Якщо взяти за тезу, що переклад — це думання про переклад, а не виготовлення перекладу, то перекладачем я стала дуже давно, ще в старших класах школи. В якийсь момент я почала збирати різні переклади одних і тих же віршів. Йшла у бібліотеку — і переписувала на папір. Дещо знаходила у великій домашній бібліотеці. Я зробила тоді одне з головних життєвих спостережень: якщо у перекладі прози є навіть невелике відхилення від оригіналу, це руйнує переклад; у поезії — інакше. В той час мені ще бракувало мови, поняттєво і термінологічно, але я вже почала думати про «тіло вірша» за аналогією із «тілом дерева», замислюватися над тим, що вірш у перекладі (різні мови, різні перекладачі) — як дерево в різні пори року: зимове — не подібне до літнього, весняне, квітуче, — до осіннього, але це — одне і те ж дерево.

Я почала досліджувати це «тіло вірша», намагаючись зрозуміти, до якої точки перетворення вірш залишається самим собою і в який момент він бути собою перестає. Були переклади, які мали дуже суттєві відмінності, наприклад, різні переклади сонетів Шекспіра, але я відчувала, що це один і той же вірш, з одним і тим же «тілом». І навпаки — переклади, які від самого початку не сприймалися як вірш. Це була дуже інтенсивна внутрішня робота — інтенсивна робота пізнання. Я вирішила зробити власні переклади Буніна, Фета, Блока — і справді їх зробила. Наприкінці 1980-х. На жаль, вони в основному не збереглися. Але моя причина і спонука перекладати була сама в цьому — я хотіла зрозуміти, чим є «тіло вірша». Пізніше прийшло усвідомлення, що це дає багато технічних умінь, цілі регістри у межах власної поетики. Але це сталося відносно недавно. А більш як 15 років мене цікавив суто, так би мовити, метафізичний аспект перекладу.

Дуже багато. Переклад — це власне маленьке «я» поряд із чимось надзвичайно великим чи, принаймні, важливим, бо інакше він не має сенсу. Переклад — дуже інтенсивний досвід вслухання і робота, пов’язана з намаганням зрозуміти, і не просто зрозуміти, а зрозуміти сутнісно. Це не тільки інша мова, це ще й завжди інше, ніж у тебе, мислення. І якщо ти здобуваєш вміння вслухатися у переклад, ти раптом стаєш унікальним співрозмовником і в звичайному, повсякденному житті, виходиш на інший рівень комунікації, починаєш не просто розуміти іншого на рівні «постав себе на чиєсь місце», а сприймаєш цього іншого в усій його повноті. Це дійсно безцінна властивість, і цілком досвідна.

Але переклад, якщо ним займатися серйозно, забирає багато часу і емоційної енергії. Мене як поета «пожирають» інші поети — всі ті, кого я перекладаю, без винятку, хоча це і стається з мого власного вибору, з моєї волі. І виходить, що всі вони пишуть, а я — ні. Я багато отримую завдяки перекладу — в усіх сенсах, але перекладаючи — я не пишу. І це дуже тяжкий вибір, який я завжди роблю на користь перекладу. Але я все частіше замислююся над тим, що мій час повинен належати моїм віршам, насамперед — моїм віршам, а не віршам інших поетів. Тобто мені як поету перекладацький досвід не дає нічого. Колись — давав. Колись, коли я всьому вчилася. Я і зараз вчуся, але у мене попереду — вкрай небагато часу. І кожен перекладений мною вірш означає, що є також і зовсім інший — мій, ненаписаний. Тому тепер я переважно доводжу до завершення старі свої перекладацькі проекти і думаю про те, як мені встигнути. Бо, попри все, є переклади, які для мене надзвичайно важливі.

Може здатися, що я займаюся перекладами віршів своїх друзів, мене про це не раз запитували. Але правда така, що я перекладаю ту поезію, яку хочу краще зрозуміти і відчути. Переклад — інструмент розуміння і пізнання, що дає можливість такого наближення, навіть заглиблення, яке при «просто читанні» — недоступне, принаймні для мене.

Ще одна причина — я випробовую можливості мови. Мова не завжди пластична, не завжди гнучка, не завжди готова сприйняти щось, що є подією іншої мови. Тож мені цікаво створювати нові «мови», які не існували до моменту мого перекладу. Так, власне, я перекладала поезію Ткачишина-Дицького, так — перекладаю Лесьмяна, так — почала перекладати Бялошевського. Йдеться про те, що великі письменники, насамперед — поети, створюють власні «мови», мови-утопії. І це те, що мене найбільше притягує — перекладати не вірші, а цілі системи, «мови» всередині мови. Так свого часу я захопилася «мовою» Анети Камінської, хоча на той момент вона була цілком молодою авторкою з єдиною виданою книжкою.

Третя причина, чому я обираю того чи іншого поета, — смисли, які він проговорює. Культура має потребу в нових смислах, і переклад — одна із небагатьох територій обміну, синтезу, інших видів взаємодії смислів, а поетичний переклад привносить ще й нові «мови». Потім вони можуть лягати в основу нових мов культури, варто згадати хоча б як це було з поезією авангарду. Але головне — я мушу мати усвідомлення чи відчуття, що цей переклад — важливий. І перекладаю я однозначно не тому, що мені за це платять гроші. Гроші, коли йдеться про важливий для мене переклад, взагалі не важать. Важать — моя радість і моє відчуття дива. І свідома робота з майбутнім.

Є одна загальна особливість людського сприйняття: ми погано бачимо очевидні речі. Двомовність України — великою мірою уявна. В Україні насправді дуже небагато білінгв, тобто людей, які рівною мірою володіють двома мовами, двома культурними кодами. Я скажу зараз, може, дуже непопулярну річ, але в Україні насправді небагато середовищ, які толерують білінгв. Одним із таких сприятливих для білінгв міст-середовищ є Київ.

Є критична маса людей, які говорять українською мовою — і при тому добре знають російську. Є критична маса людей, які говорять російською і добре чи на середньому рівні (або навіть і зовсім погано) знають українську. Є критична маса людей, які говорять лише однією мовою, категорично відмежовуючись від іншої. Це означає, що Україна — статистично великою мірою двомовна. Але не світоглядно.

У сучасній Україні природний носій української мови часто не бачить і не розпізнає деяких культурних кодів у певних російськомовних текстах, бо вже кілька десятиліть існує в іншому культурному та інформаційному просторі. На цьому етапі дуже важливим є не тільки відмежування українського та «российского» (путінського, імперського, совкового) культурного та інформаційного простору, але й нова суспільна угода щодо українського та російського-«русского» культурного та інформаційного простору, а також нова суспільна угода з особливою позицією розуміння і поваги щодо українського російськомовного культурного та інформаційного простору. Але ці розмежування та переосмислення означають, зокрема, особливу потребу в перекладі та особливу місію перекладача.

Література, і особливо поезія, — це не тільки мова, це культурні коди. Для читання літератури важливо те, у який спосіб працюють пам’ять і уява, якими є механізми сприйняття. Тільки справжні білінгви, а їх лише кілька відсотків, не потребують перекладів, однаково добре оперуючи і мовами, і культурними кодами. Всі інші мають потребу в доброму перекладі, в даному разі: з російської — українською, або російською — з української, за умови обов’язкової доступності оригіналу, тому що добрий переклад стимулює розуміння, сприйняття, посилює роботу пам’яті та уяви.

Друга річ, що переклад, у тому числі для читача перекладу, є важливою інтелектуальною роботою, пов’язаною з діалогом і пізнанням. Я перекладаю з російської заради того, щоби краще зрозуміти, як у межах начебто таких схожих (адже це споріднені мови) структур працюють украй важливі та дуже недооцінені фігури неперекладності. Зокрема — на рівні неперекладності емоцій. Як перекласти російською слово «туга»? Як перекласти українською слово «ярость»? Як перекласти українською «єврейський одеський акцент» Бориса Херсонського, такий природний в його поезії та есеїстиці? Як перекласти «пострадянські жаргонізми» у Лінор Горалік, Марії Галіної, Андрія Полякова? Я називаю зараз лише тих, кого вже перекладала, і хто, так чи інакше, міцно пов’язаний з Україною. В українській поезії «єврейського одеського акценту», «пострадянських жаргонізмів», багато чого іншого — нема. Справді — нема. А треба, щоби були. Літературна мова мусить бути максимально інструментованою. У сучасній розвиненій, а не «клаптиковій» мові повинно бути все.

Насправді є чимало причин, чому я перекладаю російськомовну і російську поезію українською мовою. Наразі я назвала лише кілька. Останнім часом з’явилася ще й політична причина. Я вважаю, що переклад є складовою і одним із регуляторів суспільної угоди. Ми маємо потребу в перекладі, бо ми — інші. Росія — інша країна, чужа країна. Російська мова — інша мова, чужа мова. Ця мова інакше структурує реальність, вибудовує інші ритмічні структури, інші системи культурних кодів, інші символічні поля. Переклад — інструмент, який допомагає формувати ставлення до російського («русского») як до Іншого. Ще одна, дуже світоглядна (в певному сенсі — політична) причина, чому я перекладаю, наприклад, Афанасьєву, Кабанова, Зараховича, Рафеєнка, Херсонського і Херсонську, — я вважаю російськомовних авторів України частиною єдиного з українськими, кримськотатарськими авторами цілісного літературного процесу, який — сума сум. Мені принципово, щоби їхні тексти звучали українською. І я все для цього роблю.