Наталія Лебединцева «Простір уможливлення»

Додав: pole_55 19 Липня 2016 о 09:10 | Категорія: «Огляди, рецензії» | Перегляди: 940
Автор матеріалу: Наталія Лебединцева | Фото: сторінка проекту Summa у Facebook, Сергій Іллін


Юрій Іздрик, Єгенія Нестерович. Summa. Чернівці: Книги-ХХІ; Meridian Czernowitz, 2016. 144 с.

Нова книга Юрія Іздрика «SUMMA», створена у співавторстві з журналісткою Євгенією Нестерович, є текстовою версією-конспектом їхнього тритижневого спілкування у форматі невимушеного діалогу-інтерв’ю (чи інтерв’ю-ріки, за визначенням самої Є. Нестерович). В анотації говорять про спробу долучитися до синкретично-синтетичної «теорії всього», простіше: це – розмови про те, як влаштований світ і хто ми є в ньому. 

І якби все було так просто, це не був би Іздрик. 

Якщо формулювати головну тему «SUMMи» у традиційний спосіб, то вийде морально-етична сентенція у дусі Г. Сковороди – про необхідність духовного самовдосконалення, інтуїтивне осягнення істини й способи віднайдення душевної рівноваги у гармонії з собою і світом. У цьому випадку – зі світлом, яке ми маємо «вчитися бачити, і тішитись». У поєднанні з любов’ю Іздрика до математики і послідовними психоделічними експериментами отримуємо дієву формулу досягнення «радості світомовлення і рівноваги». Отже, від корпускулярно-хвильової теорії, цілих чисел і матриць, бінарних кодів – до щастя «відгрібання кайфів». 

І якби все було так просто, то це була б не «SUMMA». Вона взагалі написана для інопланетян.


Автори обирають за провідний жанр книги путівник-довідник «для тих, хто потрапив на цю планету випадково і потребує духовної підтримки та інтелектуального напутствія» і вибудовують парадоксальну логоцентричну модель. Маємо таку собі ризому психобіологічного буття у «просторі уможливлення». Перекладаю: якщо світ складається з атомів, значить, стіл від кота відрізняється лише їхньою щільністю та комбінацією елементів, і в інший момент часу ті самі атоми можуть скластися в інший «молекулярний згусток» – людину, дерево чи уроборичне коло. 

За цією ідеєю побудована і сама книжка. Плетиво зі слів і смислів утворює складний візерунок. Все з усім поєднується й ототожнюється: людина з душею, душа з «Я», самоідентифікація з мовленням, Земля з атомом, простір з матрицею, матриця зі світом, світ із богом. А бог – це і є свідоме себе Я. Клаптикова подачі інформації сприймається як ілюстрація, суто візуальна, однієї з центральних метафор світогляду Іздрика. Я маю на увазі символічний алеф – коло «з центром ніде і окружністю всюди» (або навпаки: «з центром всюди і окружністю ніде» – жодної різниці). Циркуляція смислів, породжених співіснуванням з Іншим (принаймні, так це подається авторами), виводить читачів на елегантний хіазм: «Ті смисли, які я відкрив для себе, транслювати "не представляется возможным”. Але сам процес трансляції (та ще й у таких дуже дивних формах, коли з’являється не один медіатор, а два) обіцяє народження якихось смислів».


Насправді ця книга – про все і ні про що конкретне. Вона складається з моральних сентенцій, спонтанних рефлексій і виважених філософських формул, дотепних афоризмів, фрагментів перманентного інтерв’ю, тематичних і не зовсім дефініцій та корисних рецептів приготування й споживання легких наркотичних речовин. А також – зі спогадів про індивідуальний досвід молитви/медитації та особистих стосунків людини з Богом (чи то пак із власним «персональним небом»). Цей словесний потік, графічно розбитий на окремі епізоди, є водночас і формою саморепрезентації письменника, і пошуком форми, яка могла б, якщо не вмістити, то бодай віддзеркалити досвід віднайдення Іздриком власної «філософії щастя». Цей досвід в принципі не надається до трансляції, але, вочевидь, потребує її. Аби зробитися видимим і, відтак, універсальним.

Хоча книга задумана як поєднання двох паралельних авторських дискурсів, голос Іздрика відчутно домінує. Постать Нестерович залишається в тіні – майже на межі території видимості. Тим не менше, якраз її лаконічні запитання й коментарі та, власне, сам контекст присутності-включеності в ситуацію утворюють необхідний логоцентричний вектор. Так гармонізується Іздрикове плинне само-проговорення. 


Загалом уміщений у книзі матеріал досить чітко структурований за чотирма рівнями. Перший – найбільш дотичні до жанру інтерв’ю розгорнуті репліки про особисте життя і творчі пошуки Іздрика. Другий – його рефлексії з елементами діалогу, розбиті за тематичними аспектами (тілесність, душа, мова, бажання, кайф, істина, час, треш, поезія, хвороба, мораль, оргазм, спам, жінки та багато чого іншого). Третій – словникові дефініції, що містять визначення засадничих понять і категорій буття людини. І нарешті – рецепти обробки й приготування психотропних речовин, означені як виключно «стилістичний прийом і плід художньої фантазії». Останнє, щоправда, з підозрілим застереженням не намагатися реалізувати ці методики у дійсності. 

Багато тем і міркувань резонують між собою (окрім хіба що рецептів – вони виконують швидше декоративну функцію), утворюючи живий текст-потенцію. Але деякі з ключових концептів повторюються на різних рівнях послідовно, формуючи певний світоглядний каркас – або, якщо хочете, наріжні камені витворюваної текстом світобудови: Любов, Рай і Пекло, Людина, Психічна структура, Молитва, Число, Мова. 

Начебто нічого нового – відомі, мало не прописні істини (та що вже там, точно прописні). Однак принциповою відмінністю цієї історії є те, що Іздрикові йдеться насамперед про особистий фізичний досвід осягнення цих істин, безпосереднє відчуття їхнього первісного сакрального сенсу. Відчути буквально – на дотик. Коли сказане слово перестає бути метафорою. Адже одна справа знати, що таке кохання. І зовсім інша – закохатися. Мати уявлення про містичний екстаз. І – пережити його.

Знову ж таки, нічого складного чи нового ми для себе не відкриваємо. Крім одного – інакшого Іздрика. Надто відвертого. Надто вразливого. Надто наївного. І майже зовсім не іронічного. 


Хоча іронія таки є. Як і більшість українських письменників пострадянської доби, Іздрик має певні застереження щодо зловживання зарвавшимся пафосом. Тому, окрім зумисно випадкового тасування фрагментів «згущеного смислу», перемежованих рецептами ферментації та споживання дурману чи мухоморів, у книзі присутня також іронічна гра цими смислами, самоозначеннями й відверто провокативними заявами. Ця гра покликана розмити (чи, радше, пом’якшити – як на картинах імпресіоністів) контури провідної морально-етичної формули тексту як «одкровення». Але за прагнення донести своє розуміння останньої істини людям (чи прибульцям з інших планет) пафосу не уникнути. І навіть улюблений Іздриків ефект оголення прийому, що мав би ще більше заплутати читачів у множинних контекстах, лише увиразнює чітке авторське послання. 

Це також і книга-виклик. Наприклад, запропоноване Ізриком визначення категорії «зомбі» як людиноподібних істот, позбавлених здатності самоусвідомлення, мимоволі нагадає тривожне відчуття, викликане трактатом «Про мудаків» з «Воццека» (принаймні в мене він таке відчуття викликав). Спочатку радісно впізнаєш у поданій характеристиці мудаків найбільш упосліджених сусідів і деяких колег, потім – окремих родичів, а далі – і себе. І тут наступає просвітлений момент: «Упс…». Так і з «зомбі» – якщо вони складають 85-90% людської популяції, то які кожен із нас має шанси потрапити до тих 10-15 відсотків обраних? Ясно що абсолютні. Відтак, побіжно висловлене твердження: «Я не шукаю порозуміння з людьми. Я шукаю людей, з якими порозуміння можливе», – ставить читача перед проблемою самоозначення: чи розумію я насправді, про що ця книга? 

І чи розуміють це самі автори?

Тож, продовжуємо гру: «Думки авторів можуть не співпадати з їхніми переконаннями, їхні переконання з їхніми висловлюваннями, всі співпадіння слід вважати випадковими». 

Наталія Лебединцева 

0 коментарів

Залишити коментар

avatar