22 Листопада 2017, 06:44 | Реєстрація | Вхід | Умови публікації

Маріанна Кіяновська: переклад та неперекладність. Частина I: Думати про «тіло вірша»

Додав: pole_55 12 Травня 2016 о 09:57 | Категорія: «Інтерв'ю» | Перегляди: 1994
Автор матеріалу: Ія Ківа | Фото: архіви Маріанни Кіяновської


Маріанна Кіяновська — багаторукий Шива сучасного українську літпроцесу. Перекладацька діяльність посідає в її житті особливе місце. Ця розмова — спроба дізнатися про те, що спонукає українську поетесу до перекладу, що таке «тіло вірша», як чужі вірші «з’їдають» власні, чому вчить перекладацький досвід, навіщо потрібні російсько-українські переклади, про вміння вслухатися в чужу мову та інші важливі речі.


> Як давно ви займаєтеся перекладами? Можете пригадати, з чого все почалося?

Якщо взяти за тезу, що переклад — це думання про переклад, а не виготовлення перекладу, то перекладачем я стала дуже давно, ще в старших класах школи. В якийсь момент я почала збирати різні переклади одних і тих же віршів. Йшла у бібліотеку — і переписувала на папір. Дещо знаходила у великій домашній бібліотеці. Я зробила тоді одне з головних життєвих спостережень: якщо у перекладі прози є навіть невелике відхилення від оригіналу, це руйнує переклад; у поезії — інакше. В той час мені ще бракувало мови, поняттєво і термінологічно, але я вже почала думати про «тіло вірша» за аналогією із «тілом дерева», замислюватися над тим, що вірш у перекладі (різні мови, різні перекладачі) — як дерево в різні пори року: зимове — не подібне до літнього, весняне, квітуче, — до осіннього, але це — одне і те ж дерево.

Я почала досліджувати це «тіло вірша», намагаючись зрозуміти, до якої точки перетворення вірш залишається самим собою і в який момент він бути собою перестає. Були переклади, які мали дуже суттєві відмінності, наприклад, різні переклади сонетів Шекспіра, але я відчувала, що це один і той же вірш, з одним і тим же «тілом». І навпаки — переклади, які від самого початку не сприймалися як вірш. Це була дуже інтенсивна внутрішня робота — інтенсивна робота пізнання. Я вирішила зробити власні переклади Буніна, Фета, Блока — і справді їх зробила. Наприкінці 1980-х. На жаль, вони в основному не збереглися. Але моя причина і спонука перекладати була сама в цьому — я хотіла зрозуміти, чим є «тіло вірша». Пізніше прийшло усвідомлення, що це дає багато технічних умінь, цілі регістри у межах власної поетики. Але це сталося відносно недавно. А більш як 15 років мене цікавив суто, так би мовити, метафізичний аспект перекладу.

> Що вам як людині та поету дає перекладацький досвід?

Дуже багато. Переклад — це власне маленьке «я» поряд із чимось надзвичайно великим чи, принаймні, важливим, бо інакше він не має сенсу. Переклад — дуже інтенсивний досвід вслухання і робота, пов’язана з намаганням зрозуміти, і не просто зрозуміти, а зрозуміти сутнісно. Це не тільки інша мова, це ще й завжди інше, ніж у тебе, мислення. І якщо ти здобуваєш вміння вслухатися у переклад, ти раптом стаєш унікальним співрозмовником і в звичайному, повсякденному житті, виходиш на інший рівень комунікації, починаєш не просто розуміти іншого на рівні «постав себе на чиєсь місце», а сприймаєш цього іншого в усій його повноті. Це дійсно безцінна властивість, і цілком досвідна.

Але переклад, якщо ним займатися серйозно, забирає багато часу і емоційної енергії. Мене як поета «пожирають» інші поети — всі ті, кого я перекладаю, без винятку, хоча це і стається з мого власного вибору, з моєї волі. І виходить, що всі вони пишуть, а я — ні. Я багато отримую завдяки перекладу — в усіх сенсах, але перекладаючи — я не пишу. І це дуже тяжкий вибір, який я завжди роблю на користь перекладу. Але я все частіше замислююся над тим, що мій час повинен належати моїм віршам, насамперед — моїм віршам, а не віршам інших поетів. Тобто мені як поету перекладацький досвід не дає нічого. Колись — давав. Колись, коли я всьому вчилася. Я і зараз вчуся, але у мене попереду — вкрай небагато часу. І кожен перекладений мною вірш означає, що є також і зовсім інший — мій, ненаписаний. Тому тепер я переважно доводжу до завершення старі свої перекладацькі проекти і думаю про те, як мені встигнути. Бо, попри все, є переклади, які для мене надзвичайно важливі.


> Яким чином ви обираєте поетів, яких збираєтеся перекласти?

Може здатися, що я займаюся перекладами віршів своїх друзів, мене про це не раз запитували. Але правда така, що я перекладаю ту поезію, яку хочу краще зрозуміти і відчути. Переклад — інструмент розуміння і пізнання, що дає можливість такого наближення, навіть заглиблення, яке при «просто читанні» — недоступне, принаймні для мене.

Ще одна причина — я випробовую можливості мови. Мова не завжди пластична, не завжди гнучка, не завжди готова сприйняти щось, що є подією іншої мови. Тож мені цікаво створювати нові «мови», які не існували до моменту мого перекладу. Так, власне, я перекладала поезію Ткачишина-Дицького, так — перекладаю Лесьмяна, так — почала перекладати Бялошевського. Йдеться про те, що великі письменники, насамперед — поети, створюють власні «мови», мови-утопії. І це те, що мене найбільше притягує — перекладати не вірші, а цілі системи, «мови» всередині мови. Так свого часу я захопилася «мовою» Анети Камінської, хоча на той момент вона була цілком молодою авторкою з єдиною виданою книжкою.

Третя причина, чому я обираю того чи іншого поета, — смисли, які він проговорює. Культура має потребу в нових смислах, і переклад — одна із небагатьох територій обміну, синтезу, інших видів взаємодії смислів, а поетичний переклад привносить ще й нові «мови». Потім вони можуть лягати в основу нових мов культури, варто згадати хоча б як це було з поезією авангарду. Але головне — я мушу мати усвідомлення чи відчуття, що цей переклад — важливий. І перекладаю я однозначно не тому, що мені за це платять гроші. Гроші, коли йдеться про важливий для мене переклад, взагалі не важать. Важать — моя радість і моє відчуття дива. І свідома робота з майбутнім.

> Ви перекладаєте з польської, литовської, чеської, інших мов. Але мені хотілося б запитати про переклади з російської. Для двомовної України тут нібито немає прагматичного аспекту. Люди можуть прочитати тексти в оригіналі. Для чого ви цим займаєтеся? В чому вбачаєте важливість російсько-українських перекладів?

Є одна загальна особливість людського сприйняття: ми погано бачимо очевидні речі. Двомовність України — великою мірою уявна. В Україні насправді дуже небагато білінгв, тобто людей, які рівною мірою володіють двома мовами, двома культурними кодами. Я скажу зараз, може, дуже непопулярну річ, але в Україні насправді небагато середовищ, які толерують білінгв. Одним із таких сприятливих для білінгв міст-середовищ є Київ.

Є критична маса людей, які говорять українською мовою — і при тому добре знають російську. Є критична маса людей, які говорять російською і добре чи на середньому рівні (або навіть і зовсім погано) знають українську. Є критична маса людей, які говорять лише однією мовою, категорично відмежовуючись від іншої. Це означає, що Україна — статистично великою мірою двомовна. Але не світоглядно.

У сучасній Україні природний носій української мови часто не бачить і не розпізнає деяких культурних кодів у певних російськомовних текстах, бо вже кілька десятиліть існує в іншому культурному та інформаційному просторі. На цьому етапі дуже важливим є не тільки відмежування українського та «российского» (путінського, імперського, совкового) культурного та інформаційного простору, але й нова суспільна угода щодо українського та російського-«русского» культурного та інформаційного простору, а також нова суспільна угода з особливою позицією розуміння і поваги щодо українського російськомовного культурного та інформаційного простору. Але ці розмежування та переосмислення означають, зокрема, особливу потребу в перекладі та особливу місію перекладача.

Література, і особливо поезія, — це не тільки мова, це культурні коди. Для читання літератури важливо те, у який спосіб працюють пам’ять і уява, якими є механізми сприйняття. Тільки справжні білінгви, а їх лише кілька відсотків, не потребують перекладів, однаково добре оперуючи і мовами, і культурними кодами. Всі інші мають потребу в доброму перекладі, в даному разі: з російської — українською, або російською — з української, за умови обов’язкової доступності оригіналу, тому що добрий переклад стимулює розуміння, сприйняття, посилює роботу пам’яті та уяви.



Друга річ, що переклад, у тому числі для читача перекладу, є важливою інтелектуальною роботою, пов’язаною з діалогом і пізнанням. Я перекладаю з російської заради того, щоби краще зрозуміти, як у межах начебто таких схожих (адже це споріднені мови) структур працюють украй важливі та дуже недооцінені фігури неперекладності. Зокрема — на рівні неперекладності емоцій. Як перекласти російською слово «туга»? Як перекласти українською слово «ярость»? Як перекласти українською «єврейський одеський акцент» Бориса Херсонського, такий природний в його поезії та есеїстиці? Як перекласти «пострадянські жаргонізми» у Лінор Горалік, Марії Галіної, Андрія Полякова? Я називаю зараз лише тих, кого вже перекладала, і хто, так чи інакше, міцно пов’язаний з Україною. В українській поезії «єврейського одеського акценту», «пострадянських жаргонізмів», багато чого іншого — нема. Справді — нема. А треба, щоби були. Літературна мова мусить бути максимально інструментованою. У сучасній розвиненій, а не «клаптиковій» мові повинно бути все.

Насправді є чимало причин, чому я перекладаю російськомовну і російську поезію українською мовою. Наразі я назвала лише кілька. Останнім часом з’явилася ще й політична причина. Я вважаю, що переклад є складовою і одним із регуляторів суспільної угоди. Ми маємо потребу в перекладі, бо ми — інші. Росія — інша країна, чужа країна. Російська мова — інша мова, чужа мова. Ця мова інакше структурує реальність, вибудовує інші ритмічні структури, інші системи культурних кодів, інші символічні поля. Переклад — інструмент, який допомагає формувати ставлення до російського («русского») як до Іншого. Ще одна, дуже світоглядна (в певному сенсі — політична) причина, чому я перекладаю, наприклад, Афанасьєву, Кабанова, Зараховича, Рафеєнка, Херсонського і Херсонську, — я вважаю російськомовних авторів України частиною єдиного з українськими, кримськотатарськими авторами цілісного літературного процесу, який — сума сум. Мені принципово, щоби їхні тексти звучали українською. І я все для цього роблю.

Розмовляла - Ія Ківа



Маріанна Кіяновська  (нар. 17 листопада 1973 року в м. Жовква) — українська письменниця, перекладач, дослідниця літератури. Випускниця філологічного факультету Львівського національного університету ім. І. Франка (1997). Лауреат багатьох українських поетичних і літературних конкурсів. 

Авторка поетичних книжок, збірок оповідань, кількох книжок перекладів. Вірші, проза, переклади публікувалися зокрема в журналах «Світовид», «Сучасність», «Четвер», «Кур’єр Кривбасу», «Київська Русь», «Золота пектораль», «Потяг'76», «Радар», альманахах «Кальміус», «Королівський ліс-1», «Королівський ліс-2», у перекладах - в «Literatura Na Świecie», «Studium», «Akcent», «Ukrainian Quarterly», «The Wolf», «Knjiћevni magazin», «Šiaurės Atėnai», «Ulduz», «Новый мир», «Литературная Газета», «Волга», «Forbes-Украина.Woman» та ін. Перекладає поезію, насамперед — польську. Окремими книгами вийшли переклади віршів Саліма Бабуллаогли, Юліана Тувіма, Евгеніюша Ткачишина-Дицького, Адама Відемана.
 
Авторка поетичних збірок «Інкарнація» (1997), «Вінки сонетів» (1999), «Міфотворення» (2000), «Кохання і війна» (у співавторстві з Мар'яною Савкою; 2000), «Книга Адама» (2004), «Звичайна мова» (2005), «Дещо щоденне» (2008), «Стежка вздовж ріки» (2008), «ДО ЕР» (2014), «373» (2014). Твори Кіяновської перекладалися англійською, німецькою, італійською, шведською, азербайджанською, грузинською, польською, сербською, чеською, словацькою, словенською, литовською, білоруською та російською мовами, івритом. Як поет і прозаїк є учасницею численних антологій.

Член Асоціації українських письменників, Національної Спілки письменників України, українського ПЕН-у. Засновниця і директор Літературної премії «Великий Їжак» за найкращу україномовну книжку для дітей. Стипендіатка програми Міністра культури Польщі «Gaude Polonia» (2003, 2009), стипендіатка CEI Fellowship (Любляна, Словенія, 2007). Учасниця другого і третього Світових конгресів перекладачів польської літератури (Краків, Польща, 2009, 2013), фіналістка Літературної премії імені Джозефа Конрада-Коженьовського (2011). Лауреатка Міжнародного фестивалю поезії «Київські Лаври» (2011).  За версією «Forbes-Україна» — в десятці найвпливовіших українських письменників (2014), за версією журналу «Новое время» — в сотні найвпливовіших українських діячів культури (2014). Відзначена Почесним званням «За заслуги перед польською культурою» (Zasłużony dla kultury polskiej, листопад 2013)

0 коментарів

Залишити коментар

avatar