21 Вересня 2020, 21:37 | Реєстрація | Вхід

Вірші Володимира Рафеєнко у перекладах Маріанни Кіяновської

17 Липня 2015 о 15:55 | Категорія: «Переклади рос/укр» | Переклад: Маріанна Кіяновська | Перегляди: 1473




Володимир Рафеєнко — український російськомовний поет та прозаїк.

Закінчив Донецький університет за фахом російська філологія та культурологія. Працював редактором у видавництвах «БАО», «Кассіопея». Помічник редактора журналу «Многоточие». Автор і упорядник науково-популярних та прикладних книг, детективів. Друкується від 1992 року. Перша книга вийшла 1998 року. Жив та працював у Донецьку до початку військових дій, після чого переїхав до Києва.

Автор романів: «Краткая книга прощаний» (Норд-Пресс, Донецк, 2000), «Каникулы магов» («Донеччина», 2005), «Невозвратные глаголы» (Норд-Пресс, Донецк, 2009), «Московский дивертисмент» («Знамя» № 8, 2011), «Лето напролёт» («Знамя», 2012), «Демон Декарта» (2013).

Оповідання увійшли до збірок «Антология странного рассказа» (Донецк: СТЭП-Многоточие, 1999), «ENTER. Книга донецкой прозы» (Донецк, 2001), «Большой фонтан одесского юмора» (ЭКСМО, 2009).

Автор поетичних збірок: «Три дня среди недели» (Донецк, 1998); «Частный сектор» (Донецк, 2002); «Переводы через дорогу» (Донецк, 2003). Автор поеми в прозі «Флягрум» («Новый мир» № 1, 2011).



Через дорогу

№1

Коли у твоєму житті це почнеться,
Ти, можливо, подумаєш, що змішалися всі сезони,
Що холодно, що молодість могла б тебе і не залишати,
Та нічого не вдієш, вона пішла,
А сам ти виймеш бритву і будеш різати вівці,
Які ходять по полю і плачуть
Стрибають по російському снігу,
І вовна, і спека в Австралії,
І мама в дитинстві робила торт,
На мороз його виставляючи.

Коли у твоєму житті це почнеться,
Поглянь у ці вікна на північ,
Візьми себе у руки її,
Візьми її у вуста свої,
Трахайтесь, діти мої, щоби холод не зміг вас допасти,
Ані смерть, ані машини пожежників,
Ані оперний хор, 
Ані покійник,
Що мирно в цвітінні тіні обриває малину,
Жоден з тих, хто вийшов під сніг,
Під картярську померхлість,
Під дощу жорсткуваті струмені,
Що, наче кості, стирчать у небі.

Коли це починається у твоєму житті,
Не думай, що тобі нічим платити,
Тобі є,
Й біль у поміч, старий, біль у поміч,
Чому ти думаєш, що нас там усіх не видно?
Відшукай, де в цьому місті торгують фруктами,
Благаю тебе, от тільки травки не треба,
Трава по коліно – не найкраща казка для побиранців.
Вікна на північ – на південь найближчий шлях.


№2

Легка жінка не упаде,
Хапаючись за слова і за вік мерехтливий до речі,
Вона обережно ковтає мужчин, і ліжка, і речі,
Ніби не зовсім знає, куди потім все це подіти,
Звісно, їй до вподоби літо
Тепло тому що,
Та краще мати суцільну весну
І вкраплення сну, 
І дрож на яскравому вітрі, й холодні квіти.
Вона і з речами часами заводить гру,
На теми загальні пробує говорити
Кокетливо просить навіщось якусь пораду,
Бо їй до вподоби голос.

Ця шкіра сьогодні пішла на роботу,
Це втомлене м’ясо стліває в обіднім піврозпаді,
Ці кості легкі
Тут висять без підтримки, до решти,
Як у цирку висить мертвий клоун,
Як гріш завертає орла через решку,
І близькість кохання примушує помилятися,
Й немає у неї нічого, що оберігало б,
Та щось береже, незбагненне, гадаєш,
Щось її все ж береже.

А я її так розпізнАю,
Як літо крізь вибляклий січень,
Як в покійнику смерть проявляється твердо й неявно,
Так у склянці замерзлій спливає сухар таємничий,
Й виповзає наверх по замерзлому чорному чаю,
І не сором дрижати, 
Як остання курва на житі,
При межі і при літі,
При трамвайних піврозпадах заголовків моїх… 
Поміж мною і нею поселились печаль і знущальний сміх,
Ніби два відбитки одної душі -- відбиті.


№3

В палісаді в дитинстві вічна стояла вільгість,
І на мокрім піску я виразні бачив сліди
Павуків, Бібігонів, Робінзонів, віщих Олегів,
Чебурашок,
Коників-Горбокоників,
Сусідів, що вмерли влітку…
Там були також і твої…
Профіль неба, 
Вітаю!

Вітаю,
Некрасиве моє сумління,
Подивися довкола,
Та ж довкола ні ліня,
Та ще тиша досвітня над лоном сестриці…
Там пасуться мої вогнедзьобі птиці,
І виходять на луг, трель ведуть під дугою,
З неземною випростуючою прямотою,
З обмеженим вдихом,
З упором у спину,
Плодоносити час,
Я живіт і рослина,
І криве, наче свастика, тіло гіркаве
Конденсується краплями в чаші твоїй…

Здрастуй, жінко, ти місто моє печерне,
Я у згадці своїй збережу тебе ось такою,
Ящірок темних і зміїв мільйонні смуги,
А вода все збирається в древній криниці
За звичкою радше,
Аніж із потреби,
Десь приблизно із тисячу років ніхто тут не жив,
Ні, ще хами якісь кочували повсюдно,
Як придурки,
Та вимерли,
Так їм і треба, худобі,
Це є Каїна місто,
Тут нітрохи не місце для Авеля і для синів,
Тут гріхує просвітництво, книги тут є і спокуси,
Машини і масло машинне, й броня всеозброєних равликів,
Космодрому фалічне ревіння,
І Гагарін весь жовтогарячий іде, червоно всміхаючись Марсу,
І від голого тіла його,
Як від істини,
Не врятуватись…

А іще в палісаді була ти малесенька дівчинка-брунька,
І ступала на жовтий, шовковий пісок – дуже-дуже вологий,
Ти там мала будинок – коробку від чорних сандалій –
Я уже не згадаю, що їла ти в цьому будинку,
Але пила грейпфрутовий сік і нічого крім нього
Із таких-ось невидимих келихів-зачіпанок…


№4

Не страшно, що мужчини все життя шукають її, єдину,
Страшно, що часто і всюди знаходять,
І пес його знає, що робити пізніше,
Що робити, абсолютно ніхто не знає,
А надто, Васю, у нас…

Між іншим узявши плящину й пожитки, покину свій прихисток знов,
І наймусь до Сократа на телепнів ролі,
Він мовить до мене: га, Вово, ну що ти вважаєш за штука любов,
Я скажу щось цілком тупе і наповню стакани поволі,
Платон все запише,
І діло піде та й піде.

Та це не їжак їй же Богу,
Це знову казкова птиця-хуйня,
Вона пролітає над краєм замученим древнім, чи пак над страною, 
На полях перегній,
Він колись був і мною, й тобою,
Він колись був любив,
І тебе він любив,
І мене,
І надію давав,
І притулок стареньким коханим,
І достатньо пожив на веселій бурхливій землі…
Дорога моя, люба, жадана,
Задля мене -- літай на мітлі,
Для казкової птиці шпаківню влаштуй золоту і велику,
Ми з тобою назавжди,
Ми з тобою назавжди й навіки,
Ми навіки, не плач.


№6

Я сам собі є мужчиною,
Я сам собі є жінкою,
І я сам же дитина цих двох осяйних макодзьобів,
Які ніколи не здатні з’ясувати,
Кому нині треба писати вірші,
А кому заробляти гроші,
Тому в домі, природно,
Немає ні того, 
Ні іншого…

Вони, наче бджоли, обмазалися буттям тим,
Мов найсолодшим з медів,
Мені надсадно піти, відтяти,
Як я залишу цих трьох?
Безглузда оця трійця існування
Жадібно й жалюгідно тупцює й товчеться,
Приростають вервиці слів,
Хліб же насущний приростає й дається,
Та аж ніяк не від нашого знання чи старання.

Наче народ, що виходить до іншого народу,
Щось із себе таке витягую,
Егей, мої любі!

Переклад  Маріанна Кіяновська



Маріанна Кіяновська — українська поетеса, прозаїк, есеїст, перекладач, літературний критик та літературознавець. З 2011 року є засновницею та директором незалежної літературної премії «Великий Їжак». 

Авторка поетичних збірок: «Інкарнація» (1997), «Вінки сонетів» (1999), «Міфотворення» (2000), «Кохання і війна» (у співавторстві з Мар'яною Савкою, 2002), «Книга Адама» (2004), «Звичайна мова» (2005), «Дещо щоденне» (2008), «Стежка вздовж ріки» (2008), «ДО ЕР» (2014), «373» (2014).

Твори Кіяновської перекладалися англійською, білоруською, польською, сербською та російською мовами. Учасниця кількох антологій.

Публікує вірші та переклади у періодичних виданнях. Лауреат премій імені Богдана-Ігоря Антонича та видавництва «Смолоскип». Лауреат премії імені Нестора Літописця за найкращу літературну публікацію у журналі «Київська Русь» (2006). Стипендіат програми Міністра культури Польщі «Gaude Polonia». (2003). 

0 коментарів

Залишити коментар

avatar