Вірші Олександра Авербуха в перекладах українською
Категорія: «Переклади рос/укр» | Переклад: Лесик Панасюк | Перегляди: 8635
Олександр Авербух – поет і перекладач. Народився в Новоайдарі Луганської області. З 2001 року жив в Ізраїлі, з 2015 – докторант кафедри слов'янських мов та літератур Торонтського Університету. Автор поетичних збірок «Встречный свет» (2009), «Свидетельство четвертого лица» (2017). Перекладає сучасну івритську, російську та українську поезію з цих та на ці мови.
* * * страх господень соблюдать хорошо почти сердцем и во мне сон обтекает имя твое вот примёрзший к немоте житель настраивает музыкальную смертность громким названием норовит положить конец на стыке неба и птицы а под язык чистое серебро воли с каждым днем * * * смотри небо поет а к нам никто не заходит поперек беседу ведем слушаем поутру залпы себя так просится счастье заспанный валик судьбы прокатится и не было нас дней сколько бездонных один на один ночей просыпаем сухого вина яблок не видим , и где нам? завтра упасть встать новой любви сил зачерпнуть * * * нити желания приятны после битвы огонь обтекающий чувствует добычу быстрое правосудие рукой многоборье наматывает приблизилось небо жертва и он отсек мое заключение * * * прыжок в сторону схватывает отпрыски отражения лицá воды в кудрях боли воспламеняется по течению шума и радости прошедшего времени бьется о каменные пороги сегодня в распоряжении памяти ровное и белое растяжение момента * * * тридцать восемь тридцать девять сорок оловянных солдат градусов янтарного бреда бархатное удовольствие? революция лежачего тела? пока тебя не перечитали что будет завтра? кто нам сыграет бунт? власти дряхлой изымет занозу в поле мудрости туманы и козы гуляют по мокрой спине: спите сегодня еще не завтра пока вас не вычтут * * * восьмой день третьего месяца стоя засыпаю во сне говорю ударяюсь об угол соседнего дома обернусь и ничего на этой улице меня не знает хотя бы дерево и то горит мимо просится снег и не узнать его синь под глазами тьма одесная долготою дня не исполнится и не водворится и не забудется доползёт до кровати уткнётся и разревётся * * * еще исходит вечер черные простыни текут рекой мокрых потемок не просыпаясь в воздух темнее ночи вспыхивает облачко забытое чернее крови истекает в прореху памяти ложится пятнами усыпанное снится брызгами горячее полотно высокое постелено в безмерность страха кипит течением и трется черная река вьет в изголовье мутное гнездо водоворота где наконец утопятся все наши губами сухими припадут пиявками бархатными крошечными к землистой неподвижной ночи горделивой с воротничком бледнеющим за стенами варится утро захлебываясь светом * * * роскошь смерти почти по карману расчетному телу но ты никак не поступаешься пышностью красуешься в тени вспыхнувшего остатка пока волоком не выгорает немыслимое все подтягиваются к воронке отсутствия полной тобой свернувшейся в корень * * * у смерти много вопросов к твоему телу пока терпение ниспадает на стеклянное дно непонимания боли можно не отвечать ответ гроздится где-то в зимне-осиных ребрах а ты и не думала что оно насквозь поддевает отрывные моменты силы с размахом потянет за дряхлое и бледное неузнавание времени вне тебя. * * * синие сливы дождя. косточки плюхаются в компот. тётя Маня пухлая пустая туча посылает Димку в соседский сад. пошли, мол, господи, дождичка. батя, скотина усох, всю меня выжимает, слив просит. Димка мигом — на, батя, пей, глотай те, что помельче. а сам руки в кулачки жмёт — хоть бы всё наладилось. | * * * страху господнього дотримуватися добре майже серцем і в мені сон омиває ім’я твоє ось примерзлий до німоти мешканець налаштовує музичну смертність гучною назвою силкується покласти край на стикові неба та птаха а під язик чисте срібло волі з кожним днем * * * дивися небо співає а до нас ніхто не заходить поперек бесіду ведемо слухаємо зранку залпи себе так проситься щастя заспаний валик долі прокотиться й не було нас днів скільки бездонних один на один ночей просипаємо сухого вина яблук не бачимо , і де нам? завтра впасти встати нового кохання сил зачерпнути * * * нитки бажання приємні після битви вогонь що омиває відчуває здобич швидке правосуддя рукою багатоборство намотує наблизилось небо жертва і він відітнув моє ув’язнення * * * стрибок у бік вловлює бризки відображення лиця́ води у кучерях болю запалюється за течією шуму й радості минулого часу б'ється об кам'яні пороги сьогодні у розпорядженні пам'яті рівне й біле розтягнення моменту * * * тридцять вісім тридцять дев'ять сорок олов'яних солдат градусів бурштинового марення оксамитова втіха? революція лежачого тіла? поки тебе не перечитали що буде завтра? хто нам зіграє бунт? влади немічної вилучить уламок в полі мудрості ко́зи й тумани гуляють по мокрій спині: спіть сьогодні ще не завтра поки вас не вирахують * * * восьмий день третього місяця стоячи засинаю уві сні говорю вдаряюсь об кут сусіднього дому озирнуся й нічого на цій вулиці мене не знає бодай дерево і те горить мимо проситься сніг і не впізнає його синь під очима пітьма одесна довгим життям не сповниться й не оселиться й не забудеться доповзе до ліжка упреться й розреветься * * * ще парує вечір чорні простирадла течуть рікою мокрих присмерків не прокидаючись у повітря темніше ночі спалахує хмарина забута чорніше крові стікає в прогалину пам'яті лягає плямами всіяне сниться бризками гаряче полотно високе постелене в безмір страху кипить течією і треться чорна ріка звиває в узголів’ї каламутне гніздо нурту де нарешті втопляться всі наші губами сухими припадуть п'явками оксамитовими крихітними до землистої нерухомої ночі гордовитої із комірцем що блідне за стінами вариться ранок і захлинається світлом * * * розкіш смерті майже по кишені розрахунковому тілу але ти ніяк не поступаєшся пишністю красуєшся в тіні спалахнулого залишку поки волоком не вигорає немислиме всі підтягуються до вирви відсутності що повна тобою згорнутою в корінь * * * у смерті багато запитань до твого тіла поки терпіння спадає на скляне дно нерозуміння болю можна не відповідати відповідь скупчується десь у зимово-осінніх ребрах а ти й не думала що воно наскрізь підчеплює відривні моменти сили із розмахом потягне за старезне й бліде нерозпізнавання часу поза тобою. * * * сині сливки дощу. кісточки плюскаються в компот. тітка Маня пухка порожня хмара посилає Дімку в сусідський сад. пошли, мовляв, господи, дощику. батя, скотина всох, всю мене вичавлює, сливок просить. Дімка миттю — на, батю, пий, ковтай ті, що найдрібніші. а сам руки в кулачки стискає — хоч би все налагодилося. |
Переклад з російської – Лесик Панасюк. Редактор добірки – Олег Коцарев.
Лесик Панасюк — поет, перекладач, дизайнер і перформер. Автор трьох поетичних збірок. Окремими книжками вірші виходили в перекладах російською і румунською. Перекладає українською сучасних авторів із російської, білоруської, англійської та польської мов: книжками вийшли твори Дмітрія Кузьміна, Артьома Вєрлє та Вальжини Морт. Лауреат низки всеукраїнських і міжнародних літературних конкурсів. Учасник багатьох фестивалів і мистецьких акцій в Україні та за кордоном. Вірші перекладені івритом, російською, польською, угорською, румунською, німецькою, французькою та англійською мовами, друкувалися в українській та закордонній періодиці.