Вірші Олега Коцарева в перекладах Станіслава Бельського
22 Листопада 2021 | Категорія: «Переклади укр/рос» | Переклад: Станіслав Бельський | Перегляди: 76
Олег Коцарев. Народився 1981 року в Харкові. Автор поетичних книжок: «Коротке і довге» (2003), «ЦІЛОДОБОВО!» (2007, спільно з Б.-О.Горобчуком і П.Коробчуком), «Мій перший ніж» (2009), «Збіг обставин під Яготином» (2009, з російськими перекладами Д.Кузьміна та А.Афанасьєвої), «Котра година» (2013), «Цирк» (2015), «Плавні річки» (2015, у спільному виданні з Т.Прохаськом), «Чорний хліб, білий кит» (2015, у чеських перекладах О.Севрука та К.Газукіної) «Площа Чарлі Чапліна» (2018, з чеськими перекладами М.Томека), «Синкопа» (2019, у російських перекладах С.Бєльського). Автор роману «Люди в гніздах» (2017) та збірок оповідань «Неймовірна Історія Правління Хлорофітума Першого» (2009), «Вміст чоловічої кишені» (2021). Співупорядник (спільно з Ю.Стахівською) антології «Українська авангардна поезія (1910-1930-ті роки)». Упорядник альманаху «Знак». Лауреат літературних премій «Смолоскип», «Молоде вино», імені Валер’яна Підмогильного, часопису «Кур’єр Кривбасу», фестивалю «Київські лаври», конкурсу хайку від Польського Інституту. Член журі літературного конкурсу «Смолоскип» (2012-2019).
ДОБЕРУТЬСЯ Й ДО ТВОЇХ ГАРАЖІВ в одному з центрів солодкуватої ризоми крихкої цивілізації гаражів висунувши голову з поїзда я побачив як на вершечку гори гаражної сидить дівчина в шортах із аспарагусом та підборіддя на колінах тримає дивився-дивився а тоді пробудив внутрішній голос і він закричав дівчині: хе-гей! нічого! он уже з переходів метро викидають кіоски! доберуться падлюко й до твоїх гаражів! чи чула вона? важко сказати адже поїзд мій розкидав по всіх чотирьох стінах літнього вечора гучний звук такий звук ніби десь з усіх сил металеве щось б’ють об інше щось металеве та власне так воно і було * * * тихе щастя четверта ранку п'ята ночі можна їхати геть повільнісним експресом ванни під веселим наглядом камер крапель на стінці у дорозі вода грається знайомитись хоче ПАРІС йде базаром чоловік-м'ясник у білому халаті в сузір'ях крові та тримає в руці три персики хай м'ясник — усі гукнули — богинь судить! * * * натискаючи в різних комбінаціях вимикачі трьох лампочок у поїзді, розумієш, що вони втілюють усі питання життя суспільства, ну хіба ж ні? ось одна лампочка світиться, дві – ні, дві світяться, одна ні, жодна не світиться, тільки не буває, щоб світилися всі три – подушечки теплих пальців не дозволяють. щоб вийти з цього чарівного виміру, з’їж мило, але не будь-яке, лише схоже на котлету курячу. НІЧ УМОВНОГО СПОСОБУ Чудо: дерево знов за вікном розмовляє, а ніч екстраполює на стіну літеру «ї» без крапок. Каже: і чому нервує вас так мій блискучий місячний срібний крем? ну дивіться ж, як гарно намазала я ним булку дороги! а ця тога будинку напроти? а вуаль ліхтаря сліпого? і дарма не цінуєте ви сріблясту перуку й грим чорно-білий на жінці, яка, заплющивши очі, вдивляється вам у вікно. Марно: бреше довго годинник, що скоро сховається ніч у те місце, де зі стіни діти вийняли цеглу, щоб зберігати скарби минулого часу умовного способу. * * * сіренька архітектурна деталь на сірому тлі сірезного неба як ілюстрація до нової сонати цикади витриманої на одній ноті не на одній а на двох — хтось виправляє з нізвідки але покищо і однієї досить * * * у щілину дверей зачиненого на карантин провінційного вокзалу жбурнув шматок кашлю хай луна сама з собою в хокей пограється ГОРИЗОНТАЛІ протягом усіх 259200 секунд життя на острові Крит жодного разу бажання не виникало фотографувати будь-що вертикально ні в бежевих ні у фіолетових ні в синіх ані в червоних ані в яскраво-чорних обставинах і горизонталі так легко тремтіли в просонячненому повітрі що не без помочі правильних та неправильних безкольорових кіл починали злітати не геть але помірковано над мисом забутого тихого порту злітали не вгору а вбік смуги святилищ поки спиною шиєю і плечима ти підпливав до легких хвиль стрибків по ледь корівних спинах м’якого каміння на вході у добрий розпечений острівець Амніссос КОРДОН ЦИКАД І ЧАЙОК зберігати всередині шкіри мурашку свободи практично постійно коли треба – ховати зернину між іншою зубів парою у підошву встромляти таємну кактусну голку перетворювати на верлібр базар пити прапор мити мармур барбарис бити зберігати свободу допоки анкетним даним не стане відоме твоє сповідання – ходити в розпал спеки до храму слухати месу цикад дивитись совиним оком у вотивні дари а коли це розкриється просто більше туди не ходити: в запасі завжди є інше місце на березі моря – кордон між звуків чайок і цикад. ЗНИКЛІ ШЛЯХИ Насолоджуються замислено давніми та новими дорогами, Прокладеними у безштанні часи І чинним до сьогодні, Шляхами, що заримовано із пташиними трасами, Шляхами, що трохи змінюють русло, Але пливуть усе в той самий бік, Лиш трохи задумуючись коло гребель нових. А ми от сьогодні радіємо шляхам зниклим, Романів експериментальних уривки читаємо Сріблястим там бур’янам, понад зріст наш виструнченим, Де вчора ще стежка була, І бур’янам золотистим, які заступили Бульдозером випрасуваний шлях, Слухаємо водоспадистий сміх стежинки, Котра в найнесподіванішім повороті Взяла й затопилась – Нікого тепер не пускає, а тільки лоскоче, Нам хочеться якось підсісти На мостик, відірваний від берегів – Ось він собі балетує на річці замуленій. Нам хочеться, але ми залишаємося на березі – Під зойки далекі святкуємо те, що дороги нема, Святкуємо і вчимося потроху літати, А як не літати – хоч повзати. ЗНОВУ ЦИКАДИ? мистецтвознавція керуючись статичною метою зробила надріз на полотні радянського періоду саме там де сліпить сонячним зайчиком і спить човен той що коли в залі сутінки нагадує обличчя муаммара каддафі зробила надріз – і з нього полетіли цикади знову цикади? ну це вже нікуди не годиться ходім візьмемо інтерв’ю в чогось іншого ЛІТЕРАТУРНИЙ ТЯГАР Руйнують стару хату на повороті. Ще недавно поблискувала з одного вікна Напівтрупиком лампи. Не склався ще один музей століття двадцятого. Дивлюсь, як Руйнують стару хату на повороті, Й зважую свій літературний тягар: Уявляю, як романтики Оселили б у цих руїнах богиню злу, Полуденницю чи, краще, Підвечірницю. Уявляю, як авангардисти сміялися б, танцювали та обіцяли, Що замість розвалюхи збудують тут Гідроелектростанцію – І якщо поблизу немає річки, То тим гірше для річки. Уявляю, як шістдесятники над хатою плакали б, Закликаючи в свідки космос, богиню-мати і математику. Уявляю, як соцреалісти звели б тут виробничий роман, Точніше роман руйнівний – І роман між робітниками – руйнівницею та руйнівником хати, А через років тридцять літературознавці б довели, Що руйнівники були антикомінустами-партизанами. Уявляю, як постмодерністи Забухали б із робітниками, які вже зовсім доламують хату, І продали відео про те, що сталося потім, До одного з німецьких музеїв мистецтва сучасного. Стою, дивлюся, як Руйнують стару хату на повороті, Не можу вигадати нічого кращого, ніж поцупити Її залізний маленький вуличний номер – 29, з такими гарними хвостиками у цифр. Тримаю в кишені та гладжу пальцями І вже знаходжу іншу будівлю, Що за неї чіплятимусь у наступні роки Гачком погляду шляхом на пагорб. Дивує не те, що ламаються іграшки, А те, що знаходяться знову і знову, і знову нові. НЕ ЯБЛУКА, А ЯКИЙСЬ МЕТАМОДЕРНІЗМ Осінні яблука – не вірю їм, Якісь штучні, Великі, блискучі, міцні, Видрючуються На тонких гілочках, з яких вітер уже Позбивав усе листя, Зовсім штучні й вигадані, Якийсь метамодернізм, а не яблука. Не вірю їм, Але їсти – доводиться Й обливатися соком Теж. | Доберутся и до твоих гаражей в одном из центров сладковатой ризомы хрупкой цивилизации гаражей высунув голову из поезда я увидел как на маковке горы гаражной сидит девушка в шортах с аспарагусом и держит на коленях подбородок смотрел-смотрел а потом пробудил внутренний голос и закричал он девушке: эгей! погоди! вон уже из переходов метро выбрасывают киоски! доберутся падлюка и до твоих гаражей! слышала ли она? сложно сказать ведь поезд мой разбросал по всем четырём стенам летнего вечера громкий звук такой звук будто изо всех сил металлическое что-то бьют о другое что-то металлическое да собственно так оно и было * * * тихое счастье четвёртый час утра пятый ночи можно уехать прочь в нескором экспрессе ванны под весёлым присмотром камер капель на стенке в дороге вода играет познакомиться хочет Парис идёт по базару мясник — белый халат в созвездиях крови — и держит в руке три персика пусть мясник — все закричали — богинь судит! * * * нажимая в различных комбинациях выключатели трёх лампочек в поезде, понимаешь, что воплощают они все вопросы общественной жизни, ну а разве нет? вот одна лампочка светится, две – нет, две светятся, одна нет, ни одна не светится, только не бывает, чтобы светились все три – подушечки тёплых пальцев не позволяют. чтобы выйти из этого волшебного измерения, съешь мыло, но не какое попало – похожее на куриную котлету. Ночь условного наклонения Чудо: дерево снова за окном разговаривает, а ночь экстраполирует на стену букву «ї», но без точек. Говорит: и почему вас так нервирует мой блестящий лунный серебряный крем? ну смотрите, как я славно намазала им булку дороги! а эта тога дома напротив? а вуаль фонаря слепого? и напрасно не цените вы серебристый парик и грим чёрно-белый на женщине, что, зажмурив глаза, всматривается вам в окно. Впустую: часы долго врут, что скоро спрячется ночь в то место, где из стены дети кирпич вынули, чтоб сохранять сокровища прошлого времени сослагательного наклонения. * * * серенькая архитектурная деталь на сером фоне серейшего неба как иллюстрация к новой сонате цикады выдержанной на одной ноте не на одной а на двух – ниоткуда поправляет некто но пока что и одной хватит * * * в дверную щель закрытого на карантин провинциального вокзала швырнул ломоть кашля пусть эхо само с собой в хоккей поиграет Горизонтали на протяжении всех 259200 секунд жизни на острове Крит ни разу желание не возникало сфотографировать что-либо вертикально ни в бежевых ни в фиолетовых ни в синих ни в красных ни в ярко-чёрных обстоятельствах и горизонтали так легко дрожали в солнечном воздухе что не без помощи правильных и неправильных бесцветных кругов начинали взлетать но не как попало а плавно над мысом забытого тихого порта взлетали не вверх а в сторону полосы святилищ пока спиной шеей и плечами ты подплывал к лёгким волнам прыжков по едва коровным спинам мягких камней на входе в добрый раскалённый островок Амниссос Граница цикад и чаек хранить под кожей муравья свободы практически постоянно когда надо – прятать зёрнышко промеж другой пары зубов в подошву вонзать тайную кактусовую иглу превращать базар в верлибр рыть кратер мыть мрамор бить барбарис хранить свободу пока анкетным данным не станет известно твоё исповедание – ходить по солнцепёку в храм слушать мессу цикад глядеть совиным оком на вотивные дары а когда это раскроется просто больше туда не ходить: в запасе всегда есть другое место на берегу моря – граница между звуками чаек и цикад Исчезнувшие пути Наслаждаются задумчиво древними и новыми дорогами, Проложенными в бесштанные времена И действующими до наших дней, Путями, зарифмованными с птичьими трассами, Путями, что немного меняют русло, Но плывут всё в ту же самую сторону, Лишь недолго задумываясь около новых плотин. А мы сегодня радуемся путям исчезнувшим, Романов экспериментальных отрывки читаем Серебристым бурьянам, выше нашего роста вымахавшим, Где вчера ещё тропинка была, И бурьянам золотистым, что заслонили Бульдозером отглаженный путь, Слушаем водопадистый смех тропинки, Которая на неожиданном повороте Взяла и утопилась – Никого теперь не пускает, а только щекочет. Нам хочется как-то присесть На мостик, от берегов оторванный – Вот он балетничает на заилевшей реке. Нам хочется, но мы остаёмся на берегу – Под вскрики далёкие празднуем, что дороги нет, Празднуем и учимся понемногу летать, А если не летать – хотя бы ползать. Снова цикады? искусствоведина руководствуясь статической целью сделала надрез на полотне советского периода именно там где слепит солнечным зайчиком и спит лодка та что когда в зале сумерки напоминает лицо муаммара каддафи сделала надрез – и полетели оттуда цикады снова цикады? ну это уже никуда не годится пойдём возьмём интервью у чего-нибудь другого Литературное бремя Рушат старую хату на углу. Ещё недавно поблёскивала из одного окна Полутрупиком лампы. Не сложился ещё один музей двадцатого века. Смотрю, как Рушат старую хату на углу, Прикидываю вес своего литературного бремени: Представляю, как романтики Поселили бы в этих руинах богиню злую, Полуденницу или, лучше, Подвечерницу, Представляю, как авангардисты смеялись бы, танцевали, обещали, Что вместо развалюхи построят здесь Гидроэлектростанцию – И если поблизости нет реки, То тем хуже для реки, Представляю, как шестидесятники плакали бы над хатой, Призывая в свидетели космос, богиню-мать и математику. Представляю, как соцреалисты наваяли бы здесь производственный роман, Точнее, роман разрушительный – И роман между работниками – разрушительницей и разрушителем хаты, А лет через тридцать литературоведы доказали бы, Что разрушители были антикоммунистами-партизанами. Представляю, как постмодернисты Забухали бы с работниками, которые уже совсем доламывают хату, И продали бы видео про то, что случилось потом, Одному из немецких музеев современного искусства. Стою, смотрю, как Рушат старую хату на углу, Не могу выдумать ничего лучшего, чем стянуть Её железный маленький уличный номер – 29, с такими красивыми хвостиками у цифр. Держу в кармане, глажу пальцами И уже нахожу другое здание, За которое буду цепляться в следующие годы Крючком взгляда по пути к холму. Удивляет не то, что ломаются игрушки, А то, что находятся снова и снова, и снова новые. Не яблоки, а какой-то метамодернизм Осенние яблоки – не верю им, Какие-то искусственные, Большие, блестящие, крепкие, Выдрючиваются На тонких веточках, с которых ветер уже Посбивал все листья, Совсем искусственные и надуманные, Какой-то метамодернизм, а не яблоки. Не верю им, Но есть – приходится, И обливаться соком Тоже. |
Переклад з української — Станіслав Бельський. Куратор та редактор розділу — Дмитро Кузьмін. Фото © Dirk Skiba
Станіслав Бельський – поет, перекладач. Народився в 1976 році. Мешкає в Дніпрі. Працює програмістом. Вірші друкувалися в журналах «Новый мир», «Воздух», «Арион», «Волга», «Новая Юность», «Нева», «Союз писателей», «Крещатик», «Сибирские огни» та інших, в мережевих виданнях. Автор збірок поезії «Рассеянный свет» (2008), «Птицы существуют» (2014), «Станция метро Заводская» (2015), «Путешествие начинается» (2016), «Синематограф» (Днепр, 2017), «И другие приключения» (2018), «Музей имён» (2019), «Ошибочные теоремы» (2020) та «Книга возвращений» (2021). Перекладає сучасну українську поезію (Остап Сливинський, Василь Махно, Сергій Жадан, Григорій Чубай, Олег Коцарев, Мирослав Лаюк, Михайло Жаржайло, Мірек Боднар, Олесь Барліг, Олена Герасим'юк та ін).
