Яцек Денель «Матінка Макрина». Уривок
Дата: 11 Березня 2017 | Категорія: «Проза» | Перегляди: 3171 | Коментарів: 0
Автор_ка: Яцек Денель / Jacek Dehnel (Всі публікації)| Редактор_ка: Ніна Паламарчук
Яцек Денель (Jacek Dehnel) - один із найвідоміших сучасних польських письменників. Окрім письменницької діяльності, займається також перекладами та живописом. Лауреат багатьох літературних премій та відзнак, серед яких: ім. Костельських (2005), Паспорт «Політики» (2007), «Сілезький Літературний Лавр» (2008).
Деякий час працював на телебаченні, де разом з музикантом Тимоном Тиманським і журналітом Мацеєм Хмелем вів програму про культуру «ŁOSssKOT»; колумніст журналу «Polityka» та порталу «Wirtualna Polska». У листопаді 2008 року отримав від Ради польської мови титул Почесного посла польської мови. Веде блог про злочини міжвоєнного періоду «Таємний детектив» (Tajny detektyw).
Денель живе в образі денді 19 століття, має вишукані манери, носить циліндри, любить класичні поетичні форми й історію мистецтва. Є відкритим геєм, що знаходить відображення в його поезії. Наразі українською перекладено три його романи: «Сатурн» («Комора», 2015), «Ляля» («Урбіно», 2016), «Матінка Макрина» («Комора», 2017).
Подаємо уривок із книжки Яцека Денеля «Матінка Макрина», що готується до друку у видавництві «Комора», в перекладі Андрія Бондаря.
«Матінка Макрина». Уривок
Я швидко скумекала, попри тупу голову, під яку мелодію мені треба танцювати, хто тут грає на скрипці, хто на басетлі, хто на тромбоні та як я мушу до них свій крок прилаштувати. Дурень промовляє в моєму серці: Бога немає. А як же ж Його немає, якщо Він мене виліпив, а зі мною – й історію мою, яку на вухо нашептав? Звідки мені було там – у далекому Вільні, у Любечі, Кобильнику, Мяделі – знати, коли я йшла крізь сльоту в шинелі чоловіка та дірявих чоботях, що тут на мене чекають, що нікого тут так не виглядають, як старої пошрамленої василіянки, яку москалі побили й кожен шрам якої на вагу золота? Що до їхнього пристрою я пасую так, як загублений трибок, що випав в годинникаря з механізму й десь далеко, під конторкою, у смітті лежить? Нічого так їм не було треба, як мучениці: по-перше, полька, по-друге, стражденна, по-третє, жінка, по-четверте, у чернечих шатах – навіть якщо й в уніатських... а може, по-перше, у чернечих шатах, по-друге, стражденна, по-третє, полька? Все одразу й укупі – ідеальна зброя, бич проти москаля із суцільного страждання та святості скручений!
Не було і дня, щоб мене кудись не повезли або щоб до мене когось не прислали, кому я мусила від самого початку пояснювати – кожен удар плазом по ногах, батогом по спині, смерть кожної сестрички описати в найменших деталях. Дзижчало, як у вулику. Спочатку в польських газетах, потім у чужинських і навіть заморських. Вони плутали все – місця, імена та прізвища; крім того, з французьких газет я нічого зрозуміти не могла, якби навіть і вистежила велику літеру, то за жодні скарби не дізналася б, про що мова; польські імена та прізвища оберталися якоюсь ні на що не схожою мішанкою.
Але лихо не спить, а москаль тим паче; десь там далеко – за пінськими болотами та литовськими пущами – дійшли паризькі газети до петербурзьких палаців і московських канцелярій. І не встигли вони потрапити до кав’ярень у Варшаві та Нижньому Новгороді, як у російських чиновників аж волосся дибки стало. Бити – справа звичайна, вся Росія б’є, там кожен від малого до старого дістає на горіхи; дитя від баби, баба від мужика, мужик від економа, економ від пана... дяк від попа, піп від єпископа, якщо єпископ запальний... Б’ють києм, ціпком, канчуком, тобто малахайкою, батурою, тобто нагайкою, рукою б’ють – долонею і кулаком, березовим пруттям, гіллякою, шнурком, намоченим у воді, коцюбою, б’ють різкою та мітлою і всім, що попід руку потрапить. Але крім биття стиха, свійського, домашнього, є також биття офіційне – це дозволяється суддівській і військовій владі, яка може вільно висікти обивателя або єгеря, хоч би він і душу Богові віддав, врешті – шкільній владі, якщо їй лише дітей захочеться бити. Інша справа – духовна влада; авжеж, дозволено попу п’яного дяка висварити, дозволено його й побити кулаками, києм шкуру виправити, але щоб черницям канчуки призначив як суддя? О, це вже для царських чиновників було занадто; міністр Священного Синоду Протасов одразу зайшовся вереском, допитуючись, чи насправді мені Семашко кулаком ніс ламав, чи йому василіянки палац будували і чи рахував він їм удари батогом. Натягли писарі нарукавники, наповнили каламарі чорнилом, приготували паперів стоси та заходилися рапорти писати, обстежувати й допитувати. На щастя, час спливав. У губернській Росії повільно, а в Парижі – швидко-швидесенько.
Переклад з польської — Андрій Бондар