Іронія, кінестетика і фактура поезії Ю.Іздрика

Додав: pole_55 05 Травня 2016 о 13:55 | Категорія: «Статті» | Перегляди: 1280
Автор матеріалу: Вікторія Прокопчук | Фото: зі сторінки Юрка Іздрика у Facebook


Познайомилася я з творчістю Ю.Іздрика у часи студентсва, коли довелося обирати тему для бакалаврської дипломної з літературознавства. Цікавлячись усім сучасним та актуальним, не дивно, що мене приваблював постмодернізм. В той момент творчість Ю.Іздрика стала для мене справжньою знахідкою, адже його тексти були насичені цитатами та сповненими смислами, що легко вкладалися в дискурс літературного постмодерну на прикладі творчості  українського автора, не такого «розкрученого» як, наприклад, Ю.Андрухович. 

Не зважаючи на те, що тексти Юрія були наскрізь пронизані болем та стражданнням героїв, яких просто рвало на шматки і які потопали у шквалах екзистенційного хаосу, мене манив цей примхливий візерунок інтелектуальної прози, де кожного разу все ж знаходилась тоненька нитка смислу, яка виводила читача на новий рівень текстової гри автора.

З появою Фейсбуку я змогла додатися до фан клубу автора та, хоч і віртуально, але все ж слідкувати за його творчістю, яка несподівано перейшла у новий творчий жанр – поетичний. Особливим щастям було дізнатися, що Юрко вирушає у тур містами України, щоб презентувати свій новий творчий доробок – поетичну збірку та особисто прочитати вірші з неї. Це було справжнім дивом і важливою подією особисто для мене.

Зустріч вийшла насиченою та зворушливою. Особливо цікаво було почути історію про те, як постмодерний автор змінив напрямок своєї творчості. Про це прямо не говорилося, але з деяких фраз Юрка стало зрозуміло, що саме поезія зрушила його на новий рівень, який не тільки духовно, а й майже, фізіологічно був таким необхідним. 


Натхненням для писання віршів стало кохання. Кохання, як запорука творчості і навпаки. Запорука полягала у тому, що кожного нового дня Іздрика мав народитися новий вірш і так – протягом року. Вірші мали публікуватися на Фейсбук-сторінці Юрка. Авторський експеримент пройшов успішно, адже в мережі дійсно таки щоденно з’являлися нові поезії, які приваблювали увагу все більшої аудиторії. Своєрідний марафон протривав значно довше ніж 1 рік і увінчався виданням збірки, до якої ввійшли 365 найкращих, відібраних автором поезій, розподілених на 4 частини або 4 сезони.

Я надкусив тебе ніби 
капсулу з ціанідом
і розсекретилось небо перенасичене снігом
і засурмили сурми і загорланили горни
і проявився грубо контур незнаної форми

розшифрувались станси перевернули
сенси
і на кінцевій станції свиснув експрес
воскреслий
скресла південна крига стих опівнічний вітер
і з недочитаних книжок випали рештки літер

висохли слізні русла вичахли чорні діри
і молоко загусло від передозу лірики
все зупинилось мертво перед розбігом в небо

було життя для смерті
буде життя для тебе

У різні дні процес творення нової поезії складався по різному, згадує Іздрик. Так, автор ще раз мав шанс упевнився в тому, що натхнення, як дар, проливається з небес. Коли він сам, Юрко Іздрик брався за написання і силою волі змушував себе народити чергові римовані рядки, це виявлялося марною тратою часу, тоді він відчував себе абсолютно бездарною істотою. І от рапотово: часом це ставалося перед сном, чи у мить пробудження, чи спонтанно у інший момент – слова починали просто литися, складаючись у рядки та утворюючи бездоганні рими і ритми. Так невпинно легко, за хвилини народжувалася прекрасна поезія. Осмисливши це усвідомлення, Юрко вирішив відмовитися від почуття власності до свого авторського тексту і тепер може спокійно спостерігати, як різні його частини на цитати розтягають музиканти у свої пісні, чи художники у стріт-арт проекти.


Поезія Іздрика і справді прекрасна, і це кажу я – людина, яка ніколи особливо не любила поезію як вид художньої словесності. Вірші Юрка мають неперевершений ритм, кожен своїм звучанням створює особливий настрій. І це, справді відчутно, – поезія написана на одному диханні, без поетичної млявості, натужності чи солодкості, гостроти чи відірваності «речі у собі». Тексти Іздрика мають свою унікальну кінестетику, у деяких – звучить музика, десь можна відчути фактури, колір інколи, навіть, розрізнити смак чи запах, настільки вони живі і атмосферні. Що залишилося «іздриківського», з відомого мені по його прозових творах, так це – особливий фізіолігізм, відчутний у текстах, де описані такі душевні стани: коли починається нове свіже кохання, коли тягне сердце або у грудях пусто, коли з’являється тягісне передчуття невідворотності моменту прощання. Від цих відчуттів кожен міліметр любовної поезії набуває небувалої гостроти свого значення, а сенсовність кожного моменту – вселенських масштабів вічності. У віршах Юрка багато і плотського, я не маю на увазі еротизм, в жодному випадку. Це знову ж таки, настроєвий еротизм, який ховається у напівтонах, у ритмах, образно переданий з майстерністю деміурга. Ну і куди ж без притаманної Юркові його особливої іронії, але не тої, що хизується своїм інтелектуалізмом, а іронії людини інтелігента, яка все усвідомлює, але попри це продовжує вірити і жити.

Окремо треба відзначити мову автора, а точніше лексику, адже читаючи його поезію, вам обов’язково траплятиметься трохи незвичних слів, серед яких: «лабіринти апорій», і «виходити на прю», «вертогради», «тиньк», «дивертисмент», «корпускула» та багато інших родзинок, без яких Іздрик просто не може обійтися. Юрко сміливо намішує у своїх текстах неологізмів, до яких ми всі надто звикли тепер, авторську ненормативну лексику і англомовні рядки. Усе це оздоблює поетичний добірник та робить його особливо живим і близьким читачеві. 


Зважаючи на інтенсивність написання віршів, може виникнути цілком слушне занепокоєння з приводу смислової якості наповнення поезії. Але запевняю, з цим у автора немає жодних проблем, адже у значній частині віршів він зачіпає складні і одвічні філософські питання людини – питання віри, покинутості Богом, пошуку смислів, правди та істини, пошуку логіки та причинності, відчуття болю від кровавих подій на Майдані та переживання війни на сході України. Також у поезії відчутно постмодерніста, який звик міксувати смисли та стани, але це вже не є хаосом, через який важко продирається автор разом із своїм читачем, тепер автор відчувається як той, який зробив свій вибір, живе з ним і творить заради нього.

«від безумства чужого рятуюсь я вкрай безросудно
«не судіть» було сказано кимось – от я й не суджу
в крейдянім своїм колі лишаюсь і я непідсудним –
і не бачу межі та не переступаю межу
бо молитва моя беззмістовна проте нелукава
я вже майже хома хоч можливо не зовсім ще брут
я уявний цілком але це – моя власна уява
при мені – мій абсурд і тому я лишаюся тут»

Або ж:

«найважче на світі – і кожен це знає – 
свобода у виборі власного світу
пітьми як такої насправді ж немає
це – лиш добровільна відмова від світла

і вибір такий не складніший дилеми
пройти по мосту чи зіскочити з мосту
тож я собі вірю що все недаремно
й усе буде добре... і все буде просто...»

Іздрик каже, що він вірить у деміургію письменника, адже відчув це на собі, після декількох виданих романів, про що згадує не особливо радісно і зараз готовий знайти свій спокій, свій прихісток у поетичному жанрі, який є значно тоншим, чутливішим і безперечно, значно, духовнішим за прозу.


На питання, що ж далі, куди рухатиметься пост пост пост модерністичний культурний шар, Іздрик вважає, що час, коли автори гралися в інтелектуалізм та цитаність вже минув, розтанув перед жорсткою реальністю невичерпних бід, які оточили наше суспільство у вигляді світової агресії, що не підкоряється ніяким міжнародним законам правосуддя. У цей час можливою та життєздатною може бути лише правдива і чесна творчість від себе, з глибини душі, особисто пережита і виражена у вигляді чистого авторського висказування, яке опирається лише на особистісні принципи та чесноти.

«випускаєш ісуса із серця як мишку із пастки
залишаєшся в пасці один – сам на сам із демонами
повбивати їх всіх – означало б самому пропасти
залишити в собі – як пустити отруту венами

спокуситись собою – найгірша на світі спокуса
залишитись собою – це невірогідна удача
в ідеалі у серці повинна лишитися пустка
в ідеалі нащо вже не повинно мати значення

..адже коли повипалюєш все – чи напалмом чи словом
і не знайдеш в пустелі своїй ні піщинки спокуси
і зруйнуєш свій дім на піску аж до дна до основи – 
зробиш пастку із серця щоб знов упімати ісуса»

На можливу перспективу повернення до прози, автор дивиться лише з грайливою іронією і вважає, що таке повернення можливе лише у вигляді збірника есеїв з короткими замальовками тлумачень людського світоустрою з метою пояснити уявному прибульцеві з іншої реальності те, як ми люди тут живемо.  

Вікторія Прокопчук

0 коментарів

Залишити коментар

avatar