30 Березня 2020, 03:20 | Реєстрація | Вхід

Вірші Бориса та Людмили Херсонських у перекладах Маріанни Кіяновської

07 Липня 2015 о 16:10 | Категорія: «Переклади рос/укр» | Переклад: Маріанна Кіяновська | Перегляди: 2290



Борис Херсонський — український поет, есеїст, перекладач єврейського походження; за основною професією — клінічний психолог та психіатр.

Бібліографія: «Восьма частка» (1993), «Поза огорожі» (1996), «Родинний архів» (1997), «Post Printum» (1998), «Там і тоді» (2000), «Сувій» (2002), «Намалюй чоловічка» (2005), «Дієслова минулого часу», «Космоснаш» (2015). Друкувався також у журналах «Аріон», «Прапор», «Хрещатик», Новый мир, «Жовтень», «Homo Legens» та ін.

Лауреат 4-го і 5-го міжнародного Волошинського конкурсу (2006, 2007); Дипломант 7-го і 8-го міжнародного Волошинського конкурсу; Лауреат фестивалю «Київські лаври» (2008); Спеціальна премія «Московський рахунок» (2007); Лауреат стипендії фонду ім. І. Бродського (2008); Лауреат поетичної премії «Anthologia» журналу «Новый мир» (2008); Короткий список Премії Андрія Білого за книгу «Родинний архів»; Короткий список «Книга року» в номінації «Найкращий поетичний збірник» за книгу «Спірічуелс» (2009); Спеціальна премія «Literaris» (Австрія) за книгу «Родинний архів» (2010).

Вірші Бориса Херсонського перекладалися українською, грузинською, болгарською, англійською, фінською, італійською, нідерландською та німецькою мовами. 2010 року у видавництві Wieser Verlag вийшов німецький переклад книги «Родинний архів».



***
Брама  захланна паща великого міста.
Заковтне, прожує і виплюне  на Голгофу.
Гора за муром міським  висока і кам’яниста.
Радість натовпу провіщає страшну катастрофу.
Сонце світить яскраво  та скоро померкне з жалю.
Земля тверда  та її струсоне судома.
Порветься завіса в храмі. А що станеться далі 
казати не треба, бо всім вам про все відомо.
Ціна невелика крикам "осанна в вишніх!",
Мізерніша, аніж шатам, кинутим під копита.
Занадто багато акторів на сцені  недобрих, лишніх.
Брама  як пастка, і нині вона відкрита.
А натовп вирує грізно  знайшов героя!
А Слава Господня очі людей осліпила.
Краще б вони во Ім’я Твоє  зійшлися по два, по троє.
Ти був би з ними й далі. А смерть була б відступила.


***
Вхід у Місто  а виходу з цього міста нема,
тобто є  на Голгофу, сиріч в нікуди.
Пітьму випромінює сонце, світла ж сонця  катма!
Жовч тече у Йордані  замість води.
За мить гримітиме слава, за три дні  ганьба, сміття
змішається з квітами, з кров’ю  слина роззяв.
Але в принципі, усе як і завжди, таке життя,
люди квапляться  в кожного безліч справ.
Місто буде зруйноване — але ще стоїть, при горі.
Ті з юрми, що осанну співали, втомлені, розійшлись.
Люди кажуть, Ісус із храму прогнав міняйл, гендлярів.
Всі готуються святкувати, все у всіх, як колись.


***
І ось, наче в казці,
Він відкриває для тебе
скарбницю Своїх страждань.
Заходь і бери звідти стільки, 
скільки може знести
одна людина.


***
Велике нагорне місто, брами вустами 
заковтує і випльовує кавалки юрми, 
що снує, торгує, ревнує: хтось святенник, а хтось з тюрми. 
Бородаті діди в білих хітонах до п’ят, з книжками. 
Жінки теревенять, діти кричать без мами.

Квадратний храмовий двір, люди рояться в дворі, 
ріжуть худобу, спалюють жертву на вівтарі. 
Запах, приємний Богу, дим масний, бо дрова м’ясні. 
Надто спекотно влітку, але хороше навесні.

Раз на сто років змінюється окупаційний режим. 
Історії колесо обертається завжди на користь чужим. 
Ставлять намісника, ідолів, солдата при брамі, кількох  вгорі, 
привозять власні монети, вводять їх в обіг, вилучають старі.

Любий добродію, ти любиш золото, срібло і мідь, 
доки не зрізали гаман, доки ніж з грудей не стримить, 
доки кров не всоталась у землю, допоки жива краса 
душі із тіла не відлетіла, озирнувшись, у небеса.

В’їдеш у місто пророк пророком, відтак на ослі. Роззяви святі 
"осанна во вишніх!"  кричатимуть. Вийдеш, тягнучи на хребті 
хрест розп’яття, під уважним оком прокуратора, воїнів і катів.
Окупанти дивляться вслід тобі із міської стіни. 
Надто спекотно влітку, добре в страсний тиждень серед весни.


***
Брат війну припровадив у наш скалічений дім,
війна  дівчинка с бантом, горохи крові на нім,
каже брат  хай у вас поживе, ми ж натомість підемо, ходім, 
вона у нас ще зовсім маленька, вона ще вірить усім!
Брат пішов, а війна зосталася, вона і справді мала,
мила нам ложки, ножі, виделки, в кухні підлогу мела,
сама вся дивна, якась безтямна, мов їй в голові гуде,
з бабциних скринь, із шухлядок діда мотлох старий краде.
Ночами не спить  отже, й нам коло неї не снити снів.
Удень все мовчить  не було в нас ніколи сумніших днів.
Вибиті в вікнах шиби, дах пробитий, ще й мух рої.
А брат все ніяк, ну ніяк не йде, не забирає її.


***
Натовп  страшний динамічний людський матеріал.
Натовп  завжди безповоротний, натовп  як серіал.
Власних думок відшукати не зможеш серед усяких чужих.
Власних слів почути не зможеш  і ніхто не почує їх.

Натовп  тяжка безвихідь. Натовп  живий салат,
розпад на складові: прапор, значок, плакат.
Молися, щоб Бог з тобою поговорив крізь шум
як людина з людиною, а не як юрба і тлум.


***
Хто там видрібцем йде, оминаючи вуличний бруд?
Я це, Господи, я, хоч давно вже відсутній тут,
біль в суглобах  живий, правда, здатність відчути біль
притупилася, але він потрібний, як в страві  сіль,
і істотний, тому що кожен чи крок, чи скік
неможливий у протилежний від долі бік.

Треба ходити, вони говорять, це рай-резорт,
три кілометри, чотири години погулянки, чорт,
наді мною літають Еринії у подобі сартрівських мух.
Ще говорять, існує морфій задля зменшення мук,
але морфію  ні в аптеці, ні в пеклі, морфій  не на виду.
Хто там видрібцем йде по вулиці? Це, мій Господи, я. Я йду... .


***
Хотілось, та не вдалося, років на шість з розмаху
забутися. Або місяців. Чи діб бодай, але ж ні:
телефон надривається, дощ стукотить об бляху,
подих спирає, запотіває шибка в вікні,

звідкись  оглушлива музика, точніше, музична муть,
і текст, і мотив такі — хоч вуха воском залий,
і дощ монотонний  калюжами кола йдуть,
смерк запав, ліхтар засвітився, як пень гнилий.

І хтось стоїть при вікні, чолом до шибки (напевно, я) 
вдивляється, сам не знає куди й чому, можливо, далеко вглиб
своєї свідомості, під якою — ледве видима течія
потойбіччя, уся розмита, як подвір’я крізь зливи хлип.


***
Язик окупанта - слова стройового статуту,
постанов канцелярських, газетних передовиць.
Рука вояка, як відомо, у втому закута.
Язик окупанта, мов танк  не знає границь.

Він скрегоче, гарчить, починає в забоїнах танути,
він жене по країні спустошеній полчища жал.
Але мові російській в язик не судилося канути,
мова  перетриває. Правда, як  я не знаю, на жаль.


***
Я кажу їй: валізу збирай, документи бери усі.
Валіза  вокзал  далі  дідько знає куди.
А вона  що яблуні відцвіли, але листя  в  росі,
забуяв ломиніс, в морі  синє світіння води.

Я кажу їй: вночі стріляли, стало гірше, аніж було.
Збери найбільш необхідне  як в погроми; все як колись.
А вона — подивись на обрій, бачиш  сонце яке зійшло,
Не хочеш  не слухай мене, просто — дивись.




Людмила Херсонська  поетка і перекладач.
Публікувалася в журналах «Новий світ», «Прапор», «Інтерпоезія», «Діти Ра» та ін. Авторка книжок: «Всі свої» (2011) та «Тыльная, лицевая» (2015).

Перекладає англійську поезію, зокрема, англомовні вірші Володимира Набокова, Хіні (Журнали «Інтерпоезія», «Хрещатик», «Дерибасівська-Рішельєвська»). Лауреат і дипломант Волошинського конкурсу. Вечори поезії Людмили Херсонській проводилися в Москві, Києві, Львові, Мюнхені, Нью-Йорку.



***
Господи, що це в тебе таке?
В мене це про запас.
Це спізнившись ввійти у клас
Це волосся тонке,
Це протерся лікоть, діра,
Це простий олівець,
Фартушок не забути попрати,
Банти і комірець.
Господи, що у сумці твоїй?
Камінь? А ручка де?
Ти ж бо дівчинка, Боже мій!
Боже, що її жде?


***  
Так, ти тягнеш у дім цуценя,
Доки батьки на роботі,
головне, щоби встигла його скупати
насухо витерти рушником.
Рушник висить тут, у ванній,
Так, ти тягнеш у дім кошеня, 
Доки батьки на роботі, 
головне, щоби встигла його нагодувати,
обід на сковорідці, какао повне горня.
Так, ти тягнеш у дім каміння,
знайдене на березі сірої ріки,
кварц, польовий шпат, граніт,
Доки батьки на роботі, 
головне, щоби його не знайшли,
не викинули перш ніж настане час,
час збирати каміння,
підбирати цуценят, кошенят,
Доки батьки на роботі. 


***
Йдеш по коліно у яблуках
В старім і зарослім саду 
Задурманена бджолами й запахом,
чуєш біду,
роззираєшся на всі сторони,
крячуть кличуть біду ворони.
Через яблука зліва — 
Горбики древні могили.
Під хрестами прогнилими — ті,
кого хтось і колись любили.
Бабцю моя, сердЕнько!
Жовті від яблук стежки.
Хто тут з тобою близенько
Рука коло руки?
Стікають як мед гарячий
під землю яблучні соки.
Хто при тобі незрячий,
Прозорий, тихий, високий?

Ти їх не бійся, доненько. 
Всі свої.


***
Ти це чи той отой, хто мерзне, дрижить,
Розпалює плитку, похитує головою,
Збіжить — не збіжить
Дитяче молоко, щоб дорослий кашель зігріти?
Це ти в жовтні чи так і будемо жити? 

Ти це чи той отой, чий борлак завмер при стіні,
Хто не бачить світла сенсу в своїм вікні, стогне вві сні?           
Ані розуму не докласти, ані зморщок причин,
Коли відвертає сльози єдиний з-поміж мужчин,
котрому носити яблука, квіти, ніби листи,
і світло з вікна в долоні. Ти це чи все ж не ти?

Переклад  Маріанна Кіяновська



Маріанна Кіяновська — українська поетеса, прозаїк, есеїст, перекладач, літературний критик та літературознавець. З 2011 року є засновницею та директором незалежної літературної премії «Великий Їжак». 

Авторка поетичних збірок: «Інкарнація» (1997), «Вінки сонетів» (1999), «Міфотворення» (2000), «Кохання і війна» (у співавторстві з Мар'яною Савкою, 2002), «Книга Адама» (2004), «Звичайна мова» (2005), «Дещо щоденне» (2008), «Стежка вздовж ріки» (2008), «ДО ЕР» (2014), «373» (2014).

Твори Кіяновської перекладалися англійською, білоруською, польською, сербською та російською мовами. Учасниця кількох антологій.

Публікує вірші та переклади у періодичних виданнях. Лауреат премій імені Богдана-Ігоря Антонича та видавництва «Смолоскип». Лауреат премії імені Нестора Літописця за найкращу літературну публікацію у журналі «Київська Русь» (2006). Стипендіат програми Міністра культури Польщі «Gaude Polonia». (2003). 

0 коментарів

Залишити коментар

avatar