26 Червня 2017, 12:41 | Реєстрація | Вхід

Вірші Марії Галіної в перекладах українською

01 Березеня 2016 о 09:46 | Категорія: «Переклади рос/укр» | Переклад: Маріанна Кіяновська | Перегляди: 519



Марія Галіна – поетеса, прозаїк і фантаст, критик, перекладачка. Народилася 1958 року в Калінині, жила в Києві та в Одесі. Закінчила біологічний факультет Одеського університету, кандидат біологічних наук, займалася біологією моря. З 1995 року  професійний літератор. 

Як критик і літературний оглядач займається переважно сучасною фантастикою і поезією. Підготувала і протягом декількох років читала курс лекцій про сучасну поезію (РДГУ). Перша важлива поетична публікація  в журналі «Юність» (1990). Авторка низки книг віршів і прози, лауреатка багатьох літературних премій. Бібліографія, відомості про премії, а також додаткова інформація про Марію Галіну  на [Вікіпедії].

Перекладає прозу (переважно англомовних авторів), поезію (зокрема українських та англомовних сучасних поетів). Її власні вірші та проза у перекладах публікувалися англійською, іспанською, італійською, польською, естонською, англійською, словацькою, словенською, українською, угорською, латвійською мовами.



Інопланетянин

Вечоріє, горять на полях вогні,
Полювати летить сова,
Чоловічок зелений стоїть у тіні,
Блідо світиться голова,
Він упав із неба – але трава
Не прим’ялась, що ні то ні.

От чого був день, а тоді погас,
От чого собака гавчить весь час,
Що за баба в розношених гумаках
До стодоли йде на обох ногах,
Хто сидить в теплі, хто не спить в дуплі,
Що тут коїться на землі.

Він в зелених ручках несе дари,
Він домчав до чорної аж діри,
Він пройшов горнило вогню і бур,
У дворі сусіднім жиріє кнур,
І тільник чийсь світиться, наче сніг,
Дядя Пєтя би так не зміг.

Щось у скриньці сховано непростій,
Відблиск світла – у тіні лиця густій,
Третє око – понад чолом.
Сутінь сяйво злизує з ліхтаря,
І ніким не вирізнена зоря
Враз займається над селом.
Инопланетянин

Вечереет, горят на полях огни,
На охоту летит сова,
Человечек зелёный стоит в тени,
Светится бледная голова,
Он свалился с неба и жив едва,
Ничего не понятно, куда ни ткни.

Отчего был день, а потом потух,
Отчего кричит на дворе петух,
Что за баба в резиновых сапогах
Через двор шагает на двух ногах,
Кто сидит в тепле, кто не спит в дупле,
Что тут делается на земле.

Он в зелёных ручках несёт дары,
Он летел мимо самой чёрной дыры,
Он прошёл сквозь огонь и мрак,
На соседнем подворье жиреет хряк,
Чей-то тельник светится, будто флаг,
Дядя Петя упал в овраг.

Что-то там сокрыто в его ларце,
Бледный свет лежит на его лице,
Третий глаз под его челом,
Подступают сумерки, как вода,
И никем не узнанная звезда
Загорается над селом.


Казка

від замку герцога синьобородого
до замку графа зеленобородого
веде дорога із снігу і льоду

Ігор Караулов

Хтось по хащі бреде, ціла ледь жива,
і ворушить у роті ніякі слова,
у нього, мовляв, синя борода,
мертва голова.
Відчиняла двері своїм ключем,
підпирала стіни тугим плечем:
сім дружин веселих на сім гаків,
ні про що – одначе з плачем.
птах рибалочка зі струмка воду п’є,
черв гризе черево моє,
очі білі мої,
світло уночі, мовби сонце встає.
Бились вісім братів, та однак без ран
залишався лише мій пан,
а за поясом в нього аж п’ять ножів,
а у серці один ятаган.
Він спокійно спить під своїм плащем,
він увесь обвитий густим плющем,
і говорить про щось крізь щем,
а в кущах потьохкує соловей,
місяць водить променем як мечем.
Ноги його в землі,
замок його в вогні.
Я покличу сестер на учту,
хай вони позаздрять мені!
Що зімкнулася чорна пуща,
і що вітер гуде в пітьмі.
Сказка

от замка герцога синяя борода
к замку графа зелёная борода
ведёт дорога из снега и льда

Игорь Караулов

Кто бредёт по лесу, едва жива,
шевеля во рту никакие слова,
у него, мол, синяя борода,
мёртвая голова.
Открывала двери своим ключом,
подпирала стену тугим плечом:
семь весёлых жён на семи крюках,
разговаривают ни о чём.
Поселился зимородок над ручьём,
поселился червь в животе моём,
очи мои белы,
ночью светло, как днём.
Восемь братьев бились, но непобедим
оставался мой господин,
у него за поясом пять ножей,
а в сердце только один.
Он спит, он укрыт плащом,
он обвит плющом,
говорит не знамо о чём,
в кущах щёлкает соловей,
месяц водит сырым лучом.
Ноги его в земле,
замок его в огне.
Я на пир позову сестёр,
пускай завидуют мне!
Вокруг смыкается чёрный бор,
ветер гудит во тьме.


* * *

1.
Цей чоловік мрець
Він лежить на ріки дні
Світло біле зелене внівець
На очному живе дні
Над обличчям міст проплива
В небесах догора спирт
Мозок мов перлина жива
У мальованій скриньці спить
Человіку наснився сон
Він встає посеред ріки
Попід ліжком сховався сом
Лілія росте із руки
І вогонь-повішеник-тать
Схолодив собою ріку
риба панцирна стерлядь
Витанцьовує в казанку
Під ногою міст аки звір
За мостом аки звір ліс
Але ер у нього в обріз
Від останніх до перших зір

2.
Риболов риболова
Розуміє чудово.
Передається по колу
Пляшка із браги оловом.
Що каже Іван до Миколи,
Чує лиш сом під корчем. 
Ще не наспіло коливо –
Слава богу, не ще.
Ватники в рибній лусці,
Мазуті, піску,
Бакен пливе, не зрушивши з місця,
Білий, зелений, червоний горить вогонь,
Один прикурює, затулившись від вітру рукою, –
Йопт, – каже він з-під долоні. 
Хто це він там – отой?
Що воно там – отоє?

3.
А довкола все, як місто-сад, цвіте
Наче тридцять тисяч років тому, і росте
Волохата папороть, хвощі,
Трицератопс, махайродус, хтось там ще –
Чоловік у плащі,
З мертвою мовою на язиці.
Його босі ноги в піску, пісок на лиці,
Лілія проростає в його руці...
* * *

1.
Этот человек мёртв
Он лежит на речном дне
Белый и зелёный свет
Поселился на глазном дне
Проплывает над лицом мост
Догорает в небесах спирт
Как жемчужина его мозг
В коробчонке расписной спит
Человеку снится сон
Он встаёт посреди реки
Под кроватью прячется сом
Лилия растёт из руки
Вниз головой костёр
остывает в реке
Панцирная рыба осётр
Пляшет в котелке
Под ногой качается мост
За мостом качается лес
Времени у него в обрез
От первых до последних звёзд

2.
Рыбак рыбака
Видит издалека.
Передаёт по кругу
Бутылку с мутной брагой.
Что они рассказывают друг другу,
Слышит только сом под корягой.
И слава богу.
Ватники в рыбной чешуе,
Мазуте, песке,
Бакен плывёт, не трогаясь с места,
Белый, зелёный, красный огонь горит,
Один прикуривает, заслонясь от ветра рукой, –
Йопт, – говорит, –
Кто это там такой?
Что это там такое?

3.
А вокруг всё расцветает, как город-сад,
Словно тридцать тысячелетий тому назад,
Волосатые папоротники, хвощи,
Трицератопсы, махайродусы, кто там ещё –
Человек в плаще,
Говорящий на вымершем языке.
Его босы ноги стоят в песке,
Лилия прорастает в его руке...


Гагарін

Репродуктор на стовпі
Все співатиме тобі
Про твою нещасну долю, занапащену в юрбі.

А бухгалтер-сірячок
Купуватиме квиток
Своїй жінці невеличкій, вбраній в теплий піджачок.

Їх ведуть у п’ятий ряд,
Двері гримнуть, як розряд,
Їм у хроніці покажуть прив’язний аеростат,

Академіка наук,
Ткаль і пряль, розквітлий луг,
Все на світі позникає, обернувшись в світло й звук,

Позникають і вони
В чорній тіні без війни,
В ці ласкаві, повні сонця, в ці останні дні як сни.
Гагарин

Репродуктор на столбе
Поёт песню о тебе,
О твоей несчастной, горькой, загубленной судьбе.

Бухгалтер средних лет
Покупает билет
Своей маленькой женщине, одетой в креп-жоржет.

Их посадят в пятый ряд,
Дверь за ними затворят,
И покажут в кинохронике привязной аэростат,

Академика наук,
Двух ткачих, цветущий луг,
Всё на свете исчезает, превращаясь в свет и звук,

Исчезают и они
В чёрной бархатной тени
В эти тёплые, последние, в эти солнечные дни.


Юдиф

Так відразу намацується западинка між хребців,
І оголене лезо опускається на атлант*,
Що за дивна міць в ніжній теплій її руці,
А до того – ймовірно, і витримка, і талант.
А могли ж би щасливо жити – аж дотепер,
Що трапляється майже у нещасних наших лісах.
Комариний гул, звук сурми, і вагон, і сквер.
Що іще? Піонер в голубих трусах.
Та буває ніяково – так, неначе якийсь спортзал,
Вис і жим – все калічні обрубки слів,
Там дівча в окулярах заскакує на козла
І хлопчисько там пискає в руку й поверх голів.
Ну, нічого, терпи, о німфо, фізрук не з’їсть,
Тут ніхто від сорому ще не вмер, зажди.
А тим більше, кажуть, тут близько сосновий ліс,
А в найближчім озері – щось, побачиш, на кшталт води.
Що іще? На алеях лежить жорства й
Через два уроки буде мова – або за три,
Так, вставай-но, Юдифе, окуляри протри, давай, 
І гостри-но свій меч, скороспілко, свій меч гостри.
Юдифь

Как легко нащупать впадинку в позвонках,
Обнажённое лезвие падает на атлант*,
Ах, какая сила в нежных её руках,
Что ещё? Наверное, выдержка и талант.
А могли бы жить счастливо до сих времён,
Что почти вероятно в наших худых лесах.
Комариный звон, костёр, голубой вагон.
Что ещё? Пионер в голубых трусах.
Но вокруг позор – как бы некий большой спортзал,
Вис и жим, и другие обрубки слов,
Там очкастая девочка прыгает на козла
И хихикает мальчик в кулак и поверх голов.
Ничего, терпи, моя нимфа, физрук не съест,
Здесь никто не умирал ещё от стыда,
Говорят, тем более, рядом сосновый лес,
А в ближайшем озере хоть грязная, но вода.
Что ещё? Там за переездом огонь горит,
Через два урока будет родная речь,
Так вставай, Юдифь, вставай, и очки протри,
И востри свой меч, скороспелка, востри свой меч.

*Атлант – шейный позвонок, поддерживающий черепной свод.


Єлена

Давай-но, вип’ємо, – каже, – і ще б налив.
Випила, каже, – і ще б додав.
У Гомера тисяча кораблів,
А її б один влаштував.

Їй-бо далеко їхати – на Павелецький
Вокзал, до того ж – посеред ночі.
Вип’ємо, каже, за стан стрункий,
За бабу чужу, за її карі очі.

За оптовий ринок, за секонд-хенд,
За схождення в Гадес – човником, прикупить,
У мене, від грецьких, – каже, – легенд
Третій день голова болить.

Застібнула китайський плащ пуховий,
Зачесала волосся – все ж гребінцем,
Пісню, що склав незрячий старий,
Так нестерпно носити в собі тихцем.

Каже, туга на душу мені лягла,
Хто б то, каже, украв її – геть з очей?
А у мрячній пітьмі, далеко за окружною
Виє пес із одною лише головою...
Виє, скавчить, щирить пащу, слина тече...
Елена

Выпьем, – говорит, – и ещё налей.
Выпила, говорит, – хорошо сидим.
У Гомера тысяча кораблей,
А её устроил бы и один.

Ей сначала ехать на Тёплый Стан,
А потом на Павелецкий вокзал.
Выпьем, говорит, за красивый стан,
За чужую бабу, её глаза.

За оптовый рынок, за секонд-хэнд,
За схождение челноком в Аид,
У меня от греческих от легенд
Третий день башка болит, говорит.

Застегнула китайский свой пуховик,
Расчесала волосы гребешком,
Песню, что придумал слепой старик,
Так невыносимо носить пешком.

Говорит, тоска у меня в груди,
Кто бы, говорит, захотел украсть?
Там в кромешном мраке за кольцевой
Воет пёс с единственной головой...
Воет ли, скулит, разевает пасть...

Переклала з рос. - Маріанна Кіяновська
Фото на обкладинці - Олена Левіна



Маріанна Кіяновська (нар. 17 листопада 1973 року в м. Жовква) —  українська письменниця, перекладач, дослідниця літератури. Випускниця філологічного факультету Львівського національного університету ім. І. Франка (1997). Лауреат багатьох українських поетичних і літературних конкурсів. 

Авторка поетичних книжок, збірок оповідань, кількох книжок перекладів. Вірші, проза, переклади публікувалися зокрема в журналах "Світовид", "Сучасність", "Четвер", "Кур’єр Кривбасу", "Київська Русь", "Золота пектораль", "Потяг'76", "Радар", альманахах "Кальміус", "Королівський ліс-1", "Королівський ліс-2", у перекладах - в "Literatura Na Świecie", "Studium", "Akcent", "Ukrainian Quarterly", "The Wolf", "Knjiћevni magazin", "Šiaurės Atėnai","Ulduz", "Новый мир", "Литературная Газета", "Волга", "Forbes-Украина.Woman" та ін. Перекладає поезію, насамперед — польську. Окремими книгами вийшли переклади віршів Саліма Бабуллаогли, Юліана Тувіма, Евгеніюша Ткачишина-Дицького, Адама Відемана.

Член Асоціації українських письменників, Національної Спілки письменників України, українського ПЕН-у. Засновник і директор Літературної премії "Великий Їжак" за найкращу україномовну книжку для дітей. Стипендіат програми Міністра культури Польщі "Gaude Polonia" (2003, 2009), стипендіат CEI Fellowship (Любляна, Словенія, 2007). Учасник другого і третього Світових конгресів перекладачів польської літератури (Краків, Польща, 2009, 2013), фіналіст Літературної премії імені Джозефа Конрада-Коженьовського (2011). Лауреат Міжнародного фестивалю поезії "Київські Лаври" (2011). За версією "Forbes-Україна" —  в десятці найвпливовіших українських письменників (2014), за версією журналу "Новое время" —  в сотні найвпливовіших українських діячів культури (2014). Відзначена Почесним званням "За заслуги перед польською культурою" (Zasłużony dla kultury polskiej, листопад 2013).

0 коментарів

Залишити коментар

avatar