Оксана Забужко «Майдан проти Матриці» (фрагмент есе) | Публікації | Litcentr
22 Листопада 2017, 06:40 | Реєстрація | Вхід | Умови публікації

Оксана Забужко «Майдан проти Матриці» (фрагмент есе)

Дата публікації: 04 Серпня 2016 о 10:35 | Категорія: «Проза» | Перегляди: 1783 | Коментарів: 0
Автор: Оксана Забужко (Всі публікації автора) | Зображення: сторінка О. Забужко у Fb, maidan-memorial.org


Восени 2016 у видавництві «Комора» побачить світ нова книжка Оксани Забужко «І знов я влізаю в танк: вибрані тексти 2012-2016 (Статті, есе, інтерв’ю, спогади)»

«Поки всі сперечалися про Brexit і майбутнє ЄС, я в іншому кутку земної кулі дописувала обіцяне ще в інтерв’ю lb.ua есе «до 20-ліття «Польових досліджень з українського сексу». Текст вийшов великий (бл.60 тис. зн.) і, що називається, концептуальний – в ту саму «новинну» тему: про Європу «стару» й «нову», про зв’язок між Марксом, Дерріда й Сурковим, про «національний ерос» і його хвороби, – про те, умовно кажучи, чим відрізняється «секс у Забужко» від «сексу в Уельбека» (sic!) – і що за тим стоїть з погляду життєвих перспектив наших народів на 21-ше століття… І про «золоту акцію України» в цій війні, і про те, як би нам її здуру не протой-во – як індіяни колись завойовникам свою землю за вагончик зачумлених ковдр… Словом, спойлити нема сенсу - текст густий, щільний, читати треба все...», – коментує вихід нової книжки пані Оксана.


«І знов я влізаю в танк: вибрані тексти 2012-2016 (Статті, есе, інтерв’ю, спогади)» (фрагмент передмови)


Майданом 2013–2014 рр. Україна «зірвала стоп-кран» поїзду, що на всіх парах мчав у прірву: доти прихована (замаскована під гирилицю планомірно спровокованих «локальних конфліктів»), війна за «новий світовий порядок» нарешті вийшла на яв. І я щаслива, що моя країна – ціла навзагал, як «колективний індивід» і «колективна душа», – коли її прийшли вбивати, не дезертирувала, не колаборувала, і, вирішальною для історичної дії «критичною масою» одиниць, таки, попри брак довіри до влади (а також настійне інформ-прокапування «це-не-твоя-війна»!), поплювала в долоні й взялась за оборону – ясно розгледівши під російським триколором свою смерть. Хто б там що не казав, боронитись – це була воля соціуму, що його, за всі підготовчі роки отої повзучої «окупації зі споротими нашивками», так і не вийшло ментально розкласти до стану «біомаси». Відсотка «заражених» виявилось недосить.

А це, своєю чергою, означає, що зусилля на цьому фронті надалі будуть подвоєні.

Власне з цієї причини я й зважуюсь випустити в світ цю книжку. Можливо, читачеві, що вже зрозумів, у яку добу нам випало жити, і шукає засобів на зміцнення свого «інформаційного імунітету» на довгу дистанцію, стане в пригоді досвід автора, котрий «побачив» війну спочатку з «нижньої», інформаційної частини айсберґа, відтак повних шість років (2008–2014) з наростаючим жахом стежив за тим, як її технологічно «розганяють» до точки «введення російських військ», і намагався, не впадаючи в розпач од цих спроб вичерпати море ложкою, через всі приступні йому інформресурси, «домашні» й зарубіжні, слати своїй аудиторії сигнали про небезпеку («променем ліхтарика по безкрайній мапі»). Найважливіші з цих «сигналів» і зібрано тут під одною обкладинкою.

Можна сказати, що це авторський «портрет доби» – дискретний, змонтований з різних текстів (кожен із яких, у принципі, можна читати й окремо), – як з фотознімків одного обличчя в різних ракурсах. Можна сказати, що це історія моєї персональної війни – досі не конче видимої чи врозумливої українському читачеві (до того ж майже половина цих текстів українською друкується вперше). А можна, трохи перефразувавши класика, сказати, що «історія моєї війни є частина історії війни моєї батьківщини».

Фото: з архівів Фонду збереження історії майдану, maidan-memorial.org

«Майдан проти Матриці» (фрагмент есе)


А тепер про «технології». Головний спосіб ведення цієї війни – безпрецедентний, сюрреалістичний за масштабом мега-тролінґ, де, на позір, не існує способу відділити справжнє від фейкового й «приземлити» дедалі більше «сповзаючу в віртуал» цивілізаційну «стріху» на ґрунт здорового глузду (схоже відчуття «божевільного паровоза» було в європейській культурі перед 1914 р., сьогодні я б це назвала «божевільним літаком»; трохи про це вже писав Умберто Еко – ще в 2002–2004 він опублікував у пресі серію розпачливих статей з аналізом стратегій Берлусконі, що, однак, зовсім не завадило тому в 2008 р. знову стати прем’єром). Для наочности візьмімо приклад сусідів: чи катастрофа 2010 р. під Смоленськом, де загинули вершки польської політичної еліти, – то трагічний збіг обставин, чи таки теракт «з особливим цинізмом» – спланований хворим умом садиста макабрично-ювілейний «дубль» Катині-1940? (Чекісти ж любили відзначати ювілеї кров’ю, брати в війну міста до своїх календарних річниць «любой ценой» – то чому б мали втриматися цього разу?) Де правда, де брехня? «А вот этого мы никогда не узнаем!» – весело шкіриться Матриця: на один виявлений фейк вона, впіймана на гарячому, негайно викидатиме вам десять, сто, тисячу нових, забиваючи числом, топлячи («зафлуджуючи») цілі країни вірусними колоніями своїх симулякрів, і традиційно, «через пресу» (а європейці своїй досі вірять!) розвіяти цей гуснучий «туман» неможливо. Якщо ви всерйоз візьметесь, як У. Еко (і як сотні українських інтернет-дописувачів!), «деконструювати» нав’язані Матрицею сценарії, ви наперед програли, бо Матриці лиш того й треба: як Ктулху, вона радо «з’їсть ваш мозок», тільки облизнеться, – вся ваша енергія, душевна й розумова, «залипне» в пастці вмисно сконструйованого абсурду, куди час від часу, порціями, вкидатимуться через медіа нові й нові версії (факти, документи…), і ви знай крутитиметесь по тому лабіринту, як в’язень у психушці, справляючи «кукловодам» тим більше «удовольствіє» (не забуваймо, це теж свого роду шоу – спосіб «зайняти» мільйони людей постійним розгадуванням шарад у режимі публічного обговорення, що дає їм ілюзію їхньої участи в політичному житті країни!). Якщо ж ви обираєте інший варіант поведінки – не вплутуєтеся в гру й відступаєте набік, удаючи, ніби Матриці не існує і вас це все не стосується (найбільш поширена поведінка як західних, так і українських еліт!), – ви також програли: тоді Матриця перемогла «за вашою неявкою», і наступатиме далі й далі, аж поки все одно не зажене вас у глухий кут («накриє масою»). А що йдеться про емоційні реакції не поодиноких людей, а таки мільйонів, то закономірним результатом таких процесів стає накопичуване в суспільстві відчуття психологічного дискомфорту, «підшкірне роздратування», як малий вогонь під каструлею: ідеальний ґрунт для розбурхування масових психозів.

Польща тут добра ілюстрація, бо в ній після Смоленська-2010 реакція еліт якраз чітко поляризувалася за двома описаними алґоритмами: «правиця» твердить, що то справа рук російських спецслужб, і «бореться за правду», крутячись по лабіринту й нарощуючи, рік за роком, дедалі більшу злобу й аґресію; «лівиця», вперто стараючись утримати «поплилу» реальність у рамках здорового глузду, вважає, що сама ідея такого теракту є безумством (хто б сперечався!), а значить, безумна «правиця» – що в таке вірить. Задача не має розв’язку, кожна сторона лишається «при своїй думці» (цебто, кожна думає, що здурів опонент!), діалог між різними суспільними групами внеможливлюється (нічого з наших реалій не нагадує?). Каструля потихеньку поторохкує, вогонь підтримується вже коштом «внутрішніх ресурсів». Правда, в Польщі немає (поки що?) своїх Клюєвих-Медведчуків з медіа-герольдами, які б заявляли на цій підставі, що «країна розколота», – зате вже є теми, які в публічному дискурсі спокійніше обходити мовчанкою, поки не знаєш, хто перед тобою – «за бєлих чи за красних», – а це перший показник суспільного нездоров’я… І коли на цьому тлі влітку 2013-го вибухає внесена «правицею», як смолоскип у загазоване приміщення, тема «Волинського ґеноциду», вона вмить перетворюється в медіях на справжню «оперу ненависти» («ґенетична схильність українців до людиновбивства» – далеко не найбезумніше з того, що звучало в ефірах!), – і притомна «лівиця» заскочено мовчить, не знаючи, щó казати (витверезних публічних виступів не набралось навіть на пальці одної руки!), – а тим часом національна мартирологія непомітно «переформатовується», і, гляди, вже її символічний «центр ваги» переноситься з Катині – на Волинь (воно ж і звучить схоже!) – і вже по книгарнях, де раніше рябіли заголовки з Katyń, чорніє Wołyń, і вже мене молодий поліціянт, із яким недавно трапилось їхати в одному купе з Варшави до Лодзі, запитує: Катинь – це ж теж у вас, в Україні, так?

«Ефективний менеджмент», правда ж? Ви оцінили «красоту ігри»? От і британський Times оцінив – так прямо й назвав Путіна «людиною року – 2013»: за «успіхи» з Сирією, Україною, Сноуденом і своєю опозицією («всєх сдєлал»!). Так у них, «юзерів», прийнято – така шкала оцінок. У 1938-му, до речі, Times називав «людиною року» Гітлера, а в 1939-му – Сталіна (теж круто тоді пацани всіх «від’юзали», авжеж!). Може, час таки зрозуміти, що всі ми, ціла сучасна цивілізація, перебуваємо в фінальній фазі тої самої історичної форми – від якої в 20-му столітті так і не вилікувались, не очистились, тільки малодушно були «відтермінували» рішенець, загнавши «корінь хвороби» всередину, – вперше в 1945-му, вдруге – в 1991-му?

А тепер уже не відтермінуєш. Матриця – це справді «последний и решительный бой» цієї форми: її рак в останній стадії. А зараз починається агонія. «Юзерський» світ сучасних між- і наддержавних корпорацій, світ «Газпрому» й «Ґолдман-Саксу», божевільних грошей і божевільних урядів, який у дні, коли я пишу ці рядки, ще здається тривким і прогнозованим, як «Леман Бразерс» у серпні 2008, вже давно порипує від кожного незграбного поруху, – і грозить обвалом куди капітальніше, ніж у 1914-му. (Криза 2008-го була тільки першим «підземним поштовхом»!) На всіх нас, хто живе в Глобальній Матриці, чекає в недалекому майбутньому велике системне «перезавантаження».

І так склались історичні карти, що центральним вузлом цього «перезавантаження» випало стати таки нам. Україні. І нема на те ради.

Оксана Забужко, фрагмент есе «Майдан проти Матриці» із майбутньої книги «І знов я влізаю в танк…»


0 коментів

Залишити коментар

avatar