Христина Дрогомирецька «Перебувати у абсолютній тиші»
Дода_ла: pole_55 20 Лютого 2015 о 10:50 | Категорія: «Статті» | Перегляди: 2067
Матеріал підготува_ла: Христина Дрогомирецька | Зображення: Ymntle Aleoni
Самотній лелека не напоїть дзьоба,Летить,кричить – голос нагадує ключ.Хто пожаліє цю самотню суцільну тінь ?Розгубилися в десятках тисяч важких хмар.Погляд зривається – і ніби щось бачить…Смутку багато – і ніби чує.Польові круки – не продовжують нитки думок,А теж кричать і метушаться безладною зграєю.Ду Фу
Що примушує авторів відомих на весь світ творів обирати шлях відлюдника? На це запитання ніколи не буде точної відповіді, оскільки самотність – це справа індивідуальна, і кожен вирішує сам, що для нього важливіше: спілкування зі своїми читачами чи абсолютне зосередження на творчості, на уявному світі. Пригадується фільм Шона Пенна «В диких умовах», де головний герой, пожертвувавши всі свої статки на благодійність, мандрує Аляскою.
Тільки відійшовши від цивілізації і відсторонено сприймаючи, можна її зрозуміти. Так вважав відомий американський письменник Генрі Торо. Його найвідоміша робота – роман «Уолден» – якраз і описує період відлюдництва автора. Пізніше він повернувся, але не раз повторював, що об’єктивність сприйняття суспільства прямо пропорційна ізоляції.
Відомих авторів відлюдників, які навмисно поривають з людьми заради чистої творчості не так вже й багато. Перше ім’я, яке спадає на думку – Марсель Пруст. Він створив один з найвеличніших романів XX століття за останні 13 років свого життя – «У пошуках втраченого часу», семитомну епопею про світське товариство на межі століть, тему, яка генетично йому належала. Починаючи роботу над романом, Пруст написав у своєму щоденнику: «Я більше не виходжу з дому…». Але цю невинну обіцянку письменник порушував – він виходив з дому виключно вночі. Щоб перебувати у абсолютній тиші, він наказав оббити стіни своєї спальні корковим деревом. Кажуть, переїжджаючи Марсель Пруст продав оббивку місцевому виноробу і, можливо, нею закорковували вино.
Джером Селінджер – американський письменник, відомий усьому світу завдяки своєму роману «Над прірвою у житі», за все своє життя дав лише одне інтерв’ю. Одразу після того, як його роман завоював шалену прихильність читачів, він обрав життя відлюдника. У малому містечку Корниш, у своєму будиночку він займався різними духовними практиками - буддизмом, йогою, медитаціями…
Такими ж практиками займався і Віктор Пелєвін – таємничий автор, один з найвидатніших російськомовних прозаїків. У одному з рідкісних своїх інтерв’ю він пояснює: «У мене нема бажання бути частиною цього світу. Єдине, що мене цікавить – зробити щось, що буде передавати моє бачення світу, і що будуть читати. Знаменитість для мене – це щось віртуальне. Подумаєш, велике діло – побачити свою фотографію в газетах».
І знову до Франції, цього разу сучасної. Звідси родом антиглобаліст і мізантроп – Мішель Уельбек. З виходом «Елементарних частин» читачі дізналися про існування сорокарічного письменника. Його вважають найдепресивнішим та найскандальнішим автором сучасності. Він заявляє, що його герої схожі на нього. Чи можна сприймати це за чисту монету - невідомо, але персонажі Уельбека справді багатьма рисами нагадують свого творця: їм близько сорока років, вони аутичні, самотні та невпевнені у собі. Після виходу свого дебютного роману вони разом із дружиною та собакою залишили Францію і поселились в Ірландії, подалі від гучних мегаполісів.
Знаменитою українською відлюдницею є Галина Пагутяк. Вона пише химерну прозу, їй властива особлива містична. Її більше цікавить вигаданий світ, аніж реальність. Ця родичка Влада Басараба, себто графа Дракули, не створює нові світи, вона бачить реальність по-особливому, відчуває його до найглибших змістів. Навіть у роздумах про самотність звучать дотикові до вічності істини:
«Із віком я навчилася й собі бути обережною серед обережних людей, котрі знають,що їхні потаємні думки,висловлені вголос,можуть стати відомими широкому загалу, а їхні симпатії чи антипатії використають проти них.Наші почуття потрібно приховувати,а ще краще тримати під замком. Так само буває з довірою: незнайомець може завдати болю, якщо наблизиш його до себе. Людська спільнота звикла дотримуватись різних норм поведінки щодо певних груп людей,і нізто відтоді не є достатньо вільним чи хоча б незалежним. Я намагаюсь менше бувати серед людей,котрі здатні заподіяти мені шкоду, але що з того? Втрачається не одна нагода зустріти тих,хто потребує мене і кого я потребую. А ,може, й ні. Те, що має статись, станеться коли-небудь. Отак втішаю себе, а весну змінює літо,ця гаряча летюча зірка,на яку не можеш надивитися, і ось вона падає… Туман зволожує одежу і кам‘яніє в кризі,яка сковує ставки, де у глибинному намулі засинають жаби і рибки,і серце робиться теж твердим і холодним у цій віртуальній, а бо й справжній зимі.»
Серед поетів істинним самітником був самобутній автор Микола Воробйов. Його буття – безкінечне:
«Ніч горбами й долинамиприкрила квіти і травуі срібні коси розплелана спині.Срібніють у снігорби і долини з квітами,темна травашелестить іскрами.Ішов я до обріюі боявсь розбудити її.Випав із обрію проміньі поранив тіло її.І плакав я на зоріодин у полі..»
Самотність, на його думку, спричинена неприродною поведінкою людей: «всі вони скиглять / одначе ненаситно / вдень і вночі / мурують мури — / аби не знати про себе / аби забути / про ціль походу». Поет у своїй творчості проривається до суті явищ, у їхню основу.
Христина Дрогомирецька