LITCENTR

Бути поетом у наш час непросто. А бути популярним поетом – ще складніше. Проте в Україні є одна хороша тенденція: якщо ти направду талановитий поет, то твоє ім’я на вустах, до твого слова прислухаються, бо воно вагоме, твої зустрічі з читачами бажані, а відтак велелюдні.

Шевченківський лауреат Тарас Федюк – не тусовщик, самітник, тож на люди виходить нечасто. Будучи автором дванадцяти книжок, цьогоріч чи не вперше влаштував, порівняно, гучну презентацію другої поетичної збірки «Хуга» з тритомника, що його називає «чорним».

 

– Я нечасто влаштовую презентації, бо великого сенсу у них не бачу, – пояснює. – І від соцмереж відмовився, бо й так маю надто багато спілкування, потреби у додаткових знайомствах не відчуваю. Навпаки хочу тиші, спокою, а мої богемні тусовки минули ще в Одесі… Тепер мені це нецікаво. Та й горілки років із сімнадцять, як не п’ю…

З президентом Асоціації українських письменників, головним редактором журналу «Сучасність», нестаріючим поетом Тарасом Федюком говоримо про сучасну літературу, нинішнє й майбутнє України, про натхненне життя та неминучість смерті.

 

– Пане Тарасе, на якому етапі виходу у світ ваша третя книжка з «чорного тритомника», назва якої «Халва»?

– Десь із половину вже написав. Оскільки за минуле десятиріччя у мене виробився такий ритм: одна книжка – на два роки, то, можливо, 2013-го вже вийде. Але я нікуди не поспішаю. Дасть Бог, напишеться і тоді ці три «чорні» книжки будуть завершенням і проекту, і писання віршів у цілому…

– Як?! Що ж тоді робитимете?

– Хотів би спогади написати, мемуари. Ними я вже десять років лякаю друзів: погрожую всю правду розказати. Дедалі більше про це думаю, бо то непростий моральний вибір: або з усіма посваритися, написавши правду, або… Та й чи маєш ти право розповідати все? Живі, Бог з ними, ті можуть відомстити. А ті, кого немає?.. Відомо ж: завжди найцікавіше те, про що писати не можна.

– Назви попередніх збірок тритомника – «Горище» та «Хуга». А тут така несподівано солодка назва. Чи вона радше крихка? У чому суть «Халви»?  

– «Халва», як і попередні назви, злегка провокативна. З одного боку це вічний обман читача, з іншого – розчарування читача мною, бо скільки не кажи халва, солодко в роті не стане. Очевидно зав’язка – у цій приказці. Але найголовніше для мене, як слово звучить. А «халва» звучить відкрито, на повні груди й водночас екзотично.

– Судячи з того, що до половини ваших книжок назви придумували інші люди, то це для вас не так і важливо. Тим часом нині модно епатувати оформленням книжки, її назвою. Як ви ставитеся до моди в літературі?

– Зовнішні ефекти мені ніколи не подобалися, я за структурою інша людина. Мені соромно якати, випинатися, створювати якісь примітивні інформаційні приводи: от письменник затанцював, постояв на голові… Мені близька фраза Бродського, який сказав, що «главная задача писателя –  хорошо писать». Насправді за всієї позірної примітивності вислів дуже точний. Я не знаю, що таке мода в літературі. Бо для мене є хороша література і погана, слабка. На жаль, нині в світовому мистецтві  прогресують ринкові, шоу-бізнесові технології, які працюють на розкрутку, безконечні мелькання на шпальтах, телеекранах, в інтернеті, і створюється небезпечна ситуація, коли дуже активні люди з невеликим талантом стають культовими, знаковими, провідними. Підмінюється суть мистецтва, воно перетворюється на брендовий продукт, який можна купити-продати. А мистецтво – це така річ, яка не має реагувати на попит. Письменник не може бути успішним, він може бути або хорошим, або поганим. Бо кожна перемога знесилює, а поразка надає додаткових стимулів, адже мусиш доводити, що ти кращий, ніж думають. Коли ж тебе постійно хвалять, то є великий ризик, що ти в це повіриш. Є багато прикладів у нашій сучасній літературі, коли люди серйозно поставилися до своєї «геніальності» і зупинилися.

– А чому, на вашу думку, нині не модна серйозна, «високочола», інтелектуальна література?

– Ні, якраз я не люблю «високочолої» літератури. Йдеться про мистецький сенс. У 60-ті роки літературний критик, академік Леонід Новиченко написав книжку, яка називалася «Не ілюстрація – відкриття». Для мене це і є суть мистецтва поезії. Коли ти відкриваєш читачеві дуже несподівані речі. Бувають випадки, коли рівень зробленого і рівень популярності письменника тотожні. Але зловживання сучасними технологіями призводять до того, що й активний графоман стає відомим. Ну, та Бог із тим усім…

– Масова література, або, як ви її називаєте, попса, полегшена творчість буде на сторінках журналу «Сучасність»?

– Звісно буде, бо хотілося б, аби журнал представляв увесь спектр сучасної літератури. Щоправда, якщо це попса, то вона має бути якісною. Якихось обмежень не буде, окрім ненормативної лексики. Не тому, що я такий супротивник гострого слівця, а тому, що в нашій літературі це переважно засіб безконечного «ніби епатажу», а не виконання якогось художнього завдання.

У травні вийде другий пілот журналу, його вже можна передплатити. До речі, нині розмову з друзями починаю зі слів: «Ти передплатив «Сучасність»? Бо за багато літ зрозумів, що коли ми не передплачуватимемо українських газет, журналів, не купуватимемо українську книжку, то перспективи не матимемо точно. Спонсори втомлюються давати гроші на некомерційні проекти. Я ж підрахував, що півтори-дві тисячі передплатників зроблять можливим вихід журналу без додаткових коштів, а отже – надовго.

– Хто саме є вашими авторами, дописувачами?

– Ми публікуємо усе нове, ще невидане: чи то поетична добірка, чи роман. Буде і літературна критика, культурологія, публіцистика, науково-популярні статті. Це журнал для української інтелектуальної еліти. У ньому не буде погромних чи захвалювальних статей, радше солідна, виважена розмова, ґрунтовний аналіз. Хотілося б, аби журнал став майданчиком, де митці та інтелектуали дискутували б, шукали шляхи розвитку мистецтва і в цілому держави.

– Привідкриєте завісу найсвіжіших новинок?   

 

– У вересневому номері вийде добірка віршів Ігоря Качуровського, який 51 рік тому був автором першого числа «Сучасності» за кордоном, чекаємо на нову повість Сергія Жадана; тішуся, що вперше в Україні опублікуємо новий великий есей Оксани Забужко, чудову статтю Юрія Барабаша, який живе в Москві, про роман Домонтовича «Без грунту», есей Андрія Бондаря. Чекаю, коли Наталка Білоцерківець допише роман… Дуже цікаві спогади має Дмитро Стельмах. Це якісна мемуаристика, з якою в українській літературі великі проблеми. Гадаю, літературний процес, який не має мемуарного корпусу, не є повноцінним.

– Пане Тарасе, про вас кажуть: найкращий поет в Україні, а також…

– …Це хто таке каже?! Поділяти в літературі на кращих і ще кращих – смішно! Бо є поети і є графомани. Комусь Бог дав відчуття слова, високої музики, часу, а комусь не дав. А як можна порівнювати Герасим’юка і Римарука? Хто кращий? Щодо мене, то я ставлюся до  себе зі здоровою іронією. Бо ліпше над собою посміятися самому, аби не дати такого задоволення іншим. Коли в людини немає почуття гумору, то це трагедія, їй можна поспівчувати.

– Так от про вас ще й кажуть: гострий на язик. У житті часто цим користуєтеся? Що вас може вивести з себе?

– Мене дуже важко вивести з себе. Але коли дістають, тоді відбувається щось страшне, бідні ті люди, яким випало… Щоправда, за довге життя таке було два чи три рази. Мене можна засмутити, легко образити, зачепити, але все переживаю в собі, відповідаю лише в екстремальних випадках.

– «Поетова справа – відчувати і думати», – кажете. Про що останнім часом думається найчастіше, що відчувається, може, навіть передчувається?   

– Багато речей у житті я з’ясував, тому не маю великих переживань щодо того, що буде зі мною і з Україною. Хорошого нічого не буде. Але тішить, що з усіма нічого хорошого не буде. На нас не міг не позначитися 800-літній колоніальний статус. З одного боку мені прикро, що належу до таких українців, якими вони є: маю на увазі пристосуванство, швидке зречення рідної мови, готовність служити сильнішим і неготовність до тотального спротиву. А з іншого боку розумію, що якби ми не були такими, то нас взагалі не було б! Все те, за що ми не любимо себе і свій народ, те дало нам можливість вижити й зберегтися.

Пишете: «і тільки вірші рятують». А що ще надихає, радує, ощасливлює сучасного поета?    

– Ми дуже багато чого в собі не знаємо і не розуміємо. А поезія це спосіб пізнання світу і себе. Банальні речі, але так і є. Коли виникає раптом рядок і ти цитуєш: «Ай да Пушкін, ай да сукін син!» – це найцікавіший процес. А коли це ще й людям подобається… Втім, коли те, що ти робиш, не цікаве тобі самому, то воно не цікаве нікому.

– Поезія і кохання для вас синоніми. Але, дивлячись на вас, доходиш висновку, що синонімом до поезії є ще й молодість. Що саме не дає старіти панові Федюку?

– Є одна важлива річ: треба протягом життя, змолоду починаючи, максимально робити те, що ти хочеш, і максимально не робити того, чого не хочеш. Це універсальний рецепт для митця і для всіх, хто не хоче старіти. Бо коли ти все життя робиш те, чого не хочеш, гнобиш себе, то дуже швидко старієш, а ще швидше помираєш…

– На останку – такий собі поетичний бліц із вашої поезії.

– «…на вікнах

За вікнами тихо

хтось ходить риплять небеса».  

Бог береже вас, ви це відчуваєте?

– Років двадцять тому почав відчувати, як хтось мене веде. Доля це, чи Бог? Відчув, що нема нічого випадкового, що чим більше віддаєш, тим більше тобі дається. Тепер, коли стається щось недобре, починаю думати: за що? І часто додумуюсь, за що.

– «…ось і все. до смерті я вже звик.

як до тебе».

Про смерть ви писати не боїтеся. А самої смерті?

– Ні, бо зі смертю у мене стосунки тривалі й складні. Коли мав три-чотири роки, думав, що після смерті людині сняться сни. А мама сказала, що не сняться і я не міг зрозуміти, як так? Тоді пережив найбільший стрес у своєму житті. Відтоді смерть ходить десь поруч, щось робить разом зі мною. І я хотів би, щоб мені зарання стало відомо про свою смерть, бо хочу до неї підготуватися, багато що зробити, що де лежить розказати… Про пам’ятник подумати, який хотілося б, «Вибране» укласти… Нічого не можна в чужі руки віддавати, бо все зроблять не так. (Сміється. – Авт.).

– «…з ким говорити – мови немає…

…хто ці слова українські гойдає

так як зникає сніг».

Маєте рецепт збереження, якщо не порятунку рідної мови?

– У нашому наскрізь інформатизованому глобалізованому суспільстві українська мова, вочевидь, приречена, якщо говорити про далеку перспективу. Хоча можливий інший розвиток цивілізації. За часів Хмельницького в Україні жило три мільйони українців, а сьогодні їх таки більше. Є, звичайно, великі небезпеки, але й запас міцності є. Мабуть, просто треба бути українцем і все. Якщо ти поважаєш себе.

– «…а спитати про дорогу –

Та хіба дорога є?»

І, все ж, куди ми йдемо?

– Єдине, що знаю і хочу всіх заспокоїти, – Україна буде в Європі. У короткотерміновій перспективі. Це для мене очевидно: давно живу, аналізую, думаю. Просто за тих умов, які нині маємо, «йдемо» туди повільніше. Проте, все – в наших руках.

Спілкувалася Жанна Куява

Джерело: Друг читача

• У Чернівцях зберуться провідні поети Європи та України
• Міжнародний поетичний фестиваль «MERIDIAN CZERNOWITZ» - 2010
• Що планують літератори на 2012 рік.
• «Декамерон. 10 українських прозаїків останніх десяти років»
• Автопробіг проти безкнижжя і нехлюйства