Назви її: Непомилувана
Дода_ла: pole_55 14 Грудня 2015 о 16:49 | Категорія: «Огляди, рецензії» | Перегляди: 2004
Матеріал підготува_ла: Ганна Улюра | Зображення: Оксана Гаджій, Наталя Корнієнко, Ната Коваль, Тетяна Давиденко
Ірина Шувалова. Ос. Київ: Смолоскип, 2014. 112 с.
Ганна Улюра
У цій книжці є один либонь-значущий пунктуаційний знак – «!». Знак оклику тут і чужий, і чужорідний. Він буквально «чуже слово», бо супроводжується, зокрема, лапками та входить до чиєїсь репліки, яку суб’єкт висловлювання тут цитує і з нею не погоджується (хоч і хочеться погодитися, сильно хочеться). А позначається у такий спосіб те, що не сказане і про що змушенні не-говорити: «коли ти різко зупиняєшся / над прірвою останнього вимовленого слова / так наче хочеш сказати "лови!" / знай я ловлю тебе я готова».
Знак оклику, лапки, процитований чийсь вигук. Ці три елементи демонструють градацію. І критерієм потрапляння до тієї умовно ієрархізованої «групи знаків» буде непотрібність. Знак оклику, лапки, цитата – вони тут зайві, вони псують гармонійний малюнок вірша на звукову і графічному рівні, вони самою своєю присутністю у поезіях Ірини Шувалової наголошують зону «щось чуже» та відповідні техніки іншування – вони надмірі.
З останніх сил стримуюся, щоб принагідно кілометрами не цитувати «Поезію і граматику» Гертруди Стай: «Із знаками оклику та сама проблема, що й із лапками, вони не потрібні, вони потворні, вони псують лінію письма і друку, і у будь-якому разі який в них сенс якщо не розумієш коли питання є питанням і який йому сенс бути питанням. Так само щодо оклику. Те саме щодо цитати…Може бути колись про це будуть думати якось інакше але тепер зокрема здається так про це схильні думати і дійсно думають усі» (даруйте, не стрималася). І відповідно до розмислів Стайн про тих всіх, які нині так роблять (живуть без знаків оклику), ота поодинока залапкована репліка з Шувалової перетворюється на якусь подвійну цитату – голоси-з-голови в цьому вірші повністю накладаються на голоси-з-книжок. Усі-інші стають іншими-з-нас.
А до цього додайте, що поезіям Шувалової, для котрої «Ос» – збірка етапна і програмна, притаманна підвищена увага до інтонації і функціонально прозора межа між віршем і внутрішньою (?) мовою. Інтонація підпорядковує в цій книжці і зміст, і образну систему, і тропи. А вона ж бо, інтонація, і є розділовими знаками, зокрема. Повністю в книжці відсутніми. (Ні ж бо, я брешу – є у тій книжці і пара крапок, і знаки питання – такі саме необов’язкові і нічого не варті)... Знаками непізнаване не прояснити?.. Ритм, образ Шувалова роздрібнює, розбиває – щоб відтак рефлексувати кожний новостворений ритмічний, образний, смисловий отож «відламок». І показати принципову неспроможність такої дії як дії.
Видно, маємо справу зі спробою (від/с)творити поетичну і світоглядну систему, не спираючись на явні (!) її структури. Так ми ті вірші й читатимемо: там, де текст розривається пустотою, відбувається свого штибу провокація, що породжує смисли, там ми відчуваємо себе вправі (!) втрутитися і привнести смисл, де він не є явним, тобто до кінця договореним.
Можна і ще простіше – «язики відтинаймо звільняймо від них голоси». Мова, відділена від голосу, чистий голос у залишку – це і є процедура, в якій твориться в «Ос» поетична мова. Коли «наче хочеш сказати», але до того надаються тільки чужі слова. Саме тоді і тому «люлі дитинко страшно не мати вуст». (Універсальність перед-мови? – Аж ніяк! Абстрактна поезія? – В жодному разі!).
Голос відокремлений від мови (від «язика» і «вуст», так, але вони тут той самий дередіанський слід мови) відкриває нам ідеальну силу голосу. Той, хто говорить, і той, хто слухає живий голос, присутні одночасно і на рівних, між ними немає дистанції. Голос та ідеальний зміст в поезіях Шувалової максимально зближені. І тіло. Голос, язик – вони знаки, але знаки людського тіла: так людина Шувалової переживає і репрезентує відчуття прив’язаності суб’єкта до самого себе. Не аутоеротика, а самопізнання. Той акцентований і відчужений голос як початок цього дійства (то насправді дійство) є такою собі культурною проекцією. Текст, поданий у такий спосіб, він «усний» за визначенням: його не можна частково або повністю раціонально зрозуміти, його можна або повністю прийняти, або повністю відкинути. Свої і чужі тут єдиний очевидний критерій потрактування.
Отже, «Ос» Ірини Шувалової. Її, збірки, стихія – вода. Її, книжки, тема – першоматерія. Її, поезії, зміст – не так пошук, як сподівання. А знаєте? Ос із назви – це, окрім іншого, ще й книга пророка Осії, «спасенного» (так ім’я його перекладається). Це, власне, історія завіту.
Книжка ця є, згрубша кажучи, циклом (нам переспівують історії персонажів, родом з високої культури або міфу, що давно переїхали до маскульту – ні-ні, ані натяку на концептуалізм тут немає). Цей цикл штучно переривають «нейтральні» вірші, слабше орієнтовані на культурні коди, так принаймні здається. А насправді, вони є ключами, котрі пояснюють очевидність і неочевидність роботи зі знаком у віршах «заангажованих». Отож, (втрата) – Офелія – (природність життєвого циклу) – Мо – (забування як опір) – Пітер Пен – (дорослішання); (втеча) – Ніжинський – (примус) etc. Ці «незнакові» «нейтральні» поезії в межах циклу, вони наче неточні слова в кожному конкретному вірші. Авторка свідомо відмовляється (і демонструє нам це) від повного контролю над своїм текстом, вона визнає і повідомляє, що не здатна адекватно зрозуміти і адекватно прийняти ані внутрішню свободу, ані готовність до перемін. Ми покірно в тому слідуємо за нею. І прямуємо просто до виходу зі смислової закінченості вірша, яку зумовлює така ж такі його внутрішня структура. Динамічна напрочуд процедура, в якій учасники однаково безпомічні, але результат якої цим саме і гарантований.
Метафори Шувалової завжди сильні (їм можна закинути певну гротескність, але не буду). Вдало і послідовно використовує вона і фонічні прийоми: глосолалію, парономазію і таке інше – силабо-тоніка з рясним звуком. При цьому є однією з наймайстерніших поетів, що працюють з оповідною поезію – від цього образна і звукова насиченість текстів не страждає. Тож, певно, прозвучить наступне вкрай дивно, але поезії Шувалової демонструють як свій внутрішній принцип протест проти метафор (такий собі антиімажинізм засобами імажинізму) і непрозорість технічних засобів – вірші орієнтовані на запис безпосередньої думки і переживання, всяке узагальнення тут є побічним продуктом, щонайменш не-умовою жанру. Те, що сприймається як узагальнення і дає підстави міркувати про метафізичну поезію Шувалової, далебі, є кодом – неявною структурою, яка визначається певними правилами і виробляє певне значення.
Про «правила» треба уточнити.
«Барва багряна», до прикладу. Це опис грози: «впала завіса палання і пилу», «кожна судома грози золотий крововилив», «зареготавшися грім себе лупить по полах», «схлипує барва», «зливи залізні корони», «від переможних надрізів небесного леза», «вихлюп багряний затоплює шкіру». Такий собі розкішний набір «необґрунтованих метафор»: поетична мова там, де вона найбільш переконлива, раптом і поспіхом замінює один набір знаків іншим: блискавка як ніж? грім як регіт? потоки дощу як корона? Що, правда? Але саме завдяки цій процедурі мова і стає переконливою: читач «підвисає» навіть не між буквальним і фігуральним смислом опису, а між звичним «прочитанням коду» і повним його відкиданням.
Гроза як війна? Білий голуб наприкінці, якого відпускають пірнати у бурю – він потребує антиномії, протиставлення легко знаходиться: мир–війна. «посеред моря червоного вийди на гору / білого голуба випусти в бурю пірнути»... Розповіли мені були, що білі голуби є символами миру, бо на них не розповсюджуються агресивні умови виживання серед своїх, «сірі» «білих» просто не бачать і за своїх не ймуть, а чужинці в процесах виживання не цікаві і отож знаходяться у безпеці. Бурі Шувалової протиставляється не тиша, а інша буря, яка відбувається за нових умов і за нових учасників. Ти в середині війни або назовні – і це все, на що ти здатний. Золотий крововилив грози – це буквальний біль: мені болить чи я породжую біль, відповіді дати неможливо в принципі. Та випорснута кров і червоне море (і Червоне море!), як і відпущений у бурю голуб, є своєрідною священною жертвою, магією за версією подібне-до-подібного. За результат цих магічних актів «шамани і волхви» Шувалової відповідальності не несуть.
Є в цьому вірші один прийом, для «Ос» нечастий – міжрядковий перенос: «від потрясіння глибинного мороку мезо- / зойського від колобродження вибухів голих». Такий перенос не роздвоює смисл, а ускладнює його через посилення ритму. Мезозой, який перетворюється на зойк, у супроводі глибинного мороку (умова) і вибухів голих (наслідок) – він буквально сягає глибин: історії, пам’яті, жаху. Перенос тут позначає певну відсутність. Я б говорила тут про стратегії забуття: неуважність, замовчування, сліпоту, бездіяльність.
Але стоп! Яка сліпота і недія, якщо все вирує і виблискує багатим спектром кольорів? Нав’язливий надлишок кольорів і спалахів; гроза ж насправді видовище, хоч і сильне, але дуже скупе і, скажімо так, дозоване; але не у Шувалової. Він є якимсь способом переналаштувати зоровий апарат за рахунок того, що змінюються пластичні характеристики предметів. Зір удосконалюється настільки, щоб побачити «недопроявлені кадри старих фотоплівок» і «недознайомі слова в ненаписаних книгах», зір стає новим способом мислити. Отож, саме він здатний означити зону принципової пустоти/сліпоти – «недообійми на порох зотлілих коханих / чорно від світла в блискучих зіницях оливок / голо дорогам від мікроскопічних поранень»… Забуваємо те, що чітко побачили – так надійніше; не робимо те, що вміємо і на що здатні – так результативніше.
Не вірите? Гляньте у наступний за «Барвою» текст – Пітер Пен, що не дорослішає, бо здатний забувати. Непам’ятання як спосіб не так існувати, як виживати – і зворотній йому бік: «пам'ять в папір всотається мов слова». Води і ріки Шувалової – не та стихія, що породжує, а та, що очищує – аж до повного зникнення. Окрім бруду спогадів і чистоти забування, неначе, нічого більше і немає.
Я почала з пересмикування. Я виправлюся. Зрештою, авторка «Ос» грає відкрито і треба їй відповідати, скинувши краплені карти. Є у збірці один вірш, де коми, і тире, і крапки – все на своєму місті: «вже дзвенить павутиння на сполох – війна, війна» (написаний за кілька років до відомих подій). Це простий літній день, де звуки, що їх творить комашня, нагадують звуки війни і фіксують граничну внутрішню тривогу. Деталь – вітер шелестить листям, наприклад, комахи атакують стиглі плоди – перетворюється на метонімію. Всі розділові знаки тут є. Саме як розділові. Треба відокремити від себе і цей жах/передчуття, і цей відчай/недоконаність. Внести щось визначене від культурного коду у невизначеність події, яку готовими словами, наче, і не описати, а інших іще немає. (Так, повторю, вірш не спирається на пережитий досвід, як пізніші її тексти; він передбачає можливість такого досліду).
«Ос» – книжка жорстка, чесна і неоптимістична. Вірші Шувалової – це насамперед можливості: вони демонструють відкритий пошук понять чи переживань, які раніше або не описувалися або просто не існували. Можна і нам зробити вигляд: цих понять і почуттів раніше не було. Можна спробувати разом із авторкою шукати нових ракурсів і нового зору (не погляду, саме зору). І кожну мить усвідомлювати: можливості, які пропонує нам «Ос», ніколи не будуть реалізованими… Хіба що це уже буде зовсім інша книжка.
Ганна Улюра