, splashy
sounds of fountain jets.
We listen to Merle Travis
and Kentucky Mountain Music
as we head north on Highway 35.
Dodge pickups, Fords and Cadillacs
hiss softly past,
on this hot and heavy Texas night.

* ‘The Mist-Covered Mountains’ – шотландська пісня, написана у 1856 році Хайлендером Аяном Коншройном (англ. ім’я – Джон Камерон) гельською мовою (оригінальна назва ‘Chí mi na mòrbheanna’). 


Верховина

Сніг на високих горах
Пригладжений вітром.
Білі брижі зими
Вплітаються в жовту траву
І сонний верес.

Між горою і мною немає
жодного дерева.
Тільки вітер причісує болотисті трави.

Снігові скелі – сходинки до будинку –
І сонячнє світло йде ними, дорогою
до землі.
Highland

Snow on the high mountains 
Is smoothed by the wind.
The white folds of winter
Fray into yellow grass
And sleeping heather.

There is no tree between me
and the mountain.
Only the wind combing the marsh grass.

A ledge of snow forms a step to the house
And the sunlight trips, on its way
to the ground.


Поезії зі збірки «Так подорожують слова» (2005)

Тирана Парк

Хлопці танцють брейк,
повітря сюрчить цвіркунами
наче пізня підозра.
Вівця переходить доріжку,
а в мене у роті вишенька,
темно-червона вишенька,
думаю про тебе, Патриціє,
коли вгризаюсь у неї.

Бабка навколо мене літає, голодна.
Я прислухаюсь до жаб уночі
і до самотньої пташки джон-джон.
Я слухаю тебе теж,
купа вишневих кісточок
під моїми ногами,
сонце ковзає небом,
за озером,
втрачає ґрунт під ногами, як завжди,
червоніє, щоб відкинути ніч
зі свого шляху.

А світло починає пакувати валізи,
Щоб за сонцем іти – і трохи скиглить.
Кажани розправляють крила буремні.
Прилітайте разом, ходімо –
ящірки вже знайшли свої скелі
під якими спатимуть, і самотній кажан
може піти зі мною
разом цим шляхом-подорожнім,
цим слідом-переслідувачем,
який думає про тебе.

Засмучена цією любов’ю до вечора,
Можливо, я могла б дати й тобі трохи,
Коли мовчазний кажан
низько летить над моїм плечем.
Tirana Park

Boys break-dancing,
crickets frisking air
like an overdue suspect.
Sheep crossing the path
and I’ve a cherry in my mouth,
dark-red cherry, 
thinking of you, Patrice
when I bite into it.

A dragonfly circles round me hungrily.
I listen to the frogs at night,
and the lonesome john-john bird.
I listen to you too,
a pile of cherry stones
around my feet,
sun skidding through the sky,
behind the lake,
losing its footing, as it always does,
camouflaged in red, to throw night
off its track.

The light is just beginning to pack its bags,
to follow the sun – grumbling, just a little.
Bats flex their wings, restless.
Come on bats, let's get going -
the lizards have already found their rocks
to sleep under, and any lonely bats
can come with me
accompany this path-walker,
this trail-follower
who is thinking of you.

Afflicted with this love of evening,
Perhaps I could give you some of that,
As a silent bat
swoops low across my shoulder.


Їдучи з Албанії

Моя свідомість відлущується
звідси – відділяється,
як два клапті паперу.

Якось, це місце і я застрягли
удвох – твій час тиснув на мене
як сонце на мою долоню,
як великий палець,
як дзвінка монета,
як рука чи решта
тіла, як хтось, кого ти слухаєш,
коли він не знає
що ти слухаєш і звуки
його голосу стікають наче вода
донизу твоїм обличчям і руками
аж до твоєї долоні.

Твій час був моїм часом –
я була тобою і мою долоню
гріло твоє сонце
і я була тобою
цілком і неподільно.

Але твій час спливає –
або, можливо, це мій –
відлущується
як фіолетова шкірка інжиру –
і дні тріпочуть на вітрі,
і продавці смаженої кукурудзи ростуть
блідими і тьмяними
і пахнуть гарячим вугіллям
і ночами що поспішають
із мішками повними тіней
розмивають попелясту лінію між
кам’яним бордюром і дорогою, вечором
і світлом; твоїм великим пальцем
і моєю долонею.

Червоні перці, лазуровий виноград,
смаглявий фіолетовий інжир і лимони
такі жовті, що, коли кліпну очима,
бачу на них серпанок часу,
мереживний візерунок
каштанів.
Рука часу тисне менше,
але її відбиток лягає на мене
мелодією, пронизливою музикою,
що блукає тонкими вуличками,
залитими тінями.

Це місце і я мали спільний час,
наче коханці, ми не рахували витрат
і втрат, брудні вулиці
були мною, а бруківка асфальтових
каменів і гравій – моїм пробудженням
і моїми хмарами, і моїм забуттям.
Моя долоня тисла на твій палець.

Моя свідомість відлущується
звідси, але сонце –
здається –
завагалося та не пішло досі.
Коли щось, назвемо це майбутнім,
забере твій палець із моєї долоні,
як тоді тебе називатиму?
Минулим? Пам’яттю? Сном?
І як себе називатиму
якщо я ніколи не була так близько
до часу як
зараз.
Leaving Albania

My mind is peeling away
from this place – separating,
like two sheets of paper.

Once, this place and I were stuck so close
together – your time pressed against me
like sun on my palm,
like a thumb,
like a hard coin,
like a hand or a whole other
body, like someone that you listen to,
when he does not know
that you are listening and the sounds
of his voice run like water 
down your face and arms
and into your palm.

Your time was my time -
I wore you and my palm
was hot with your sun
and I wore you with
no distance and no separation.

But your time is leaving -
or perhaps it is mine -
peeling from me
like purple fig-skin –
and the days tremble slightly,
and the roasted corn sellers grow
dim and less bright
with the scent of hot charcoal
and the hurrying nights
with their sackfuls of shade
smearing an ashy line between
kerbstone and road, between evening
and light; between your thumb
and my palm.

Crimson peppers, marine blue grapes,
dusky purple figs and lemons
so yellow I blink my eyes,
have a shawl of time on them,
marked by the lacy pattern
of the chestnut trees.
Time’s hand is less pressing
but its mark rests on me
like a melody, a reedy music
that wanders up the thin streets,
doused with shade.

This place and me shared one time,
like lovers, we counted no costs
and no losses, the dusty streets
they were me, and the rocking paving
stones and the rubble were my wake
and my clouds and my forgetfulness.
My palm was the pressure of your thumb.

My mind is peeling away
from this place but the sun itself -
or so it seems -
has hesitated, and has not left yet.
If something called future
takes your thumb from my palm
what will I call you then?
Past?  A memory?  A dream?
And what will I call myself
when I have never felt as close
to time as I do
now.


Водяна баржа

Твій голос.
Створює простір, куди я можу зайти,
де для мене знайдеться місце.
Це – подорож, що тримає мене,
наче руки дерев.
Вигинаються і непомітно тремтять,
тяжко, вони хитаються
трохи, щоб
подушечки пальців тисли на простір
надавали словам форми.
Коли я почула твій голос,
то згадала, що це – човен,
до якого я можу зайти; там було
місце, щоб я випростала
кінцівки й слова; не тонула –
пливла на цій повільній
і лагідній баржі.
Water Barge

Your voice.
It makes a space I can step into
where there is room for me.
It is a journey which holds me,
like the arms of trees.
They bend, they shift slightly,
with the weight, they rock
a little, to accommodate
the fingertips, pressing space
to mould the shapes of words.
When I heard your voice
I knew it was a boat
I could step into; there was
space for me to stretch
my limbs and words; not sink,
but float, on this slow
and gentle barge.


Канал Стріт Café

Café порожнє,
тут хіба я і той,
хто приніс мені чашку чаю.
Він високий, повільно говорить
з акцентом, не знаю, з яким саме,
і має витончене підборіддя.

Запріла волога
вікон.
Коли торкаюсь до неї пальцем,
вода стікає на підвіконня.
Надворі дощить.

Газета лежить на столі
поруч.
Я пишу у своїй книзі,
і кроки того чоловіка,
що мене обслуговує,
повільно снують у café;
я досить добре чую розмірені кроки
попри скиглення радіо.
Збираюсь поглянути вгору,
коли він підіймає листок
і повертається знову
за прилавок.

Я майже не випила чаю,
не тому, що поганий на смак
чи мені не сподобалась чашка
чи радіостанція.
Чи тому що звук гостріння
ножа ріже вуха.
Ні, я пішла, бо запізнювалася
на зустріч.
Тому я не випила чаю.
Це не мало нічого спільного із
надокучливим підборіддям.
Canal Street Café

The café is empty,
except for me, and the person
who brings me a mug of tea.
He is tall, speaks slowly
has a foreign accent I cannot identify
and an exquisite jawline.

Thick moisture on the inside
of the window.
When I run my finger over it,
water drips down the pane.
And outside, it is raining.

A newspaper lies on the table
next to me.
I am writing in my book
and the footsteps of the man
who served me
move slowly across the café;
measured steps I hear quite clearly
above the whiny chatter of the radio.
I'm just about to look up
when he picks up the paper,
walks back again
behind the counter.

I left most of the mug of tea,
not because it tasted bad
or I didn't like the mug
or the radio station.
Or because the sound of the knife
being sharpened grated on my ear.
No, I left because I was late for
an appointment.
That's why I didn't drink the tea.
It had nothing to do with that
haunting jawline.

Переклад з англійської Дарини ГладунЗалучений експерт – Гєник БєляковКуратор та редактор розділу  Олег Коцарев
В матеріалі використано фото Морелл Сміт, rivertrain.blogspot.com


Дарина Гладун – письменниця, перекладач. Лауреат «Коронації слова» (2014, 2015), Міжнародної україно-німецької премії імені Олеся Гончара (2015), літературної премій видавництва «Смолоскип» (2015, 2016). Авторка публікацій у журналах та альманахах «Дніпро», «Склянка часу», «Березіль» та ін. Засновник та модератор студії «Prosto критика». Головний редактор альманаху студентської творчості «Сві-й-танок». Більше деталей – у Вікіпедії

0 коментарів

Залишити коментар

avatar