Ганна Улюра «Не йняти віри очам»

Додав: pole_55 01 Березеня 2017 о 17:40 | Категорія: «Огляди, рецензії» | Перегляди: 1180
Автор матеріалу: Ганна Улюра | Фото: Архіви Кеннета Клементса


Кеннет Клеметс. Дотик / Переклад Льва Грицюка.
Львів: Видавець Позднякова А. Ю., 2016. 88 с.
Ганна Улюра

Швед Кеннет Клементс уже звучав українською, теж за вправних перекладів Льва Грицюка. Але нинішня книжка – то цілковита його моновистава (а до «моно-» ще не раз повернемося). І починається цей театр із дуже функціональної і комфортної вішалки. Нечасто хочеться цитувати анотації до поетичних книжок, але це той випадок. Отже, «сьома за рахунком збірка поезій "Дотик” шведського поета та перекладача Клеметса вирізняється радикальним та експериментальним "максимальним мінімалізмом”, загалом відчутним як тренд у скандинавській поезії 2010-х років. Дво- та тривірші (своєрідні "недохайку”)…». З жарту про «недохайку» посміялися і забули, а от про «максимальний мінімалізм», притаманний не лише сучасній скандинавській поезії, зауважу, а й європейській загалом, поговоримо більше. На прикладі Клементса, до речі, стає більш ніж очевидно: поетичний мінімалізм сучасних верлібрів – він родом все таки не зі східних поетик, а з античних. Він максимально, гранично функціональний. До нього автор свідомо приходить після опанування іншими поетичними техніками (сьома збірка!). Мінімалізм у поезії – це так чи інакше кризове рішення: на рівні індивідуальної стратегії чи на рівні системного оновлення поетичної мови і мислення (радикальний та експериментальний!). 


Клементс дебютував 1997 року, тридцятитрьохрічним. І відтоді до 2015-го видав вісім дуже непростих збірників. За вісім років – вісім книжок; і то не юнацький запал. Здається, його сьома книжка «Дотик» (Beröringen, 2013) якраз є свідченням того, чим і як буде розплачуватися митець за таку поетичну інтенсивність. Мінімалізмом і отож високою сконцентрованістю. Чого? Всього безпосередньо пережитого і відчутого. На дотик відчутого.  

Сюжет книжки – не сам дотик, винесений у назву, втім. Скоріше: динаміка дотику. «Дотик» – книжка про те, що дотику передує. І коли я говорю «те», маю на увазі навіть не суму фізичний дій, а світоглядну систему. Виток дотику – зір. Наступний етап – погляд. Далі – слух. Ще глибше – почуте (інформація). Далі вглиб – закарбоване у пам’яті (досвід). І тільки там і тоді, коли всі ці етапи пройдено, буде нарешті сам дотик (щось відчуте і пережите одночасно і безпосередньо). Саме так: фізичне тіло, здатне на безпосередні чуттєві відчуття, за Клементсом, є виключно стабільною сумою абстракцій... Ви пробували торкнутися, наприклад, віри, чи любові, чи зла? А-от Клементс це і намагається зробити. Уже ясно, наскільки (без)успішною буде ця спроба. Бо в фіналі «Дотику» таки вирине питання: «Коли стає схожим / На ідентичність?».

Уже самий початок книжки: «Світло в очах / Блиск у погляді» скеровує на очевидну взаємодію і не таке очевидне суперництво «ока» і «погляду». Погляд (на відміну від зору – тобто від фізичного органу почуттів, зокрема, від ока) не належить суб’єкту. Але він так само не належить і об’єкту. Ідеальна метафора незалежності та узалежненності від неї. Галузь «чистого» символу. Якщо я дивлюся, це не значить, що я щось бачу. Якщо на мене дивляться, це не значить, що мене бачать. Все просто, начебто. «Бачити» якось дуже в такому розкладі схоже на «боліти». Коли я відчуваю біль, то це я його продукую чи це мені болить? Хто тут кому об’єкт (спостереження)? Тому в очах – світло: те, що є частиною мене (око), я можу контролювати і обдаровувати його якимсь константними властивостями – випромінюванням, хвилями, динамікою, тривалістю. Тому погляд, який мені непідвладний, корелює з блиском – «підпорядкованою» здатністю поверхні відбивати світло. Так, це насправді різниця між властивостями і здатностями Я: «Внутрішній світ / У я́вленому світлі»

І уже в першому вірші, до речі, непрямо хай, але з’являється дзеркало. Це «неозвучене» люстро як межа між тим, хто дивиться, і тим, на кого дивляться. І другий вірш «Дотику» навздогін: «Поглядаю вниз на монету / Спільність / Чітко проведена межа». В збірнику маже немає предметів, тобто навіть так: предметності (на чому, зокрема, «трималися» Клементсові попередні книжки). Ота монетка – здається, єдине речовинне тут. І навіть вона не предмет, а символ: уречевлений кордон. (Я от не знаю, в поховальних обрядах скандинавів монетки теж фігурують? Вони у оригінального читача теж мають викликати асоціацію з ритуалами переходу, перехідними станами як таким?). 


Клементс тут «працює» з символом і з абстракцією. Це все ще погляд, але він уже готовий стати поглядом-дотиком. Поетичне навантаження зору пов’язано з перевагою, яку надає європейська культура почуттям (саме так!), що стосуються віддалення суб’єкта від об’єкта. Коли між тим, хто сприймає, і тим, що сприймають, затишно умішується якийсь знак. Зір у своїй безпосередній перцептивній функції і погляд як символічний акт реалізуються в певній взаємності, то ясно. Взаємності, але не рівності. Цим погляд принципово різниться від дотику, зокрема, й у Клементса. Між дотиком і поглядом у цього поета – сурова конкуренція: «Обличчя / У тихій боротьбі за владу / З рукою» та «Вільні руки / У кімнаті з вимкненим світлом». Бо один із них є способом наблизитися до чогось, а другий – гранично віддали себе від чогось. Від когось, правду кажучи, в обох випадках. Від самого себе і до самого себе, правду кажучи, в обох випадках: «Оте самоочевидне в дотику / Світ разить / Зсередини та ззовні».

Всі твори «Дотику» є мінімалістичними, а то й суто моновіршами (графічно можуть бути оформленими як дворядкові або три рядки, але це суті не міняє). Всі – без чіткої метричної схеми (хіба що трапляються пародійні злегка варіації олександрійського віршу). Більше того, від початку до кінця книжки тексти Клементса послідовно позбавляються від «рудиментів» регулярного віршу: внутрішніх рим, натяків на строфіку, якихось залишків метру. На місці метра тут – часто евфонія: благозвучність через повтор і контраст; але теж не вона все визначає, либонь. 

От, наприклад, один із віршів, побудований на повторі сонорних і дзвінких звуків: «Зовсім не неприємно / Навпаки неабияк любо». Всі приголосні в цьому творі мають пару (В, П, М, Б, К, Н і умовно спаровані сонорні Л-Р). Проведемо таке собі нахабне «скорочення алгебраїчних дробів» – і залишимося із чітко протиставленою парою звуків З–С. В оригінальному вірші теж така пара є: B–V. (Ото і не кажіть мені опісля, що Грицюк не профі).  

Зближення «не» і «неабияк» та «любо» і «неприємно» (в значенні «нелюбо»), в якому образно збігаються схожі за звучанням і, частково, складом слова. Воно елегантно накладається на це наочне протиставлення дзвінких і глухих. І от уже й ясно, що навіть «неабияк любо» – це лише один якийсь із відтінків «неприємного». І що ми маємо тут справу з неоднозначною реакцією на якусь однозначну дію. З неадекватною реакцією, на яку здатен, либонь, тільки закоханий. Як в тому відомому прикладі: він мені не передзвонює вчасно, і я цілком логічно припускаю, що настав час різати вени, бо мене більше не люблять. Це світ, в якому або кохають, або ні, або любо, або ні – і жодних проміжних станів. Наче зрозуміло все, так? Теза-антитеза, контраст, антагонізм. Якщо є дзвінкий, десь поруч буде глухий, якщо є «неприємно», має бути і «навпаки»

«Зовсім не неприємно…» – це все ще моновірш змістовно, але він «примусово» розростається до двох рядків. Так вочевиднюється злегка ґвалтовний паралелізм, на якому тут (як і у всіх поезіях «Дотику») побудовано художнє повідомлення. Зокрема, паралелізм погляду і дотику, ока і руки, відчуттів і почуттів, визначених фізичних і неоднозначних емоційних реакцій.  Але... Одна приголосна в цьому вірші залишається без пари (в оригіналі теж така є): Н там п’ять штук. Н – Ні, Не. Не все зрозуміло. Не все просто «навпаки»

 
Яким дурницями вона тут займається? – резонно спитаєте ви. Літери рахую, – чесно відповім я. Мінімалістична поезія вимагає пильності щодо «скромних» поетичних і мовних ресурсів. Це той шар словесності, який змушує звертати нас увагу на, наприклад, значення крапки чи дефісу, чи великої літери. Що вже казати про звукопис. Визначна риса моновіршу – незавершеність і неповнота змістів. І саме вони дають простір для активної участі читача. І саме вони роблять мінімалістичну поезію гранично багатозначною (тому цю форму так люблять «герметисти»). В мінімалістичній поезії все зрештою вирішує контекст.

А найближчий контекст «Зовсім не неприємно…» у Клементса такий. Передує йому цей вірш – «Використання й проникнення / В емоціях "я”». А після нього буде цей: «Відчуття неперервності / Органічна потреба / Процес знищення». Нам розказують одну безперервну логічну (причина-наслідок) історію. Історію, попри свою логічність, злегка парадоксальну. Ця історія про те, що не можна описати відсутність чогось, не створивши одночасно це щось. Умовно кажучи: коли Клементс називає те, що ми зараз не бачимо (ще більше – те, що не надається зору), він якраз і створює простір для погляду. Назвати – значить побачити; зворотне натомість сили не має. Або ще простіше: він щось відчув проти своєї волі і попри роботу раціо; це щось не те, щоб неприємне, а судячи з усього, і взагалі воно про любов; те відчуття йому знайоме, він його потребує – і це все погано, бо… Ну, бо погано і все тут. Це історія про пристрасть, яка виникає тільки для того, щоб пояснити те «ніщо», з якого вона виникла.

Один із шведських критиків побачив у першому вірші («Використання…») парафраз «До богів подібний» Сапфо (не виключено, до речі, Клементс дух Сапфо часто викликає). Сапфо пише про кохану: той щасливий, хто, сівши поруч із нею, може чути її голос. Сам ліричний суб’єкт у Сапфо здатний цю сценку тільки спостерігати здалеку, і втрачає при цьому мову. (Так, знову ця перцептивна різниця слуху і зору – «чути» дорівнює «бути поруч». «Бачити» – принципово не дорівнює «говорити»). «Дивлячись, нічого / Очі не бачать» – це з вірша Сапфо. Мабуть, той шведський критик правий щодо парафразу у Клементса. «Проникнення» з його віршу – це «чути» з віршу Сапфо – це за суттю дотик. Дотик тут означає стосунки двох тіл, які – торкаючись – формують один одне, роблять тіла зримими. Значить, відкритими до насолоди. Але тут виринає те Клементсове фінальне «Я»: і уже немає взаємодії двох тіл, а є натомість той, на кого дивляться – а значить, його тіло формують в односторонньому порядку, формують як поверхню для «чужої» насолоди. Його «використовують». 

Зрештою, цей вірш з такою ж ймовірністю може бути і ремінісценцією Дантового «напруженого погляду». Це момент із «Чистилища», коли він вперше бачить Беатриче і застигає, роздивляючись кожну її рису. Божественні голоси тут же осмикують його – занадто напружив ти свій зір, чоловіче. Напружений погляд не готовий до сприйняття повноти буття, бо він грішний за визначенням, спраглий насолоди, він готовий до «проникнення і використання».     

Літери уже не рахуватиму. Натомість шукатимемо у цих трьох віршах дієслова. Ну і як? Знайшли? Три віддієслівні іменники і по всьому. Більшості мінімалістичних віршів властива синтаксична дефектність, до речі. Вона «працює» на багатозначність як ніщо інше. Але ці три «синтаксично-дефектні» вірші, розташовані один за одним, вони відбивають певний пограничний стан (дієслівні за походженням слова є), при чому принципово: стан за відсутності безпосередньої дії (дієслів немає). А що таке «стан-без-дії» за визначенням? – Це криза.  
 
Е ні. Пристрасть, як виявилося, не виникла. Тому йому і погано. Наразі були всі умови, щоб поринути у знайоме і руйнівне почуття (пристрасть), яке автоматично знімає з людини відповідальність за її вчинки. А от не склалося. Очікуваної реакції на «любо-неприємний» подразник не було, «органічна потреба» не тамована. Тому оте нав’язливе «н»і всюди. Отже, «процес знищення», може, ніхто і не скасував, тільки відповідальність за нього покладається цілковито на «емоції я».   


«Дотик» – лірична поезія (в самому хрестоматійному зі значень поняття): читаємо чисту емоцію, а розшифровуємо собі її причину, як уміємо. І от у цій ліричній книжці є чимало зайвого – точніше, свідомо збаналізованого, замаскованого під «глибоководні» якісь осани. Клементс звертається до рольової лірики, до штучної наївності монодіалогів (говорячи до себе, ми теж маємо співрозмовника, еге ж). Здається, то свідомий авторській хід: переривати складну історію повідомленнями, які мають смисл, але не мають змісту. От і з’являються тут раптом: «Відвернутися / Товариський / Діяльний» і «Загоряється й згасає / Згасає й загоряється». Щоб ставало очевидним: історія, яку «Дотик» розказує, – прямо протилежна: вона має зміст, але смисли послідовно «вислизають» із-під влади того, хто говорить. Ну бо, зрештою, це було б відповіддю на питання про сенс буття. А хто готовий до таких відповідей? 

Ні, точніше так: інформації впродовж розповіді стає все більше, а змісту в ній – все менше. І все ясніше натомість: ліричний суб’єкт перед тією інформацією безпорадний і все більш нажаханий. І от-от місце зору (який ми худо-бідно, але здатні контролювати, спрямувавши кудись погляд) має заступити слух, котрий контролю майже не надається. І тоді: «Сміх за сміхом / У голові неторкнутий» і «Голос твердий, брутальний / Відверто кажучи, огидний». «Лірик» в книжці Клементса зрештою знімає з себе «партикулярні» обов’язки: він свідомо відмовляється бути головним героєм своєї історії, тобто, він тут принципово без-діяльний. Різниця між дієвим поглядом і пасивним баченням, між пасивним сприйняттям інформації й активним виробництвом смислів у «Дотику» знімається повністю. Ми цілеспрямовано в тій історії, що її розказує «Дотик», до чогось йшли. А там – як виявилося – ніц і немає: «Жага спочинку / Жага краси».  

Зрештою, це чесно. Головний принцип поетичного мінімалізму буцімто полягає саме в тому, що мистецтво від не-мистецтва тут майже не відрізнити. Тобто оте поетичне Я (ліричний герой, прости господи) або міркує, або рефлексує, чи то спостерігає, чи то трансформує – а різниці в результаті жодної.  


Той, хто говорить до нас у «Дотику», потребує стабільнішої опори, ніж переконаність, що ми його почуємо. Бо й у нас тут робота за визначенням нестабільна: ми не чуємо, ми мимовільно підслуховуємо. (Читати «Дотик» важко –  чесно кажу, але цікаво – теж не брешу). Ми тут, щиро кажучи, абсолютно зайві. Ми тут, щиро кажучи, на правах насильника. Тієї митті, коли погляд усвідомлює, що зданий конституювати чуже тіло (своє теж, до речі), він стає тим, що звуть «погляд-дотик». І автоматично актуалізується насилля чужого погляду. Опис відчуттів (які у Клементса де факто опису не надаються) уберігає від фіксації почуттів (які ми й без авторських підказок домислимо). Автор «Дотику» цього нашого вторгнення свідомий. І значить, «Спалахує, захищається / Рівня "анти-я”» і «Проростає стороною / Від тиші / До тиші». Блаженний рівень «анти-я» досягається «стороною»: само-відчуженням, поглядом на себе збоку. Це книжка не про двох, які дивлять один на одного (навіть якщо другий – лише відбиток у дзеркалі), це книжка про Третього, котрий за ними підглядає. І тоді єдиний шанс «відчути» себе полягає в тому, щоб постати перед Третій як «Перероблений / До найменшої деталі».

Це насправді книжка про кризу – особистісну, не менше. Вистраждану кризу приналежності. Ідеальний Третій, до речі, знаєте, хто є? Так, Бог... Ви пробували відчути Бога на дотик? Так отож. 

Ганна Улюра

0 коментарів

Залишити коментар

avatar