15 Грудня 2018, 18:26 | Реєстрація | Вхід

«Люди в гніздах»: Згадай мене, якщо зможеш

Додав: pole_55 02 Лютого 2018 о 11:21 | Категорія: «Огляди, рецензії» | Перегляди: 1436
Матеріал підготував/ла: Олег Поляков | Фото: litcentr.in.ua
Книжка: Олег Коцарев. Люди в гніздах. Київ: Комора, 2017. 232 с.


Коли поет береться за прозу, пов’язану з приватною родинною історією – це завжди авантюра. Ніхто не ризикне сказати, якими здобутками і якими втратами закінчиться славний похід метафор і порівнянь у царство фактів і здогадок. 

До родинних оповідей, саг, досліджень у пересічного читача напоготові цілий стос упереджень. Це можна пояснити певними ревнощами: історії власної (читача, себто) родини при знайомстві з такими книжками вмить набувають більшої ваги і страшенно важливого, раніше непоміченого, сенсу. Іронія – чи не єдиний ефективний спосіб і заспокоїти такого читача, і сказати про найголовніше. 

Олег Коцарев одразу дає зрозуміти, що він у курсі справ. Книжка починається з короткої історії двох пращурів оповідача, що закінчили своє життя у XVII ст. у вельми схожий способім. «Настромлені на палі український козак і польський шляхтич були і залишилися найкращими символами Непорушної Дружби Обох Народів», – узагальнює автор. Чудовий початок, хіба ні?

З доброю усмішкою дивиться автор і на XX ст. – епоху воєн, тиранії, суцільних потрясінь. Взяти хоча б епізод, коли відважна дружина видирає з репресивних лап нової влади чоловіка (він не схотів віддавати родинне фортепіано), що став схожий на «одурілого кота після тижневої весняної гулянки». Коцарев намагається однаково дистанціюватися як від апології, так і від цинізму, розповідаючи про ще одного персонажа – професора Харківського технологічного інституту Олексія Івановича Крамаренка, який під час німецької окупації був міським головою Харкова і підписував накази про виселення євреїв та забороняв службовцям розмовляти в установах російською мовою.

«Люди в гніздах» дають свій варіант відповіді на одвічне питання: «Що ж таке історія?». Це такий собі «польський суп», який неможливо правильно приготувати без того, щоб – записуйте рецепт! – поскидати зі замкових мурів багато кухарів і кухарок, та в результаті отримати вариво, в якому «вільно плаває "біле коріння”, капуста, всілякі овочі…».

Історія – це різновекторність однієї події. Чим більше притомних варіантів – тим більше шансів щось збагнути, відчути, оживити людину. Один із героїв «з гордовитим тюркським прізвищем Абакумов на війні прославився тим, що підчепив сифіліс і застрелився». Автор подає чотири варіанти цієї події – одна достовірніша за іншу, читати які – ще та насолода. Та й згадуваного вище професора Крамаренка, за версією Олега Коцарева, не розстріляли у Харкові в 1943 році (про що стверджує Вікіпедія), а таємно переправили до Лондона, де він згодом, вже після війни, зустрів свого колегу-науковця й попросив його передати вітання своїм рідним.
 
Справжня проза з приватною, родинною історією – це постійна боротьба, конфронтація, компроміс із документальною прискіпливістю. Книжка Каті Петровської «Мабуть Естер» ставить під сумнів навіть ім’я головної героїні – на це, власне, й натякає назва. У розгалуженому родинному дереві Коцарева (чи лише головного героя-оповідача його книжки?) часом плутаєш, яка гілляка праворуч, а яка ліворуч, хто кому ким доводиться, – та це тут не головне. Адже найважливіші відкриття відбуваються зазвичай у 3Д-координатах, де мають місце певні імпровізації у часі й просторі, а не у вимірі 2Д. І те, що багато різноманітних запитань, що ставлять у книжці різні герої, не мають відповідей, лише доповнює попередню думку.

Книжка Коцарева у жодному разі не є нудною, ба більше: слова «грайливість»  і «легкість» якнайкраще характеризують «Людей в гніздах». Автор застосовує добрий десяток різних наративних технік, аби висвітлити героїв із різних боків різнокольоровими прожекторами. У тексті читач зустріне щоденники, фотокартки, протоколи допитів, вирізки з тогочасних газет, кадри з майбутнього, театральні вивіски, кінохроніку чи псевдокінохроніку, вірші (як же без них!), накази, статті з енциклопедії, дражнилки, і все це помережене імпресіоністичними та експресіоністичними замальовками. 

Коцарев уміє гарно почитати, наприклад: «Спершу зі стільця впав черевик, а потім злізла маленька Валя» або: «Травневі вечори ще холодні, як холодильники». А ось як автор описує потяг над нічним Дніпром. «Лункий стукіт коліс і чорнота; світло і світ віддалялися далеко ліворуч; свіжий запах безодні. Валя з вагоном, мамою й братом падали кілька довгих хвилин – аж нарешті під колесами з’явився лівий берег Дніпра, нові вогники, стовпи та роз’їзди».

Однак, чисельні здобутки цієї книжки зовсім не скасували головної пастки, що чатувала на Олега Коцарева. Значною мірою автор витримав ініціацію «серйозним жанром» – так, його метафори точні й вивірені, вони часом вистрелюють, як чеховська рушниця. Скажімо, чи замислювалися ви, що старе добре мародерство – це прототип громадянського суспільства?

Інша справа, що іноді «поетичної» образності аж надто багато на сторінку чи абзац, і вона мимовільно девальвується – таке трапляється на виставках екзотичних котів, коли дивуватися красі й оригінальності чергових муркотливих створінь уже несила. Або, скажімо, деякі герої оповіді бояться, що місяць стрибне на плече і відкусить від цього плеча шматок. Невже таки бояться? Хоча… можливо, таке дитинне світосприйняття є найкращою презентацією наших пращурів, котрі інфантильніші за сучасних малюків? 

Одне з найсильніших місць у книжці – опис фантастичного проминання часу, якому стали свідками й безпосередніми учасниками двоє старих чоловіків у 2011 році. Цей фрагмент міг би бути окремим повноцінним твором зі своєю неповторною стилістикою, образами, деталями. Чого лише варті велетенський двадцятиметровий кіт, що прибив своєю сечею до землі зілля; вчорашнє спалення грошей одним із дідів (а навіщо він це зробив? – «Не знаю. Так»); «взяття» другим дідом гребеня даху – «всівся на ньому півнем і щасливо засміявся»; покійні пращури, що їдуть на велосипедах у бік заводу.

У фантасмагоричному фіналі померлі родичі приходять у гості до оповідача або автора, який саме дописує їхню історію у Будинку письменників у латвійському Вентспілсі. Вони сваряться, жбурляють наїдки, перетворюючи все це на справжнісінькі бурлеск, балаган, буфонаду. Певно, цей прийом – найменш болючій спосіб попрощатися з пращурами. І певно, шанс повернутися до когось із них у наступній книжці – в новому несподіваному жанрі. 
Олег Поляков

0 коментарів

Залишити коментар

avatar