Вірші Артура Пунте в перекладах українською
Категорія: «Переклади рос/укр» | Переклад: Остап Сливинський, Лев Грицюк | Перегляди: 3608
Артур Пунте (нар. 1977 у Ризі). Поет, перформер, митець-концептуаліст. Учасник текст-групи «Орбіта» – об’єднання російськомовних поетів Латвії, яке активно працює на стику літератури, мультимедіа, дизайну, відео-арту і перформансу. Є автором і співавтором кількох концептуальних проектів («Сibergraffiti» спільно з А. Яковлевим та В. Пунте, «Bit/poet» з В. Йохансонсом, «Енергонезалежність поезії» з С. Тімофєєвим та ін.). Автор аудіо- та відеопоезії. Один зі співзасновників фестивалю поетичного кіно Word In Motion. Перекладає російською сучасну латвійську поезію (Інґа Ґайле, Яніс Елсберґс). Самостійно та спільно з іншими учасниками «Орбіти» брав участь у багатьох фестивалях поезії та відеопоезії.
Вірші Артура Пунте перекладалися англійською, латвійською, литовською, італійською, німецькою, словацькою, шведською мовами. У 2013 році вийшла двомовна поетична книжка Пунте «Віршові присвяти» («Стихотворные посвящения / Poētiskie veltījumi») – в оригіналі та латвійських перекладах Андріса Акментіньша, Інґмари Балоде, Карліса Вердіньша та інших. Невдовзі поезії Артура Пунте вийдуть українською в книжці вибраних віршів поетів «Орбіти», яка готується до друку.
рік часу
Д. П.
| серпень | все що я можу зробити сьогодні увечері припаркувати поруч із твоїм домом цей запилюжений свій фургон із написом фрукти тропічних країн і пообіцяти що вранці перед роботою обов’язково з’їздимо до моря поки тримається така погода але ж усе одно проспимо… кажуть околиці згорять разом із літом |
| жовтень | і тоді дерево у нашому дворі – це каштан – обгорілим краєчком десятого місяця зріже до дідька міську вежу і на це є певна прикмета: бачиш листя вже котрий день обертається зворотним боком дереву таке зробити складніше |
| січень | все що я можу зробити сьогодні увечері припаркувати поруч із твоїм домом цей запилюжений свій фургон із написом фрукти тропічних країн і пообіцяти що вранці перед роботою обов’язково з’їздимо до моря поки тримається така погода але ж усе одно проспимо… кажуть околиці згорять разом із літом |
| квітень | ось що буде потім… але поки день освітлює дві грані кожного дому розкрию тобі причину своєї печалі: цієї весни з живого друга я гіпсову зняв маску за що схоже покараний |
*
К. В.
Ніби й робив усе правильно: спав головою на схід,
вряди-годи їздив на Захід, про одруки повідомляв у редакцію,
холодним ножем зняв із себе всю ізоляцію,
на Кам’яному мосту стояв без рукавиць – слухав ванти,
прихилився до опор, молоточком простукував зв’я́зки,
щоб уникнути непорозумінь, зателефонував на станцію,
нагадав адміністрації: сьогодні за північ не забудьте
перевести стрілки (вокзального годинника) в напрямку вітрила, яке все ближче…
Сусіди свідчать: самою лише тримався
«силою спільної (з ким?) омани».
Крихітного натяку виявилося досить –
своє ім’я у списку помітив краєчком ока, вдарило і понесло.
Вдарило і понесло – швидше, ніж потяг з Единбурґа до Ґлазґо
(в цьому вузькому місці Британський острів можна перетнути двічі за день).
Обвели простим олівцем, звичайним порізався папером,
повівся, зізнайся, повівся – повівся й пошкодився, весь оббрехався,
ходиш мостами, повторюєшся, щоб якось тримати ритм.
Один-єдиний звук потонув у загальному гулі, а ти вже й злякався.
Це надбрівні дуги гудуть на морозі, (з наближенням потяга)
прогін передає вібрацію візерункові холодних конструкцій, ламкому металу…
Це щось у складі крові, що накопичилось із водопровідною водою:
прокидаєшся й годинами чекаєш, доки задзеленчить будильник,
мов тушка голуба у вентиляційній шахті. Простим перехожим
від дому відходиш, доки вистачає однієї зарядки.
На всіх мостах ледь пом’ятий,
на всіх мостах із шаленою швидкістю стоїш,
звичайним часом обвітрений, на всіх мостах.
*
М.
Якось покохала мене дівчина з вулиці Джохара Дудаєва
я уникав її працював багато і завжди мав відмовку що зайнятий
потім таки придивився до дівчини з вулиці Джохара Дудаєва
ми знайшли спільну мову і я працював натхненний нашим коханням
та довго так не могло тривати я кинув дівчину з вулиці Джохара Дудаєва
почав працювати багато щоб вона не надокучала своїм коханням
ні думаю якось недобре слід повернути дівчину з вулиці Джохара Дудаєва
але вона знайшла уже іншого довелось працювати багато щоб якось її забути
тепер ніби збираються перейменувати ту вулицю й може нарешті
все стане на свої місця і можна буде спокійно зайнятись своїми справами.
*
І. В.
«Панове присяжні! судіть мене за виною моєю, а не понад нею…
на свій захист прошу лінгвістичної експертизи,
якої, вірю, виявиться достатньо, аби довести наступне:
особа, що нині названа жертвою, яко жінка приваблива
та навіть понад усяку міру наділена знадливими прикметами молодості
(сю очевидність, либонь, не заперечать і свідки,
що заприсяглися мовити правду), вводила мене в стан,
не чужий, припускаю, і вам, панове присяжні та всі тут присутні чоловіки,
коли не тваринний, то первісно-дикий… себто – завважте –
відсилала до тих часів, коли наша прамова була в ужитку не самих лише
вчених наших, а такі слова, як-от «любити», «бути», «їсти»,
а ще «бити», «їбати» (не вважайте лайкою,
лише філологічною необхідністю вимовити тут се слово,
аби взяла гору справедливість) у значенні «відбувати статевий акт»,
а також слово «убити» в первинному своєму значенні… хочу сказати,
що всі ці слова як ніколи зраджують спільний корінь,
оживають у темних закутках наших прадавніх душ, наче мікроорганізми,
що вертаються до життя після віків мерзлоти… відталі їхні колонії
розростаються стрімко, коли чоловікові доводиться переживати
те, що ми називаємо любовним насланням, і коли так само чітко,
як ви оце зараз, він чує спільний доісторичний корінь у цих словах, що їх повторю:
«бути», «любити», «бити», (і ще раз пробачте) «їбати» та «їсти»,
та й, зрештою, були вони колись одним і єдиним словом,
експерти, я певен, дійдуть ідентичного висновку… ось так-от і вийшло –
повертаючись до нашої драми – що почалося у нас, як то водиться,
любовне злиття за взаємним, знов вдаючись до казенної мови,
бажанням, а там уже ми (язик не повертається назвати колишню коханку
свою «потерпілою») виявились у такій безодні печерної семантики,
що, як природне і самозрозуміле продовження, зачувши,
либонь, грімкий голос доісторичного свого прародича, і бив її, так,
і вбив, а під ранок, розчленувавши, почасти з’їв (чого на допитах не заперечував),
але в ґрунті речей – вслухайтесь лише, шановні присяжні засідателі –
здійснив над своєю жінкою схожі чи то пак «синонімічні», якщо тут
застосовна філологічна термінологія, дії,
в допотопній основі якої корениться те одне споконвічне
людське почуття, у наступні епохи зване любов’ю…»
Дідусь
Дідо мій помер торік. Родичі поставили на його могилі негарний пам’ятник із Богородицею. А він був матеріалістом. І я матеріаліст – від нього. І знаю, що йому подобалися свята – Стрітення, Успення, Покрови та інші, а в бога він не вірив і попів за мужиків не мав. Коли дід був молодим, і в них із бабою діти були малі і ще не всі, перевели його з одного маленького міста в інше. Вони з бабусею були красиві, як ось ми зараз. Дід був головним над лісниками, а бабуся – вдома. Будинок їм поставили на горі. Городяни проходили повз і не раз хрестились на дідів будинок. Бабуся казала, що всі моляться на її чоловіка, й сміялась. І зараз, коли розповідає, сміється. Просто раніше на горі церква стояла. Ще дід був цілий в осколках і після війни закінчив партійні курси, щоб стати начальником. Бабуся вийшла за нього через жалість і принцип – аби він не думав, що більше нікому не потрібен. Сама його виходила після контузії, тож до народження другої доньки він навіть не кульгав. До того ж бабуся не давала дідові пити, хіба що як ліки. Тому-то вони прожили разом п’ятдесят років. Він вигадав один пристрій, який зараз стоїть на всіх комбайнах, і теплиці для ялинок і сосонок, щоб швидше росли. Дід кілька разів намагався накласти на себе руки і йшов до лісу з рушницею. Взимку з собаками полював на зайців і сам валив ліс «Дружбою» на дрова. Сам побудував лазню і клав печі. Не міг пити чай без коленого цукру, а в горнятко замість лимона клав скибки апорту. Апорт та антонівки були цілу зиму, всі з його саду, в якому навіть зараз їх більше, ніж можна з’їсти. Дідова баба була чаклункою, але й він умів знімати вроки водою і знав справжні слова комаринського мужика. Дід завжди мав більше землі, ніж було дозволено, й раз у три роки йому видавали нового «запорожця». Дід не любив телевізор, але завжди дивився новини і лаявся. Міг відповісти на всі мої запитання, тому я їх іноді навмисно вигадував. Називав мене Артюхою. Влітку голив мене налисо машинкою, лишаючи тільки чуб, тому в мене зараз гарне волосся. Лежав він не більше двох днів. Перед тим продав машину й лишив бабі грошей у держбанку. Я досі його люблю, хоч і був на його могилі лиш раз.
*
Н. Г.
Замість білих шпалер, які тоді здавалися універсальним рішенням,
а тепер виглядали б занадто просто, – шкарубкий бежевий тиньк,
а розмова точилася схожа, хоч тими кількома роками пізніше не я просив, а мене –
написати сценарій – людина, чиї халепи, либонь, тривають уже довго,
якщо судити за одягом, що його поєднав не так вибір,
як температура на зупинці. Зрештою, серед людей із ґросбухами на колінах
він тримався цілком навіть бадьоро, попри борги, про які усі знають.
Мені доведеться якось відмовити, але я й цього не зумію зробити як слід,
і тим більше не зможу взятися за сценарій, хай це навіть підтримає в ньому життя
ще на півтора року. «Фільм не буде звичайним відео-артом, – запевняє він і,
мовби уникаючи кліше, сідає не навпроти, а за суміжну з моєю грань столу,
при цьому торба зривається з його плеча і гепається об стіл – кава з чашок вихлюпується на блюдечка – денця тепер залишатимуть на всьому
бежеві кола – темніші або світліші. «Це той випадок, коли завдяки ідеї
вкладені кошти й віддача від них – просто непорівнянні».
«Аматорські фільми краще знімати влітку», – висловлюю я
єдину доречну думку. «По-перше,
це не аматорський фільм!» – перебиває він, мабуть, відчувши
мій сумнів щодо всієї затії. «Я мав на увазі – малобюджетний,
влітку усе дешевше і, мабуть, не треба спеціального світла…» «Так, але ж, кажу,
ми інвестуємо багато ідей, є багато ідей… І тільки-но буде хороший сценарій,
можна братись за зйомки…» «Я не зможу написати хорошого сценарію…
Навіть якщо це допоможе тобі відчути, що ти зробив усе можливе
для порятунку власної біографії». Навряд чи я вимовляю це вголос,
але мене й справді бере сумнів: ледве чи з цього вийде щось путнє, суджу по собі,
я геть знесилений холодом, новинами й щоденним листуванням із друзями…
«Сьогодні мій день зіпсувало вже те, що дорогою сюди перекрутилась і сповзла
з п’яти шкарпетка… Тепер вона геть збилась у незручну ґулю десь біля пальців, а гола нога
мерзне і визирає між джинсами і взуттям, розумієш?»
«Хороша деталь. Якісь гроші на фільм можна добути, є рекомендації…»
«Та річ не в тому, я справді не можу, я колись намагався, в мене немає думок про кіно,
коли виходжу з кінотеатру, навіть не можу сказати, чи хороший був фільм… Є ж бо
й інші люди, або спробуй написати сценарій сам, хто ж краще впорається…
А я справді не можу, я ніколи не писав сценаріїв, навіть не читав
жодного… Невже доведеться роззутися привселюдно, щоб надягнути шкарпетку?»
Розмова почала нагадувати прийом у дантиста – я скеровую на нього сліпуче світло
й говорю крізь пов’язку, щоб не заразитися (ніколи не знаєш, хто сидить у твоєму кріслі!).
Він не може мені відповідати як слід, бо рот увесь час відкритий.
Ні, я нікому не можу допомогти, а так хочеться народитися в сім’ї інженерів чи
архітекторів, десь у п’ятому поколінні… І щоб дитинство минуло серед технічної інтелігенції…
Робити потім корисні речі до смерті. Та ні. Відтоді, як затверднуло тім’я,
живеш у постійному передчутті якогось невблаганного спадку, чи що…
У трамваї весь час придивляєшся до таких, як ти –
людей із чужими гросбухами на колінах.
Переклад Остапа Сливинського
*
Доріжка до його каменя на високій дюні
йде через прозорий сосновий ліс
високий, прямий, що мерехтить сонцем у верхів'ях
і наче святкує тисячоліття відступу моря
але "ми тут скрадаємось ніби навпомацки
уночі в коридорах квартири
із клеєм-пістолетом в руці, побоюючись наступити
на кинуту іграшку,
що зображає фільтр порохотяга”
ось що це нагадує, кажеш ти
а мені й сказати нічого
якийсь час ми тихо стоїмо над каменем із фотографією
поки ти знову знаходиш потрібні слова
"А раз же ми цілувались із ним
після концерту”. Що тут додати?
"Можу підкинути назад”
Довго мовчки вести машину – це те, що я вмію.
2015
Півторий поверх
Стеля зі скосами
так що випрямитися
можна лише посередині
але лягти місця вистачить усім
все ж краще ніж у наметі
дах над головою
нагрівся за день так
що дихати нічим
і вікна не відчинити
позабивані
ще з минулої зими
а проте комарі якось пробралися
незрозуміло й усе-таки
ти чомусь погоджуєшся на цей варіант
2015
Шосе
Якщо ти мешкаєш у містечку
що його більшість водіїв минаючи
вважає лиш прикрою необхідністю
скинути швидкість
а самі подорожні за день
переважають кількістю
місцеве населення в кілька разів
то тобі має одразу бути ясно
яким підозрілим здається
легковик у затінку
припаркований перед вантажівкою
на вузькому узбіччі тунелю
прокладеного транзитним потоком
у кронах дерев...
що там під тентом
що за темними шибками
другого ряду...
може й нічого такого
просто збіг
2015
*
Поїзд розтягується вздовж горизонту
Будинки вишиковуються в лінію вулиці
Час кружляє циферблатом
Ліфт пронизує поверхи будинків
У батареях – вогонь першого вогнища
Хвилі котять на берег вічно
Дорога намотує кілометри на вісь
Осінь повертається, як старе відчуття
Ти зовсім не змінилася за ці роки
І лише те, що діється з нами, спливає кудись униз, у вирву забуття, де вже ніхто не стане шукати якихось старих повідомлень у чужій стрічці новин
2014
Переклад Лева Грицюка
Кураторка та редакторка розділу – Маріанна Кіяновська