16 Листопада 2018, 22:33 | Реєстрація | Вхід

Софія Андрухович: «Бучач — свідчення того, що історія не забувається»

Додав: pole_55 25 Жовтня 2016 о 12:11 | Категорія: «Інтерв'ю» | Перегляди: 1844
Матеріал підготував/ла: Тетяна Іваніцька | Фото: В. Гребеньовський, архіви Літературного центру імені Аґнона


Нещодавно у Бучачі завершилася літературна резиденція, що є частиною масштабного проекту «Аґнон: 50 кроків, щоб зрозуміти». Участь у ній взяли троє українських авторів – Євгенія Сенік, Андрій Любка та Софія Андрухович. Кожен із письменників впродовж серпня-вересня-жовтня мав нагоду тижневого мешкання в Бучачі, знайомства з містом, його жителями та історією.


> Софіє, Ваше перебування в Бучачі тривало тиждень. Чи вдалося зустріти те місто, про яке писав Аґнон на сторінках свого роману «Нічний постоялець»?

Так, навіть сама погода допомогла мені його розпізнати. Нехай сьогодні в Бучачі живуть зовсім інші люди, іншого віросповідання, з іншим способом життя, нехай часи геть інші, нехай обличчя міста змінилось значним чином — але він розташований на тих самих пагорбах, багато вуличок залишилось тими ж, збереглось чимало старих будівель. Застосувавши фантазію і потерпаючи від пронизливого вітру, мені цілком вдавалось відчути щось подібне до того, що відбувалось із головним героєм "Нічного постояльця”.

Чи доводилося раніше відвідувати Бучач?

Ні, лише цього року я побувала в Бучачі і вперше побачила на власні очі описаний мною Монастир отців Василіян, який до того часу лише уявляла, читаючи про нього. 

Які на загал враження від міста?

Вражень страшенно багато і я знаю, що мені ще знадобиться багато часу, щоб усі їх переосмислити і засвоїти. Тиждень, проведений у Бучачі, був настільки насиченим і багатим на зустрічі, знайомства, прогулянки і поїздки, що я можу сміливо назвати його одним із найбільш цікавих періодів у моєму житті. Останнім часом мені доволі багато доводиться подорожувати, але далеко не всі поїздки, навіть у далекі країни, стали для мене настільки захопливими та глибокими, багатими на нові знання. Я зрозуміла, що мені страшенно пощастило: люди, які запросили мене до Бучача, ласкаво і щедро познайомили зі справжнім містом, відкрили мені його. Можна блукати вулицями, вивчати туристичні маршрути, блукати музеями, але так і не зустрітись зі справжньою душею міста.

Бучач особливий не тільки тим, що з нього можна відчитувати, шар за шаром, усю багатовікову історію цих країв. Ці нашарування існують практично всюди. Але тут вони просять назовні, просочуються крізь стіни будинків, промовляють самим ландшафтом. Бучач — свідчення того, що історія не забувається. Що навіть коли вона не усвідомлена, вона пахне в повітрі, проступає зі старих фундаментів, які пам'ятають минуле. 

Софіє, яким чином згадка про Бучач потрапила на сторінки роману «Фелікс Австрія»?

Бучач часто траплявся мені в матеріалах про Галичину. Зокрема — у контексті галицького єврейства. Також — як місце з цікавими архітектурними пам'ятками, особливо релігійними. Власне, читаючи про Монастир отців Василіян і його давню історію, я вирішила згадати його на самому початку роману серед інших важливих сакральних місць і храмів, де начебто відбувались таємничі викрадення цінних реліквій. 


Зачеплю тему роману «Фелікс Австрія», який свого часу набув неабиякої популярності в літературному світі. Що спонукало Вас на написання цієї книги та чому події відбуваються саме у цьому місці та в цей час?

По-перше, оскільки Івано-Франківськ — моє рідне місто, хоча я вже понад 10 років живу в Києві, писання цього роману було способом довідатись більше, способом навчання. Щоб створити правдоподібну атмосферу галицького містечка на зламі 19 і 20 століть, довелось перечитати багато літератури на різноманітні теми: історичні монографії, дослідження стосунків між представниками різних національних спільнот, праці про розвиток культури, про релігії на території Австро-Угорщини, про взаємозв'язки між різними верствами населення, причини й наслідки соціального поділу, праці з архітектури, довідники моди, книги про побут, газети, тощо. Звичайно, не всю інформацію я використала для роману, але читання цих матеріалів було цікавим і корисним.

По-друге, мене цікавила тема людського самообману. Те, як кожен із нас здатен створювати власну дійсність, яка тією чи іншою мірою суперечить зовнішнім обставинам, а також суперечить дійсності інших людей. Мені хотілось крок за кроком відтворити цей психологічний механізм: як людина відбирає окремі елементи реальності і складає з них власну, зручну й вигідну для себе, мозаїку. За цим принципом працює пропаганда. Його можна застосовувати і у випадку окремих осіб, і у випадку людських спільнот чи навіть цілих країн, досліджувати зручні точки зору, вигідні картини світу, однобокі трактування історії.

Злам століть для своєї розповіді я вибрала тому, що це був час примарного спокою і стабільності, коли видавалось, що на карті світу більше не станеться значних змін, що Європа міцна й усталена, а імперія Габсбургів — вічна. Незважаючи на те, що до вибуху Першої світової війни залишалось ще більше десятиліття, зміни все ж відчувались уже в повітрі. Відбувався технічний прогрес, життя пришвидшувалось, люди отримували нові можливості. Мене захоплювала думка про те, щоб зануритись у цю паралельну реальність, запросити з собою читачів. Щоб порівняти, чи є щось спільне у зламах століть. І чи змінюється людина сама по собі з плином часу, з ходом історії.


Можливо, існує якийсь «секрет успіху» написання історичного роману?

Мені невідомі жодні секрети успіху. Я знаю лише, що автор ніколи не може бути повністю впевненим у тому, як буде сприйнято його твір. І я ніколи не намагаюсь передбачити реакції, не витрачаю на це сил, пам'ятаючи, як багато в нашому житті факторів, на які ми не можемо вплинути, яких не можемо проконтролювати. Насправді те, на що ми впливаємо — зовсім мізерна частинка. Тому все, що залишається — орієнтуватись на себе, на власні зацікавлення, на відчуття того, в чому сам можеш розвиватися. Дуже часто спрацьовує такий парадоксальний момент: коли самовіддано займаєшся улюбленою справою для власного задоволення, вона виявляється корисною і потрібною і для інших.

Звичайно, певною мірою можна вгадати настрої і потреби аудиторії. Можна знаходити відповіді, які подобатимуться більшості. Можна навчитись приймати ту форму, яка викликатиме найбільшу симпатію. Але чи в цьому сенс? Якщо успіх — це докладання зусиль до того, щоб подобатись іншим, а не заглиблення в себе і знайомство зі світом і життям, непередбачуваним, дуже часто парадоксальним, незручним, некрасивим, незрозумілим, то я дуже сумніваюсь у цінності успіху як такого.

Повертаючись до теми перебування у Бучачі, як гадаєте, яким чином впливають ініціативи малих міст на розвиток культури в Україні загалом?

Безпосереднім чином. Відомо, як багато різноманітних динамічних процесів відбувається у столиці. Але якщо при цьому інші міста країни пасивні, інертні — це говорить про застій, про відсутність життєвої енергії, відсутність розвитку. Ініціативи на місцях свідчать про самоусвідомлення, про віднаходження самих себе, вони не можуть бути механічним копіюванням того, що відбувається в центрі. Навпаки: коли в малих містах виникають цікаві власні ініціативи, в них дуже часто більше реальності, більше сили і сенсу, ніж у деяких столичних процесах. Кожне місто розповідає свою історію. Кожне місто дбає про своїх мешканців і має чим зацікавити гостей. Чим більше цих різних історій ми матимемо, чим більше їх знатимемо, тим ціліснішими себе усвідомлюватимемо. Ніколи неможливо передбачити, що потягне за собою нова справа — які наступні проекти, фестивалі, зустрічі. Страшенно тішить, що до Дрогобича, Ужгорода, Івано-Франківська та інших міст із власними ініціативами тепер додався ще й Бучач. Він по-справжньому вартий того, щоб про нього знали, щоб про нього дбали. 


Хочу зауважити, що Ви декілька разів брали участь у схожих проектах. Чи доводилося відвідувати такі проекти в малих містах?

Ні, я вперше стала учасницею літературної резиденції в малому місті. Хоча малі міста теж бувають різними. Бувають місця тихі й невиразні, де доводиться в основному спиратись на власну уяву, щоб створити текст. Про Бучач у мене склалось інше враження. У Бучачі так багато сюжетів, так багато важливих історій на кожному кроці, на кожному квадратному метрі, що якби я ретельно записувала пережите кожного дня (якби мені вистачало на це сил після насичених днів), за один тиждень уже мала б матеріал на своєрідний роман, такий собі репортаж.

Чого лише вартий мій особистий, родинний сюжет. Під час одного з виступів я познайомилась із паном Мироном з села Пишківці, який досліджує історію села. Він розповів, що в їхній церкві висять образи, намальовані малярем Карлом Скочдополем. Він був німцем за походженням, з невідомих причин осів у Галичині, вивчив українську мову і перейшов у греко-католицизм. Дотепер відомо було всього про 2 церкви, де є образи, ним створені. Тепер стало відомо ще й про церкву у Пишківцях. Карл Скочдополь був моїм прапрадідом.

Розмовляла – Тетяна Іваніцька

Посилання з теми: 

0 коментарів

Залишити коментар

avatar