Вірші Ніки Джорджанелі в перекладі українською
Категорія: «Світова поезія українською» | Переклад: Дмитро Лазуткін | Перегляди: 2806
Ніка Джорджанелі – поет, перекладач. Народився в Тбілісі. Закінчив Тбіліський університет ім. Іване Джавахішвілі, факультет західноєвропейських мов і літератури. Викладав німецьку мову в школі, грузинську в Московському лінгвістичному університеті. Автор двох поетичних збірок. Вірші друкувалися в антологіях сучасної грузинської поезії, переводилися на російську та англійську мови. Лауреат міжнародної премії «Співдружність дебютів» (2008).
Розлука
Земля не розверзлася після нашої розлуки.
Не посипалися гори і скелі.
Не прокинулися вулкани.
Дощ падає під тим самим кутом, що й раніше.
Не змінився колір трави.
Вода не висохла, сонце не закам’яніло,
місяць не розтанув після нашої розлуки.
Той самий вогонь розпалює пілігрим.
Той самий слід залишає літак.
Так само дзеленчить оса.
З неба не впали мертвими птахи.
Не припинили мерехтіти зірки.
Залишилася кисло-солодкою смородина.
Лише з тонкої пори шпарини темряви
виступила сльоза десь у всесвіті.
Силует
Вимкни світло і стань перед дзеркалом.
Мене причаровує і те, що у ньому побачиш:
твій силует, який стоїть у мені, ніби у відображенні,
нерухомо.
Якщо у темряві ти опинишся біля люстра,
постій біля нього трохи.
І ти збагнеш, про що йдеться,
адже це цілком зрозуміло.
Залишімо в спокої твої риси, у як я потрапив,
ніби водолаз у корабельний гвинт:
ти мені подобаєшся й без уточнень.
Я хочу сказати, що кохаю також і твій силует.
Я – дзеркало йому. Дзеркало-павутина.
Коли немає сил звільнитися і спротиву більше не чиниш.
Пам’ятай: ти дивишся в мене,
коли бачиш у дзеркалі власні контури.
Такою ти залишаєшся в спогадах –
без рис, без обличчя, без кольору,
натягнутим під водою якірним ланцюгом
в усвідомленні порубанного водолаза, який сягає дна.
Postludium
Я, можливо, і вдихав би
сезонні пахощі всіх цих
вульгарних і манірних дурниць,
але сил немає,
адже я добре усвідомлюю,
що на світі віє лише одним-єдиним запахом –
запахом виритої могили, -
що одурманює грифів і їм подібну наволоч,
а також поступово вже і мене .
І я вдихаю випар могил,
мов нокаутований у вуличній бійці
боксер, щойно отямившись, - низькосортний кокаїн.
***
Анаїді Беставашвілі
У зимовому повітрі пурхають тіні горобців.
А самотність, саме вона знімає з себе останню маску,
і її обличчя не менш огидне за гримасу.
Велетнями стоять будинки з боків.
А нас ніби й не існує зовсім.
Але ми існуємо. У тому-то й уся річ.
Усі ми повинні були прийти на цей світ,
пити цей чай, розважатися книжками,
теревенити у затишних кав’ярнях,
повернувшись додому,
відчувати вкриту інеєм кропиву застуди.
Всі ми мали прийти на цей світ.
І йдемо. Мов лапатий сніг.
Аж допоки не знайдемо скарби,
що колись тут зарили боги,
а потім забули де саме.
Переклад – Дмитро Лазуткін. Куратор та редактор розділу – Олег Коцарев
Дмитро Лазуткін - поет, журналіст, перекладач, телевезійний ведучий. Автор книг: «Дахи» , «Солодощі для плазунів» , «Паприка грез», «набиті травою священні корови» , «Бензин» , «Добрі пісні про поганих дівчат», «Колядки і вальси», «Червона книга».
Лауреат літературних премій «Смолоскип», «Гранослов», «Культреванш», «Благовіст», «Літературний Олімп», «Русская премия», «Співдружність дебютів»(Таджикістан).
. Стипендіат програми Міністерства культури Польщі GaudePolonia (2004).
Чемпіон України зі слему, переможець слемів видавництва «Смолоскип» і фестивалю «Березневі коти». На міжнародному фестивалі «Порядок слів» у Мінську здобув титул Короля поетів. Автор пісень гурту «Козак систем».