Вірші Лінор Горалік у перекладах Маріанни Кіяновської
Категорія: «Переклади рос/укр» | Переклад: Маріанна Кіяновська | Перегляди: 3569
Лінор Горалік - письменниця, журналістка, критик, культурний менеджер. Лінор Народилася в Дніпропетровську, звідки в 1989 році виїхала в Ізраїль. За освітою - програмістка, 10 років працювала у сфері високих технологій. З 2000 року писала авторські колонки і есе для газети «Ведомости», сайту «Букнік», для «Сноба» і «Нового літературного огляду». З 2006 року публікує цикл інтерв'ю з сучасними поетами в кожному номері щоквартального журналу поезії «Воздух». Пише для «Теорії моди» про повсякденний костюм та ідентичність.
Авторка збірок поезії та прози «Не местные», «Недетская еда», «Короче:», «Валерий», «Подсекай, Петруша»; двох романів («Нет» у співавторстві з Сергієм Кузнєцовим) і «Половина неба» (у співавторстві зі Станіславом Львовським); дослідження «Полая женщина. Мир Барби изнутри и снаружи», дитячих книжок «Мартин не плачет», «Агата возвращается домой» та ін. Лінор також є авторкою декількох книжок перекладів, монографій, публіцистики, низки індивідуальних виставок і художніх проектів. Є координаторкою багатьох комерційних та благодійних проектів в галузі культури. Окрім прози і поезії, відома інтернет-користувачам завдяки Зайцю ПЦ і його уявним друзям.
Лауреатка молодіжної премії «Тріумф» (2003), премії «Портал» (2012) за книгу «Усна народна творчість мешканців сектора М1», премії ФЕОР «Скрипач на крыше» (2013) за книгу «Путівник по Ізраїлю (тільки і суто) для дітей». Сайт Лінор: linorgoralik.com
***
Як по молоко чи так, у старому, до кіоску, спідничка в складки,
можна дівчинку стріти — вісім пасочок, дві лопатки —
при під’їзді, де розбиті маленькі грядки.
Тіло в неї худесеньке, голова пуста.
Вся вона, наче смерть, рідна і золота,
наче смерть, звичайна, проста, —
і коса, і коса густа.
Ось вона вибирає пасочку і до мене йде несміливо,
так бере документики, наче це страшенно важливо.
Фотографія, біографія, біопсія, копія.
Це ж бо я, дівчинка, це ж бо я.
Голова у мене пуста,
совість чиста,
ти моя, золота.
***
Ой лежали вони у норі з вовчком, —
зайчик на бочку, а вовчок товчком, —
________а над небом зіронька піднімалася.
Зайчик гладив вовчка: «Час іти в похід»,
а вовчок бурчав, — мов, підем засвіт, —
наче то лиш гра, гра і над, і під,
і нічого наче і не ставалося, —
_________наче й зіронька зовсім не піднімалася.
Їм би встати час, визбирати дари —
грудня хащами побрести пора,
і корони згубити в його сніги,
сліпнути від завій, спльовувати цингу,
нести душі свої та й за світу край
і вмерзатись ночами мощами в рай
(так і тут Йордан вмерз би у береги),
накриватися снігом і пити сніги, —
лиш тому, що це відбувалося:
__________бо над небом зіронька піднімалася.
Та вони все лежали, бочок в бочок:
зайчик все не спав, міцно спав вовчок,
і над сном його зіронька піднімалася, —
і вві сні його мучила і карала вся, —
і вві сні до себе його забирала вся:
пішки йшов вовчок, зайчик верхи спав
і вві сні таке до вовчка казав:
«Ся, — казав йому, — пекла глибина
коло тебе тут не зляка мене.
І нащо мені всі Його дари,
коли тут, в норі, є тепло нори?
Я лежу поміж — поміж твоїх вух.
То нащо мені іспасати дух?
Таж моя душа між твоїх зубів найбезсмертніша».
Так вони і лежали, і корони їхні лежали,
вухами ворушили, надіялись, не дихали і мовчали,
і нікуди не йшли, і нічого не несли, і нікого на царствіє не вінчали,
і мріяли, щоби вічність їм не миналася,
щоби нічого не відбувалося, —
_________та над небом зіронька піднімалася.
Тая клята зіронька піднімалася.
***
В пропотілій маршрутці дорогою до базару
вона уявляє собі аварію,
— як вони вдвох потраплять у рай,
де він любитиме її заново, —
так, що перестане боліти у грудях
від рекламних буклетів з дурними пальмами.
Вісім років подружжя;
все ще можна буде позбирати і склеїти, — міркує вона, —
під деревами золотолистими,
в яскріючому вогні,
поміж дивних плодів, що лежать при шуйці та при десниці.
Маршрутка різко смикається,
об’їжджає «Волгу»,
зупиняється коло вивіски з яблуками та апельсинами.
Він уявляє собі аварію, —
як він попаде у рай
і нарешті там виплачеться.
***
Пацієнти у хірургії верещать немов недорізані.
У лікарняному дворику між миршавих розанів
собачка щодня демонструє трюк:
їсть із рук
купу всякого-різного,
від сухої скоринки до дієтичного сирка.
Собачку всі підгодовують.
Пес походжає гордо
квадратами клумб, неначе пішак свавільний.
Опиняючись коло вікна, підвиває верескам божевільним.
Зрячі грають у шашки в очному відділенні,
«О, — кажуть, — чуєте, коти дебільні».
***
Як умирають п’ятого числа?
Як умирають третього числа?
Як умирають в перший понеділок?
Лежать і думають: «Сьогодні всі музеї
закриті — всюди санітарний день.
Все неживе очищення жадає,
на вічність чучелам спокійніше чекати,
струсивши місячний із себе пил».
Як умирають майже о четвертій —
у дитсадку в полуденок робочий?
А ближе до новин? А в шість секунд
на одинадцяту? А в п’ять секунд? А в три?
А зараз? Просто зараз?
Яких же то треба святців, щоб нікого з нас не пропустити...
***
Камінь тримає бомагу, ножиці вирізають із неї підпис,
печатку.
Залишилось ще трошечки
і — спочатку.
Камінь думає: «Ну який же із мене медбрат?
Треба було йти на мехмат.
От тільки знов мене починає нудити і хитати.
Треба з цим ділом кінчати».
Ножиці думають: «Боже, я зараз зірвуся — піду й закурю!
Зашивати залишу іншому лікарю.
От же ж баби — кладуть себе під усі печатки,
а пізніше розплачуються за блядки».
Бомага думає, що лишилось зовсім небагато,
і старається
не кричати.
***
Пливе, пливе, — як хвостиком махне,
як вистрибне, — підуть по двох столицях клапті.
Прийдуть до нас, спитають, що і з кого.
Ми ж скажемо, що: "Господи помилуй,
Бо ну хіба ж за цим ми повставали?
Та тут в трубу дуділи — ми й того.
А то б і зараз лежма би лежали".
Ізранку блешня зблиснула з-за хмар,
над Пітером і над Москвою зблисла.
І білі-білі небом поплавки,
і час заутрені, і хочеться поїсти...
Диви, диви, воно пливе сюди!
Тягни, Андрюшо, подсікай, Петрушо!
***
— Де була твоя голова?
— Схилялась до втечі, тріскотіла вагон новин,
пухла за Охтою, вболівала за ЦСКА,
видавалась полоненими за свого.
— Де були очі твої?
— В Твері на потилиці, у Москві на чолі;
косили каміння, їли чужих,
ходили по воду у військкомат.
— О, дурні очі твої!
Ох, завидюща твоя голова!
Нащо ти, чорна твоя рука,
Кресало солдатові віддала?
В нас очі — як жорна, жорна з млина,
в нас від ума тріщить голова, —
а ми несемо в ротах мідяки,
куди нас вітчизна сікла була.
***
Почалася осінь.
Пожовтіло листя.
Відлетіло птаство.
Почорніли трави.
Потемніло небо.
Посповзались хмари.
Опустіло поле.
Зачаїлись хижі.
Зайнялась калина.
Запалало віття.
Загорілись крони.
Чого це люди хочуть зі своїєю немецькою, Яшо?
Що вони там викрикають?
***
Стрімко входить друга.
Бачить першу -
та вже нікуди не поспішає, вже зжилася
з густим цим теплом.
«Слава Богу, Наталю! Ходи-но скоріше до мене, Наталю!»
Друга завмерла, вагається,
мить або навіть дві.
Та спершу все-таки швидко проходить
до задньої стінки лівої легені,
зробивши малесенький отвір,
визирає назовні.
Ні, ні, там нічого доброго, — холодно, гуркіт і дощ.
Так поспішала сюди, що нічого і не розгледіла.
Все це так несподівано, тільки вранці ще були в обоймі —
і от вже дорослі.
Я так налякалася.
Так добре, що ти тут, Катю.
Ні, ні, я вже зігрілася.
Як же гарно, що ти тут, Катю.
Так несподівано, навіть не попрощались.
Думала, ніколи тебе не побачу.
Господи, дурненька, ну чого ти плачеш?
Ти ж бачиш — я нікуди не йду, ну чого ти?
Ми в теплі, ми разом, з нами нічого не станеться.
Ти ж знаєш маму, -
звісно, мама знайде нас.
Перестань, дурненька, бо інакше і я заплачу.
***
Уночі,
на самісінькому початку на диво теплого місяця,
він обійшов усіх решта
і казав їм збиратися.
Дехто був попереджений.
Більшість — ні.
Спочатку він трохи боявся,
що їх зрадить
наляканий розгублений гамір,
деренчання запилюжених шаф,
істеричний передзвін ножів.
Потім це зробилося несуттєвим.
Налякано нарікали видовжені старі оселедниці,
плакали і нічого не розуміли маленькі чарки,
праски стовпилися у дверях
осоловілим, покірним стадом.
Тарілки металися,
не розуміючи, як можна покинути
весь цей затхлий маєток, -
потемнілі скатерті,
посірілі кухонні рушники,
священні бабунині серветки.
Масна гусятниця, покрадьки озираючись,
швиденько заковтувала срібні ложечки.
Сільничка трясла свою запилюжену, замацану сестру,
яка істерично повторювала:
«Вона дожене і переб’є нас!
Вона дожене і переб’є нас!..»
Він незграбно вдарив її
засмальцьованою дерев’яною ручкою.
Вона вмовкла.
Коли ж вони, врешті, рушили вниз із горбка,
вся околиця їх почула,
все село дивилось на них із вікон.
А як добігли вони до ріки,
тупіт Федори вже відлунював дрожем
в його тьмяних від задавненого бруду
мідних боках.
Задні ряди проклинали його,
скочувалися в рівчаки, відставали.
Середні плакали, проклинали його, проте йшли.
Передних не було, -
тільки він,
на тремтячих старих ногах,
в мовчазному жахові
відповідальності і непевності.
Коли ж вони все-таки добігли до річки, -
перемучені, тріснуті, надбиті, -
він обернувся і сказав їм: «Побачите,
ми ввійдем у воду — і вийдем із неї іншими».
Та нараз ріка розступилася.
***
— Смертонько, Смертонько, хто твоя бабонька?
— Воля Твоя від віків. В’яже з берестя удавки, голубонька,
чавить винце із реп’яхів.
— Смертонько, Смертонько, що твої казоньки?
— Ляси Твої неживі. Точать і точать загублені кістоньки
тих, хто лежить у траві.
— Смертонько, Смертонько, де твої кошики?
— В темнім притворі Твоїм. Тенькають, дзенькають міднії грошики
в мотлоху риз золотім.
— Смертонько, Смертонько, як твоя бричечка?
— Слів Твоїх вощена мить. Онде летить путівцем, як синичечка,
хоче когось задавить.
— Смертонько, я тобі був за хрещеного!
Ти ж мені зараз — біда…
— Дядьку! Я кажу слова незреченного.
…Дай мої кошики, да…
***
Александрові Барашу
Як можна писати вірші після чотирнадцятого січня 1942 року?
Після 6 лютого 43-го? Після 11 березня 1952-го?
Як можна писати вірші після 22 червня 1917-го?
Після липня 1917-го? Після березня 1984-го?
Як можна писати вірші після 6 листопада 1974 року,
11 вересня 1965 року, 1 серпня 1902-го,
9 травня 1912-го?
Як можна писати вірші після 26-го числа минулого місяця?
Після 10 червня минулого року? Після 12 червня?
Після 14 грудня 1922 року?
Після оцього-ось четверга?
Після того, що сталося сьогодні о третій?
Жахливим, напевно, було тільки перше листопада 1972 року.
Хоча 12-го квітня сімдесят третього було, можливо, іще страшніше.
Чи шосте серпня 86-го. 4 вересня 1913-го. Чи, скажімо,
двадцять п’яте липня 1933 року. Чи двадцять шосте.
Хтось, звичайно, впав із приставної драбини в бібліотеці,
зламав хребта, назавжди залишиться нерухомим.
Хтось, напевно, загинув,
помилково подірвавши себе разом із заручниками.
У когось, ймовірно, дитина побігла по морозиво,
буквально за два квартали,
й більше ніколи не повернулася.
Ні, буквально за ріг. Ні, буквально в сусідній дім.
Ні, повернулася через вісімнадцять років, 25 березня.
Чи дванадцять років тому, 24 листопада, о 15:00.
Вмер 26-го числа минулого місяця.
Написав один-єдиний вірш, дуже поганий.
***
В. Пуханову
Первородно нагрішили мами й тата там, де жили;
тим, що тут колись-то жили, перед нами нагрішили:
тим, що нас вродили тут.
Це — наш гріх, наш первородний, в кожнім домі всенародний:
хто вкусив добра красиво, —
кільку кровну, водне пиво,
водянисті киселі, —
гріх спізнав ізсередини.
До садка, і до дружини,
до розбитих ходунків, до смердючих повзунків, -
там, в раю перинатальнім
неблизькім, але й не дальнім
ми уздріли покрізь тіло
мами й тата наготу
перед тьотками в парткомі,
перед «кразами» на Камі,
перед танками на Прєсні,
перед «мерсами» на тьорці, -
і за це нас назавжди народили ось сюди:
чи лежати, чи ходити,
в муках «Родіну» родити.
***
В четвер у пеклі звично і буденно.
Усе в цей день і звично, і буденно.
Ми ці тортури зносимо погано:
у когось різь у животі, в очах,
ми ледве доїжджаєм до роботи, -
а там субота, майже п’ята ранку
(у пеклі часто майже п’ята ранку),
й до нас в кватирку прилітає зяблик
й легені нам по зернятку клює.
***
Про тут маленький треба розуміти:
нога ходити, ротом цим кричати,
а ніс цим дихати, а так дивити,
а смерть холодний і недобрий.
***
Молочний брат свою сестру молочну
щипає за молочне передпліччя,
та так, що залишає жовтячок, -
мов ляпка масла на молочнім супі,
родима пляма невиразна, блякла
одна у всіх дітей у дитсадку.
Хто наших літ, той нам молочний брат:
ми пили молоко з одної кухні.
Про що ти, Саш, яка ще «Пепсі-кола».
Яка Вітчизна, що ти, фу ти, ну ти, га.
* * *
А сніг усе йде, падає,
іде, падає.
І ми в ньому ідем і падаєм,
ідем і падаєм.
А кулю все струшують і струшують,
струшують і струшують.
Переклала з рос. Маріанна Кіяновська
Фото на обкладинці - Петро Антонов, серія Writers and pets
Маріанна Кіяновська (нар. 17 листопада 1973 року в м. Жовква) — українська письменниця, перекладач, дослідниця літератури. Випускниця філологічного факультету Львівського національного університету ім. І. Франка (1997). Лауреат багатьох українських поетичних і літературних конкурсів.
Автор поетичних книжок, збірок оповідань, кількох книжок перекладів. Вірші, проза, переклади публікувалися зокрема в журналах "Світовид", "Сучасність", "Четвер", "Кур’єр Кривбасу", "Київська Русь", "Золота пектораль", "Потяг'76", "Радар", альманахах "Кальміус", "Королівський ліс-1", "Королівський ліс-2", у перекладах - в "Literatura Na Świecie", "Studium", "Akcent", "Ukrainian Quarterly", "The Wolf", "Knjiћevni magazin", "Šiaurės Atėnai","Ulduz", "Новый мир", "Литературная Газета", "Волга", "Forbes-Украина.Woman" та ін. Перекладає поезію, насамперед — польську. Окремими книгами вийшли переклади віршів Саліма Бабуллаогли, Юліана Тувіма, Евгеніюша Ткачишина-Дицького, Адама Відемана.
Член Асоціації українських письменників, Національної Спілки письменників України, українського ПЕН-у. Засновник і директор Літературної премії "Великий Їжак" за найкращу україномовну книжку для дітей. Стипендіат програми Міністра культури Польщі "Gaude Polonia" (2003, 2009), стипендіат CEI Fellowship (Любляна, Словенія, 2007). Учасник другого і третього Світових конгресів перекладачів польської літератури (Краків, Польща, 2009, 2013), фіналіст Літературної премії імені Джозефа Конрада-Коженьовського (2011). Лауреат Міжнародного фестивалю поезії "Київські Лаври" (2011). За версією "Forbes-Україна" — в десятці найвпливовіших українських письменників (2014), за версією журналу "Новое время" — в сотні найвпливовіших українських діячів культури (2014). Відзначена Почесним званням "За заслуги перед польською культурою" (Zasłużony dla kultury polskiej, листопад 2013).