Вірші Сергія Жадана в перекладах Ії Ківи
27 November 2019 | Категорія: «Переклади укр/рос» | Переклад: Ія Ківа | Перегляди: 11015
Сергій Жадан — український поет, прозаїк, перекладач, громадський активіст. Автор романів «Депеш Мод», «Ворошиловград», «Месопотамія», «Інтернат», поетичних збірок «Цитатник», «Ефіопія», «Антена» тощо.
Літературні твори Сергія Жадана одержали численні національні та міжнародні нагороди, були перекладені тринадцятьма мовами, зробивши автора одним з найвідоміших сучасних українських письменників. Сергій Жадан є також активним організатором літературного життя України та учасником мультимедійних мистецьких проектів.
Так стають до сімейного фото, дивляться в очі фотографа, ніби в очі птаха, що сидить за вікном: запам’ятай мене, гнівне пташине око, коли побачимося наступного разу, на іншому боці пронизливого, мов крик, життя, на іншому боці тривожної, як течія, самотності. Запам’ятай мої руки, ще без отруйного чорнила під нігтями, запам’ятай мій голос, в якому ще немає цвяхів чоловічої люті, запам’ятай вдячність дітей, що на Великдень беруть солодощі з надгробків своїх батьків. За сорок років я вже не говоритиму уві сні з мертвими героями прочитаних романів. Не буде цього магнетичного місяця над відкритим переломом траси. За сорок років ніхто не підтримає мене, коли я стрибатиму в травневі озера. Зачинено буде будки кіномеханіків, пограбовано гробниці шкільних книгосховищ. Запам’ятай мене, історіє, схожа на птаха, змушеного щороку вганятися в туман прикордоння. Відбитки світлих облич на моїх долонях. Жінки й чоловіки 70-х, ніби мертві планети, освітлюють літнє повітря. Діти говорять уві сні з мертвими капітанами. Діти виходять із темряви на голос фотографа. Перебігають дитинство, як ящірки перебігають липневу трасу. Стають на подвір’ї, недовірливо дивляться в очі історії. Співають мертві поети, що потрапили до шкільної програми, ніби шпаки до клітки. Оспівують батьківщину випаленого за літо неба. Важко темніє хірургічний шов переписаного начисто вірша. Повільно росте між рік чорна квітка дощу. | Так выстраиваются на семейное фото, заглядывают в глаза фотографа, словно бы в глаза птицы, примостившейся за окном: запомни меня, гневное птичье око, когда свидимся в следующий раз, по ту сторону пронзительной, как крик, жизни, по ту сторону тревожного, как течение, одиночества. Запомни мои руки, еще без отравляющих чернил под ногтями, запомни мой голос, в котором еще нет гвоздей мужской ярости, запомни благодарность детей, таскающих на Пасху сладости с родительских могильных камней. Сорок лет спустя я уже не буду во сне разговаривать с мертвыми героями прочитанных романов. Не будет этой магнетической луны над открытым переломом трассы. Сорок лет спустя никто не поддержит меня, когда я буду прыгать в майские озера. Закроют будки киномехаников, разграбят гробницы школьных книгохранилищ. Запомни меня, история, похожая на птицу, вынужденную каждый год вторгаться в туман пограничья. Отпечатки светлых лиц на моих ладонях. Женщины и мужчины 70-х, как мертвые планеты, освещают летний воздух. Дети разговаривают во сне с мертвыми капитанами. Дети выходят из тьмы на голос фотографа. Перебегают детство, словно ящерицы июльскую трассу. Выстраиваются во дворе, недоверчиво всматриваясь в глаза истории. Поют мертвые поэты, угодившие в школьную программу, как скворцы в клетку. Воспевают родину выжженного за лето неба. Тяжело темнеет хирургический шов переписанного набело стихотворения. Медленно растет между речками черный цветок дождя. |
Наш учитель стоїть перед нами, на футбольному полі, після програшу. На полі нашої слави, на полі, з якого зібрано врожай нашого страху. Стоїть, мов Цар Єрусалимський у рваних кросівках, і тихим голосом оповідає нам про птахів. Щоби поразка не робила нас слабшими, доки бджоли кружляють над відкритими ранами місяця, говорить про головне. Говорить про птахів. Велика мудрість пташиного клекоту. Гірке пташине призначення. Розмір крила, ніби розмір вірша. Озвучено висоту качиною сповіддю. Прошите небо летючою ритмікою. Венеційські торговці креслять на старих мапах, на північ від Приазов’я, непорушні кордони держави птахів. Птах, що боронить повітряну браму. Птах, у чиєму вологому оці запікається місяць. Співучі птахи, чорнороби перспективи, пристрасні тенори нашого безголосся, ви співали, коли займалися сосни на кордоні, ви співали, коли ми вростали в цей краєвид. Вам відспівувати тих, кого ховають у сопках. Вам свідчити про того, кого закопають у безіменній ямі. Заклопотані шпаки, ніби апостоли, сидять при столах, де розкладені хліб та вино, читають псалтир, привезений із Почаєва, згадують зиму, що неодмінно повернеться. Серце найменшої ластівки сильніше за туман. Душа найбезнадійнішої птахи варта нашого хвилювання. Хай приходить зима. Хай повертається. Хай порядкує на наших полях. Тихі, йдемо за учителем безкінечним полем. Бредемо надвечір’ям. Запам’ятавши, повторюємо: Чим більше птахів угорі, тим менше зла поміж нас. Чим довший качиний гін, тим солодшим буде повернення. Б’ється вгорі пташина душа. Тягне, тягне донизу пташине серце. | Наш учитель стоит перед нами, на футбольном поле, после проигрыша. На поле нашей славы, на поле, с которого собран урожай нашего страха. Стоит, как Царь Иерусалимский в рваных кроссовках, и тихим голосом проповедует нам о птицах. Чтобы поражение не сделало нас слабее, пока пчелы кружат над открытыми ранами луны, говорит о главном. Рассказывает о птицах. Велика мудрость птичьего клекота. Горько птичье предназначение. Размер крыла, словно стихотворный размер. Оглашена высота утиной исповедью. Прошито небо летящей ритмикой. Венецианские торговцы чертят на старых картах, к северу от Приазовья, нерушимые границы птичьей державы. Птица, защищающая воздушные врата. Птица, в чьем влажном зрачке запекается луна. Певчие птицы, чернорабочие перспективы, страстные теноры нашего безголосья, вы пели, когда загорались на границе сосны, вы пели, когда мы врастали в этот ландшафт. Вам отпевать погребаемых в сопках. Вам свидетельствовать о закопанных в безымянной яме. Обремененные заботами скворцы, словно апостолы, сидят за столами, где им приготовлены хлеб и вино, читают псалтырь, привезенную из Почаева, вспоминают зиму, которая непременно вернется. Сердце самой маленькой ласточки сильнее тумана. Душа самой безнадежной птицы стоит нашей тревоги. Пусть приходит зима. Пусть возвращается. Пусть хозяйничает на наших полях. Смиренные, идем за учителем вдоль бескрайнего поля. Движемся предвечерьем. Запомнив же, повторяем: Чем больше птиц в небесах, тем меньше зла между нами. Чем дольше утиный гон, тем сладостнее возвращение. Бьется о твердь птичья душа. Тянет, тянет к земле птичье сердце. |
Поміж тим, що ми вже встигли втратити, і тим, у що ми далі віримо, проходить лінія осіннього пташиного трафіку — прокреслений нігтем слід на офсеті неба. Час розкладається на траєкторії лисячих слідів, що ведуть від залізниці, на хребтове витягування стебел молочаю уздовж річкового берега. Час надламується, мов гілка. Годі щось поправити, годі відновити злагоджений рух життя в напрямку смерті. Нами почався найсерйозніший текст, поезія ножових, силабіка бібліотек, у яких поселився морок. Час завмирає, ніби лисиця на полюванні — годі щось відвернути в цій запеклій гонитві, годі сподіватись, що нас омине гартоване лезо часу. Ось лише вкласти в цей проміжок поміж спалахом і затемненням, поміж тим, чого не повернеш, і тим, від чого ще не відмовились, ось лише видихнути — я тебе так люблю в цьому осінньому шалі, серед чорнозему, схожого на типографську фарбу, якою друкують шкільні підручники, я так люблю цей час, що згасає під зиму, вистуджуючи кишені наших бушлатів, так люблю ці дерева, схожі на дорослих жінок, що позбавляються листя, мовби ілюзій. Лише не говори нічого про страх, лише не заперечуй моїх передбачень, лише не відводь свого погляду, коли говоритимеш із убивцями, коли ніжні і насторожені небеса запалають по-справжньому. | Между тем, что мы уже умудрились потерять, и тем, во что продолжаем верить, проходит линия осеннего птичьего трафика — прочерченный ногтем след на офсете неба. Время распадается на цепочки лисьих следов, уводящих от железной дороги, на вытянутые, как позвоночники, стебли молочая вдоль речного берега. Время надламывается, как ветка. Ничего не исправишь, никак не воротишь размеренное течение жизни в сторону смерти. С нас начинается важнейший из текстов, поэзия ножевых, силлабика библиотек, в которых поселился морок. Время замирает, как лиса на охоте — ничего не предотвратишь в этой отчаянной гонке, никак не утешишь себя, дескать, нас минует закаленное лезвие времени. Только бы вложить в это мгновение между вспышкой и новой тьмой, между тем, чего не вернуть, и тем, от чего еще не отказываешься, только бы выдохнуть — я тебя так люблю в этой осенней лихорадке, посреди чернозема, похожего на типографскую краску, которой печатают школьные учебники, я так люблю это время, угасающее к зиме, выстуживая карманы наших бушлатов, так люблю эти деревья, похожие на зрелых женщин, избавляющихся от листьев, как от иллюзий. Только не говори ничего о страхе, только не опровергай моих пророчеств, только не отводи своего взгляда, когда станешь говорить с убийцами, когда нежные и настороженные небеса запылают по-настоящему. |
Мабуть, найважливіше, що трапилось бачити в житті — камені серед міста, з яких виростають дерева. Гранітна основа скандинавських столиць, пейзажі, наповнені стійкістю і любов’ю. Сумнівна радість бути деревом, сумнівна честь — рівно тримати спину, відчуваючи під собою смертельний холод вітчизни, стояти на вітрі, що вчить стриманості, чіплятись за твердість, як за останню надію. Друзі-дерева, ви — кинуті на каміння, ніби проповідники на жорстокий розсуд тварин, чи ви шкодували бодай колись за тим, що народжені були в мороці, що не пізнали від народження легкість середземноморських узбереж? Друзі-дерева, чи нарікали ви бодай колись на вітер, що зробив вас такими незламними? Чи скаржились ви бодай іноді на берег, яким обмежувалась для вас вітряна лінія батьківщини? Ми будемо брати від життя все, що зможемо взяти. Ми будемо кричати слова подяки в сонячні небеса наших міст. Ми будемо плакати від щастя і сміятись від неможливості все змінити. Ми будемо зміцнювати берегову лінію: країна, схожа на холодний камінь, люди, схожі на теплі дерева. | Возможно, самое важное, что довелось увидеть в жизни — камни посреди города, из которых вырастают деревья. Гранитное основание скандинавских столиц, пейзажи, наполненные стойкостью и любовью. Сомнительная радость быть деревом, сомнительная честь — ровно держать спину, чувствуя под собой смертельный холод отчизны, стоять на ветру, который учит сдержанности, цепляться за твердость, как за последнюю надежду. Друзья-деревья, вы — брошенные на камни, как проповедники на растерзание животным, случалось ли вам хоть раз сожалеть, что вы явились на свет во мраке, что не познали от рождения легкость средиземноморских побережий? Друзья-деревья, случалось ли вам роптать на ветер, сделавший вас такими стойкими? Случалось ли жаловаться на берег, ограничивший вам ветряную линию родины? Мы возьмем от жизни все, что только сумеем. Мы прокричим благодарности в солнечные небеса наших городов. Мы заплачем от счастья и посмеемся над невозможностью все изменить. Мы укрепим береговую линию: страна, похожая на холодный камень, люди, похожие на теплые деревья. |
Цілий день море накочується і відступає, кидається чайками, ніби серветками в офіціанта. Цілий день вона нарікає і свариться, жаліє себе, зневажає. Цілий день солона вода перевертається від безсилля. Цілий день пісок осідає в моря на піднебінні. Цілий день вона ходить берегом, гнівно топче намоклі газетні шпальти піску. Сидить на березі, розбирається з гнівом у собі. І море теж — сидить, розбирається з кораблями в собі. | Целый день море накатывает и отступает, швыряется чайками, как салфетками в официанта. Целый день она злится и затевает ссору, жалеет себя, презирает. Целый день соленая вода ворочается от бессилия. Целый день песок оседает у моря на нёбе. Целый день она шагает вдоль берега в гневе топчет намокшие газетные полосы песка. Сидит на берегу, разбирается с гневом в себе. Также и море — сидит, разбирается с кораблями в себе. |
Переклад з української — Ія Ківа. Куратор та редактор розділу — Дмитро Кузьмін.
Ілюстрація: Офіційна сторінка Сергія Жадана на Facebook.