26 Червня 2017, 12:41 | Реєстрація | Вхід

Вірші Наталії Бельченко в перекладах Маріанни Кіяновської

15 Березеня 2016 о 12:14 | Категорія: «Переклади рос/укр» | Переклад: Маріанна Кіяновська | Перегляди: 609



Наталія Бельченко — українська поетеса й перекладачка. Пише російською й українською мовами. Член Національної спілки письменників України з 2003 р. Авторка поетичних збірок і численних журнальних добірок, опублікованих в Україні та за кордоном. Певний час працювала в Інституті мовознавства ім. О. О. Потебні НАН України. З 2005 - літературний редактор журналу «ШО».

Друкується з 1990 р. Поетичні добірки виходили в журналах і альманахах «Радуга», «Collegium», «Зоил», «Византийский ангел», «Соты», «ШО», «Многоточие», «Черновик», «Вавилон», «©оюз Писателей», «Черным по белому», «Дружба народов», «Октябрь», «Новый мир», «Волга», «Новый берег», «День и ночь», «Вестник Европы». Вірші представлено в антологіях «Антология современной русской поэзии Украины» (Х., 1998), «Киев. Русская поэзия. ХХ век» (К., 2003), «Освобождённый Улисс» (М., 2004), «Ветка былой Эллады. Греческие мотивы в современной русской поэзии» (Х., 2004), «Київ. Анатомія міста. ХІХ.ХХ.ХХІ...» (Х., 2009), «Жіночий погляд» (Х., 2009), т.і.. 

Авторка поетичних збірок: «Смотритель Сна» (1997), «Транзит» (1998), «Карман имен» (2002), «Зверек в ландшафте» (2006), «Ответные губы» (2008), «Бродяга/Беглец» (2010), «Зримородок» (2013).

Твори перекладено українською, німецькою, французькою, англійською, польською, болгарською, голландською та корейською мовами. Опубліковані у виданнях Росії, Німеччини, Швейцарії, Австрії, США, Польщі, Нідерландів.



* * *
Коли народження керує 
Волхвами — щоб лишили дім,
Тоді по місту йде, хто чує
Той поклик, явлений не всім.
В Різдва заріччя повернулись 
Ті, хто далеко — і самі.
Їм вогники  в мансардах вулиць – 
Як бакени ріки в пітьмі.
По бездоріжжі, по безводді
Волхвам допитливість щемить,
І ось вони уже при вході:
Зоря говорить і горить.
Волхви схилилися в поклоні, 
Народження ждучи Царя.
Так добре в матері у лоні,
Та час настав, горить зоря.
* * *
Когда рожденье – руководство
Для любознательных волхвов,
Тогда по городу идётся
На самый неприметный зов.
В заречье Рождества вернулись
Кто от любимых далеки;
Им огоньки в мансардах улиц –
Как бакены ночной реки.
Меандры и речные мели
Прошли беспечные волхвы,
И вот теперь они у цели:
Звезда у самой головы.
И одарить среди младенцев
Осталось только одного…
Так хорошо ему под сердцем,
Но время выманить его.


* * *
В лісі вночі виростаєш, як гриб,
Диханням грієш неляканих риб,
Перехилившись з байдарки.
Хвоя, трава пропікають наскрізь,
Щоб не згубились ніколи колись
Ці подарунки, ці хмарки.

Подих грибниці, судин метушня,
Йде проводир, ти за ним — навмання,
Маючи нині і присно
Сплеску нічного на плесі розряд,
Тіла пругкого грибний аромат,
Мед первородства — вітчизну.
* * *
Ночью в лесу вырастаешь, как гриб,
Греешь дыханьем непуганых рыб,
Перегибаясь с байдарки.
Хвоя, травинки пронзают насквозь,
Чтоб никогда потерять не пришлось
Эти земные подарки.
 
Дышит грибница, а лёгкие спят,
За посвящённым идёшь наугад,
И у тебя остаётся
Всплеск безнадежный на зыби речной,
Тела упругого запах грибной,
Вязкий глоток первородства.


* * *
Він стопроцентний Геракліт,
Він не захоче над і під
ввійти повторно.
А просто буде ждати весь,
Щоби гладка поверхня плес —
Йому по горло.

До Стугни в простоті своїй
Ріки ідеш на водопій,
І в цім — звірине.
З губ не зійде, з рук не зійде
Дочасне вод змикання, де
У плоть і кров твою впаде
Осколок глини.
* * *
Он стопроцентный Гераклит, 
Он никогда не норовит 
Войти повторно. 
А просто будет ожидать, 
Чтоб стала штилевая гладь 
Ему по горло. 

К Унаве, Стугне и другой 
Реке идешь на водопой 
Почти звериный. 
С губ не сойдёт, с рук не сойдёт 
До срока замыканье вод. 
До первой крови проберёт, 
Последней глины. 


* * *
Коли крізь пам'ять новина повіє —
Посунеться, зелена і німа
Юрма тисячолистих деревіїв;
Ти ж — деревійка, все така сама.
І все такі ж — Татарки крутосхилами,
Лук’янівкою, іноді Сирцем, —
З численними дарунками щасливими,
Волхви приходять в дім, як світло це.
Аби лише не страхом, тінню Місяця,
Аби лише не  трав гіркі сліди, —
Все те, що назавжди від нас очиститься…
Та що, коли — по колу, назавжди?
* * *
Когда сквозь память новое протиснется —
Подвинется зеленая толпа
Тысячелистников; тысячелистница,
Всё так же пахнешь ты и так груба. 
Всё так же пробираются Татаркою,
Лукьяновкой, Кудрявцем и Сырцом,
Нагружены счастливыми подарками,
Волхвы — и попадают в нужный дом. 
О, только бы не страхом и бессмыслицей
Запомнилось, а снегом и травой,
Всё то, что навсегда от нас очистится…
А вдруг — пойдет по новой, круговой?


* * *
Коли все, що більше, 
Колись настає,
Як осінь, наприклад, 
І силу дає
Себе не жаліти, 
Вохристо-багряна,
Ти пам’яттю майже завдячуєш ранам, —
Ідеш дуже просто, забувши про зло,
А там — неминуче живе джерело:
В нім — ймення пташині,
І листя на глині, 
Що руху чекає в буття серцевині.
* * *
Когда всё, что больше, 
Берет в оборот,
Как осень, к примеру, 
И силы даёт
Себя не беречь, 
Ведь отмерен с запасом
И памятью небереженью обязан, —
Идешь напрямую, забыв про тупик,
А там обязательно будет родник:
В нем — имя второе,
И листья, и хвоя,
Заждавшиеся в сердцевине покоя.


* * *
Вселагідна осінь полів і дібров 
Прийшла. І настоялись вина
На вітрі надсадному; день — птахолов,
Що впав серед птиць на коліна.

Затерпла земля, мов горіх в кулаці,
Життя ж — половинка горіха,
Допоки розмазував пил на щоці,
Допоки зненацькіла втіха.

Калина кривавить дівством, ніби звір,
Дівства ж не трапляється нині:
Народжений гермафродит для офір
На живородящій калині.

Він вглиб увійде родового стебла,
Де Мойра з Мокошею — друзі,
І зніме прокляття. В роду не без зла
Воздасться усім по спокусі.

У слові живому — віднайдення дня,
Ще предком настояні вина,
Та буде під серцем колоти стерня,
Щоб тямилась власна провина.
* * *
Целебная осень полей и холмов 
Пришла. Обостряется зренье,
Как лемех на пахоте; день — птицелов,
Упавший средь птиц на колени.

Затерпла земля, как орех в кулаке,
И жизнь — не крупнее ореха,
Пока на лопатках валялся в тоске,
Пока не латалась прореха.

Но там, где калина девицей кровит —
Девичества нет и в помине:
Рождается жертвенный гермафродит
На живородящей калине.

Он вглубь родового строенья войдет,
Где Мокошь и Мойра — подруги,
И снимет проклятье. И вытравит род
Свои роковые недуги.

И всё оправдается в слове живом,
Как в предках сгустилось когда-то,
Но будет у сердца колоться жнивьём,
Чтоб помнило, что виновато.


* * *
Хочеш дівчинку Домініку,
Яснооку і світлолику,
Чорноброву, як я і ти?
Бо ж нічого понад знамення —
Із ненатлості безімення
У любов дитя привести.

Не сказавши нікому, хто це,
Що римується з днем і сонцем,
Що стається у серці в нас.
Ця жага нам колись воздасться
Втаємниченням і причастям,
На якому воздвигся час.

Ця жіноча Дитина-Слово
Вся — від Києва, вся  — Дніпрова,
Щоб життя не втекло в діру,
Воздамо благодаті тим же,
Світло в подиві народивши
Домініку свою, сестру.
* * *
Хочешь девочку Доминику,
Узнаваемую по лику,
Черным бровкам твоим-моим?
Ничего нет важнее знака —
Из неназванности, из мрака
Взять младенца, чтоб был любим.

Никому не расскажем, кто он,
С кем рождением зарифмован,
Чья дорога им продлена.
Этой жадности можно сбыться
Посвящением очевидца
В то, чем держатся времена.

Он — от Киева, он Днепровый,
Этот женский Ребенок-Слово.
Чтоб не вытекла жизнь в дыру,
Перехватим ее объятьем,
Изумлением перехватим,
Доминику родим, сестру.


У Мильному провулку

Ківш, упавши під Єрусалимом
У Йордан, – по Києву пливе:
Ріками підземними, незримим —
Лиш йому відомим, де живе

Сил великих правзаємодіє: 
Устя із вустами міст злились,
І пливе знамення, і радіє,
Що і ти знайдеш його колись.

Увійшовши в русла незамулені,
Слід губів лишивши на ковші,
Зрозумієш раптом, чим минуле
Говорило з пам’яттю душі.

А тепер — дощенту привідчинена,
Бо вустами й устями близька,
Радість благодаті безпричинна,
По очах прочитана ріка.
В Мыльном переулке 

Ковш упал под Иерусалимом
В Иордан — и Киевом плывет:
По подземным речищам незримым,
Лишь ему известным током вод. 

Удалось соприкоснуться силам —
Теплыми губами городов,
Чтоб к тебе знамение доплыло,
Если будешь к этому готов. 

По лодыжки в тайных реках стоя,
Губы отпечатав на ковше,
Понимаешь то, о чем с тобою
Говорило прошлое вотще. 

А теперь вплотную оказалась,
Потому что устьями близки,
Беспричинно-благостная радость
По глазам читаемой реки. 


* * *
Серце, мов м’ячик, впаде під ноги,
В горлі і в місті клубком вологим
Тлінність достигла, пропахло потом
Все, що безсмертя хапає ротом.

Кинеться вулиця в ніч змією, 
Вигнеться друга услід за нею,
Тужиться в коконі дім-шовкопряд,
Нервом — ліхтарні світлА у ряд.

Всяк, хто прямує, і всяк, хто застиг, —
Наче вишневий крихкий пиріг.
Площа нагадує чайний сервіз,
Пара здіймається ввись — придивись.

Як пречудово напитись з суниць
Чаю, на колір — як грудка в синиць,
З теплих, розписаних рясно горняток,
З того пупка, де пригрівсь початок

Днів. Під пупком — Прорізну зашито,
Кесаря шрам чи апендициту,
Скверик Шевченка в солодкій пітьми.
Вийми-но руку — ми тут не самі.

Можна не жити любов’ю цією,
Можна вважати на трьох маячнею
Все, що стається, — разом, не окремо:
Київ не зрадить нас, ми — не вмремо.
* * *
Сердце заводится с пол-оборота.
В горле и в городе влажное что-то.
Спелая бренность, опасный проём,
Всё, что к бессмертию тянется ртом.

Вынырнет улица, даль подминая,
Выгнется следом за нею другая,
Тужится в коконе дом-шелкопряд,
В ряд фонари напряжённо горят.

Каждый идущий и каждый стоящий
Свежепечёного яблока слаще.
Площадь похожа на чайный сервиз,
Пар поднимается вверх — присмотрись.

Как хорошо, что мы можем напиться
Чаю, желтеющего, как синица
В чашке, расписанной наискосок,
В жизни, пригревшейся там, где пупок.

Ниже пупка Прорезная зашита,
Кесаря шрам или аппендицита,
Скверик Шевченко, мохнатый ботсад…
Вытащи руку — за нами следят.

Можно не думать о городе этом,
Можно считать одновременным бредом
Всё, что случается с ним и в нём —
Он не предаст, а мы не умрём.


* * *
Іди, іди, дорога буде,
Усім судилася вона.
Її в підошвах носять люди
Чи просто в погляді з вікна
І муки болісніша, з тою
Між пауз безвістю ходи,
Ти станеш тихо-мовчазною,
Коли проявиться сліди
Споріднення з земним пейзажем 
Задовго до шляхів земних.
Пропащі спогади без вражень
Гостріші втрат майбутніх всіх.
Триває поза іменами
Зв’язок, замкнувшись на не-суть.
Ввібгалась в дно очної ями
Зіниця, що вміщає путь.
* * *
Иди, иди, дорога будет,
Она на всех запасена.
Ее в подошвах носят люди
Или во взгляде из окна.
Мучительнее перерыва
В ходьбе – не зная ничего,
Ты просто станешь молчалива,
Когда проявится родство,
Запечатленное в пейзаже
Задолго до земных путей.
Воспоминанье о пропаже
Потери будущей сильней.
Всё потому, что длится, длится
Закольцевавшаяся связь.
Пытается вместить глазница
Наполненный дорогой глаз.

Переклала з рос. - 
Маріанна Кіяновська


Маріанна Кіяновська (нар. 17 листопада 1973 року в м. Жовква) —  українська письменниця, перекладач, дослідниця літератури. Випускниця філологічного факультету Львівського національного університету ім. І. Франка (1997). Лауреат багатьох українських поетичних і літературних конкурсів. 

Авторка поетичних книжок, збірок оповідань, кількох книжок перекладів. Вірші, проза, переклади публікувалися зокрема в журналах "Світовид", "Сучасність", "Четвер", "Кур’єр Кривбасу", "Київська Русь", "Золота пектораль", "Потяг'76", "Радар", альманахах "Кальміус", "Королівський ліс-1", "Королівський ліс-2", у перекладах - в "Literatura Na Świecie", "Studium", "Akcent", "Ukrainian Quarterly", "The Wolf", "Knjiћevni magazin", "Šiaurės Atėnai","Ulduz", "Новый мир", "Литературная Газета", "Волга", "Forbes-Украина.Woman" та ін. Перекладає поезію, насамперед — польську. Окремими книгами вийшли переклади віршів Саліма Бабуллаогли, Юліана Тувіма, Евгеніюша Ткачишина-Дицького, Адама Відемана.

Член Асоціації українських письменників, Національної Спілки письменників України, українського ПЕН-у. Засновник і директор Літературної премії "Великий Їжак" за найкращу україномовну книжку для дітей. Стипендіат програми Міністра культури Польщі "Gaude Polonia" (2003, 2009), стипендіат CEI Fellowship (Любляна, Словенія, 2007). Учасник другого і третього Світових конгресів перекладачів польської літератури (Краків, Польща, 2009, 2013), фіналіст Літературної премії імені Джозефа Конрада-Коженьовського (2011). Лауреат Міжнародного фестивалю поезії "Київські Лаври" (2011). За версією "Forbes-Україна" —  в десятці найвпливовіших українських письменників (2014), за версією журналу "Новое время" —  в сотні найвпливовіших українських діячів культури (2014). Відзначена Почесним званням "За заслуги перед польською культурою" (Zasłużony dla kultury polskiej, листопад 2013).

0 коментарів

Залишити коментар

avatar