Артем Лебедєв: Передусім, глядачі мають усвідомити, що в Україні досі йде війна. Через ці страшні часи нас веде крихітна свічечка надії, яка нас і рятує. 

АЛ: Вертеп має два рівні: нижній – світський (де показують сцени з життя людей в нашому світі) і верхній – сакральний (де зображено житійні сцени). І тільки отой сакральний рівень нас кудись тягне за собою – та свічечка веде нас і вона нас рятує. 

АЛ: Звісно. Недарма в нижній частині вертепу розповідали не лише про життя видатних людей й історію цілої країни, але й про якісь маленькі особисті перемоги. Інколи вдавалися до соціальної сатири. У часи до телебачення вертеп був чимось на кшталт пересувної сцени, яка навчала суспільство. Лялькарів, які створювали і показували ці вистави, називали вертепниками. Вони транслювали глядачам власні думки й погляди на суспільство.

АЛ: Так само, як історичні пісні й думи у виконанні кобзарів, мандрівних музик. Радянська влада розстріляла більшість українських кобзарів. Я бачу схожість між кобзарями й вертепниками, оскільки історії, які вони поширювали, не могла контролювати влада. Тому кобзарів знищили. 

У п’єсі вертеп з’являється раніше, ніж загроза смерті героїв. Тобто спочатку ідея вертепу виникає як спроба протистояти зовнішнім обставинам: що б не відбувалося навколо – війна, не війна – ми не повинні відриватися від Бога, від тих простих людських, «нормальних» правил поведінки, які нам заповіли. І тільки потім головна героїня розуміє, що через цей вертеп можна дуже-дуже багато сказати, в тому числі й Вовкові.

АЛ: Скажімо так, що війна це і є пекло, яке прийшло у п’єсу й у вертеп. І тому врятувати нас можуть тільки стійкість, віра в Бога і ота різдвяна свічечка, яка світить нам і ніколи нас не залишить.

АЛ: Раніше це було і для нас святом, а зараз… Знаєте, два попередні Різдва для нас мали дуже гіркий присмак. Та ми однак запалюємо свічки за давньою традицією. А зараз життя нам показало, як насправді важливо запалити свічку, адже хтось уже ніколи не зможе цього зробити. Отак свічки одних гаснуть, а інших залишаються.

АЛ: Так, бо насамперед знищують культуру. Коли в Україну приходять російські окупанти, перше, що вони роблять – палять українську літературу, українські підручники… Знищують нашу культуру. І люди, які несли або несуть в собі хоч якусь частинку українського культурного коду, російським окупантам не потрібні, тож таких людей знищують насамперед. Скільки невинних людей в Бучі полягло тільки за те, що в них була українська символіка вдома. У п’єсі за знайдену російськими окупантами українську символіку гине Микола, шкільний вчитель-колаборант. Він хотів заховати цей тризуб подалі, щоб ніхто його не бачив. Микола не хотів помирати. «Я жити хочу», - каже він перед тим, як його стратили навіть не вислухавши. От і все.

Тож, головне протистояння у п’єсі – не між російськомовними й україномовними людьми, навіть не громадянами двох країн – це протистояння двох світоглядів, двох способів життя, двох систем.

АЛ: Так само, як і я. Але навіть коли я розмовляю російською, це не заважає мені любити свою державу, Україну, такою, якою вона є, тут-і-тепер. Не ідеальну Україну майбутнього, а реальну Україну теперішнього. І всім, хто прийде завтра на читання, я б хотів сказати: любіть країну, в якій ви живете зараз, і радійте тому, що маєте!