Марія Галіна «Автохтони». Фрагмент роману | Публікації | Litcentr
22 Листопада 2017, 06:40 | Реєстрація | Вхід | Умови публікації

Марія Галіна «Автохтони». Фрагмент роману

Дата публікації: 28 Серпня 2015 о 17:17 | Категорія: «Проза» | Перегляди: 1513 | Коментарів: 0
Автор: Марія Галіна (Всі публікації автора) | Зображення: Марія Галіна



Завжди складно означити, про що саме ти пишеш. Уявляла, що пишу, яким хистким і непевним матеріалом є те, що ми вважаємо історією – і особистою, і, скажімо так, великою, загальною. І річ навіть не в тім, що справжню історію підступно заступають якісь злодії, а в тім, що вона залежна від того, як бачать її певні особи. 

Дух місця у романі формує себе, використовуючи окремих людей та історичні події як інструменти власної легенди, як засоби свого існування. Якщо навіть реальні події залежать від кута зору, то романні події визначає погляд читача. Що насправді сталося з героєм у дивному місті, куди він прибув із загадковою місією – теж вирішуватиме читач. Може бути, це – така собі химерна історія двадцятого століття, а можливо – спроба аналізу тиранів і тиранії, або – розповідь, як людям лише здається, що існує свобода волі. 

До речі, місто тут є умовним; та хтось спроможеться впізнати Львів, хоча це і не Львів, принаймні не той самий реальний Львів. 
Особлива подяка Ії Ківі, яка переклала чималий текст – і файно переклала.

Марія Галіна



МАРІЯ ГАЛІНА
АВТОХТОНИ

Фрагмент роману
Переклад з російської - Ія Ківа

Оперний театр був схожий на торт. Заяложена метафора, так, так, він знає. Кремові вежки, безешні наліпки з муз та амурів. Щоправда, торт зазвичай мовчазний, а тут стіни розпирала музика, бравурна та причеплива. Ніхто, ну буквально ніхто не може зрівнятися з Матильдою моєю. Літній солідний вахтер трохи підвівся. Він вже був зібрався дістати посвідчення — було в нього одне гарне посвідчення, однак вахтер кивнув і з гідністю, проте голосно, перекриваючи уславлення незрівнянної Матильди, сказав:
— Вітольд Олегович там, у залі.
Дзеркальний двійник сходив йому назустріч, а потім зник, бо дзеркало залишилося за спиною, втім, відразу ж із бічних дверей, що грюкнули, на майданчик вискочив хтось із жахливою пташиною головою.
— Я так не можу! — сказав монстр.
Маска закривала верхню частину обличчя, і було видно, що в монстра ображені губи та драглисті щоки немолодої людини.
— У ній неможливо співати! Я йому казав, це ж… зовсім інакше резонує, та й… я повітря не можу набрати нормально, цей мерзенний дзьоб! Мерзенний! А він ще вимагає, щоб ми в цьому ходили весь час, звикали. Як взагалі до цього можна звикнути? Я йому що, хлопчисько?
— У комедії дель арте, — сказав він, — грали в масках. І нічого.
— Змовилися всі, чи що? — Монстр широким жестом зсунув маску на потилицю — чорний блискучий дзьоб тепер стирчав над його головою, наче ріг жука-носорога. Дель арте, дель арте… Ви самі співати в масці пробували?
У монстра були страждальницькі очі із припухлими нижніми повіками.
— Леоніде, ну досить клеїти дурня, повернися.
Цей був підтягнутий, у джинсах і замшевому піджаку. І без маски.
— Я співак, — сказав Леонід із сумом, — не лицедій. Співак.
— Хто б сумнівався. Йди до зали. Будь-ласка. Потім поговоримо.
«Ось тобі жовтець, ось волошки, ось мімози, ось і троянди, і левкою квітки; лілії, конвалії, чари весни, бальзаміни та жасмини, аромату сповнені» — доносилося з-за дверей. Чи то цей нещасний фармацевт Міллер так бездарно переклав, чи то воно в Герця так і було, він не знав. Бальзаміни та жасмини, господи боже ж ти мій.
Леонід гірко махнув рукою і поплентався назад. У дверях він зачепився дзьобом за одвірок, стишено матюкнувся і зник у мороці.
— Коротко концепція є такою, — Вітольд підгорнув рукав замшевого піджаку і заклопотано поглянув на годинник. — Коротко. Присядемо?
Він подумав, що Вітольд є старшим, ніж здається. Просто слідкує за собою і додержується неформального стилю в одязі.
Вони сіли на банкетку, обтягнену малиновим плюшем. Жіночі голоси за напівприкритими дверима продовжували із захопленням кльочити про жовтець та волошки. Сопрано, мецо-сопрано.
— Уявіть, — Вітольд підвищив голос, — зачарований замок. Ну, палац Іоланти. Вродливі люди, яскраві шати, зелені, червоні, та троянди, троянди всюди. Квітуча складність середньовіччя, розумієте? І ось вона… Вона сліпа, бо краса — лише навколо неї, а за огорожею, ну просто кошмар за огорожею, розпад, гниття… Навколишній світ, він їй огидний, розумієте? Вона своєю сліпотою наче вибудовує навколо себе заповідний рай, дивний сад, куди немає доступу грубій реальності. Безгрішне легке життя, вона й сама каже, мовляв, чого це раніше не знала я ані туги, ані горя, ані сліз, і всі дні пливли, бувало, посеред звуків небесних та троянд? Це ж все — в передчутті гріхопадіння, в передчутті жаху. І сама вона — в білому й золотому, і промінь прожектора пливе за нею, і прекрасне, прекрасне обличчя! І коли тенор із баритоном, ну, із цим нехлюєм Леонідом, ви бачили його, вони… ну, жахливі просто потвори, в чорному, коричневому, незграбному, в страшних масках… І Водемон — потвора, і Робер, і посланець, і сам король. Вони з’являються в забороненому саду, ці двоє, баритон співає про Матильду…
— Не люблю цієї арії.
— Хто ж її любить! Вульгарна, нав’язлива, агресивна. Ще б пак. Він же нелюд. Монстр! Обидва вони — нелюди, тільки вони самі про це не знають, розумієте? Вони думають, все як треба. І тут вони потраплять до цього саду, і замок зачарований, і ось Водемон освідчується їй в коханні й розуміє, що вона сліпа — вона обмацує його обличчя, торкається його пальцями і знімає з нього маску… Не вона прозріває — це кохання робить із нього людину. Вона, Іоланта, здобуває зір, щоби змінити цей світ, і вона його нібито промальовує навколо себе — ну, підходить до кожного і знімає маску. І під ними — прекрасні, прегарні обличчя. Ось така концепція. Ви пишете?
— Я запам’ятаю. А коли прем’єра?
— Ми нею і закриємо сезон. «Іолантою». Розкішна прем’єра, штахети ув’ємо живими трояндами. І парфумами, Sa Majeste la Rose, побризкати в партері, ну хоча б на прем’єрі… Щоб такі райські, райські пахощі. В найпатетичніший момент зверху з люка на глядачів — трояндові пелюстки. Це буде щось із чимось. Стилізація, сецесія, art noveau, все таке рослинне. І чорні радикальні фігури в масках. Як начебто чорний квадрат Малевича напав на дівчат Мухи. Ось так приблизно.
— Цікавий задум, — погодився він і подумав, що ось скільки не докладаємо зусиль, а все виходить безнадійно провінціальним. — У вас вперше її ставлять, «Іоланту»?
— Ще б пак. Перша «Іоланта» за сто років. Направник в одинадцятому приїздив. За найвищим запрошенням. Диригував «Іолантою» та «Орфеєм і Еврідікою». Жодних експериментів, чиста класика. Направник, знаєте, новацій не підтримував.
— Шкода. Я саме авангардом займаюся.
— «Іоланта» жодним чином не авангардна була, я ж кажу. Це ми вперше так. Новація. Якщо вам що з історії, це до Шпета. Він за совка завлітом працював. Зараз на пенсію пішов нарешті. Афіші старі збирає, вирізки газетні. Ніби книгу писати збирається.
Вітольд дуже хотів йому догодити. Ще розсердить журналіста, а той візьме і напише що-небудь такенне. Або, що ще гірше, нічого не напише.
— Як ви гадаєте, він не відмовиться прийняти мене? Шпет?
— Із моєю рекомендацію — ні, — солідно сказав Вітольд.
Старий хрін безперечно буде у захваті, якщо хто-небудь їм зацікавиться, але декоруму дотримуватися треба. І Вітольду приємно, що посприяв. Він підвівся.
— Ну що ж, Вітольде Олеговичу, дякую, це й справді дуже цікавий, е… задум. Хоча мені тут ось що спало на думку, може бути й інша інтерпретація. Радикальніша. Коли вони виходять на сцену, вони всі — красені. Водемон, і Робер, і всі інші. Вона не бачить їх, проте знає, що вони вродливі, що довкола — прекрасний Божий світ. Їй усі так кажуть — він прекрасний. Ось тобі жовтець, ось волошки… Вона торкається цих квітів, вони ніжні, й аромат, і все таке… Бальзаміни та жасмини. І ось вона гладить пальцями обличчя Водемона, вона знає, що він вродливий, вона кохає його. А тут батько-король насідає, що, мовляв, стратить її коханого, значить, якщо вона не захоче бачити, якщо не прозріє… Бреше, ясна річ, але вона ж не знає. І вона у відчайдушному зусиллі прозріває: вона ж кохає! І бачить страшне світло, нестерпне, грізне караюче небо і людей навколо. І ось, практично у фіналі вже, коли вона співає «Хто це? Я не розумію?», а цей її мавританський лікар відповідає: «Люди», — вони раптом усі, всі надягають маски потвор. Вона опиняється в кільці потвор. Вони були вродливими, тому що вона була сліпою, розумієте? І сад довкола перетворюється на жахливе пустирище — приходять робітники сцени, служники, і всі ці квіти, всю цю красу забирають до іржавих ящиків. Бетон, труби… Нічого цього не було, ані квітів, ані саду — тільки в її уяві, розумієте? А довкола — бруд, мерзота, мерзенні пики. Монстри. І цьому вашому нехлюєві, ну, той, який Робер, баритон, Леонід, так? Йому не потрібно буде співати в масці, адже в масці дійсно дуже незручно співати.
Вітольд замислено покусав губу, дивлячись перед собою. Потім невпевнено сказав:
— Як на мене, це все ж таки занадто радикальне трактування.
— Так, але галас забезпечено.
— Галас забезпечено, — зачаровано повторив Вітольд.
Із зали хвилями напливала музика. Він спускався сходами, і його переслідувало чисте сопрано.

Ні, ні! Я їх не знаю!..
Тут не була ніколи! мені страшно!..
Де ти, лікарю? Страшно!
В кільце мене стискають… щось падає…
Так ніби все обрушитися прагне…
Я гину!.. Лікарю! Врятуй мене!

Денне світло здалося дуже яскравим.

Кручені сходи, пахне кішками і трохи каналізацією, важкі двері, коридор. Хіба що по стінах не плакати з космонавтами, а афіші, безліч афіш, від зовсім пожовклих, із крихкими краями та віньєтками, до пізніх радянських із квадратним шрифтом. Шпет, сивий, в атласному халаті, у вельветових піжамних штанах, здавався актором, запрошеним на роль старого театрала. За совка були такі завліти?
— Вітольд Олегович дав вам найсхвальніші рекомендації. — Голос у Шпета був оксамитовий, поставлений, але, як і у Вітольда, невловно баб’ячий. Акторство, демонстративність. І ще нестача чоловічих гормонів. Вік.
У коридорі вишукалися в ряд неношені шльопанці. Наче передбачалося, що до Шпета на поклін — за досвідом і знаннями — ходитимуть натовпи шанобливих учнів, і Шпет заздалегідь потурбувався, щоби вони не псували паркет. А на породистих ступнях Шпета красувалися чорні оксамитові капці з білим нерозбірливим вензелем. І білі шкарпетки. Хто тепер ходить у білих шкарпетках? Ще й вдома?
— Я займаюся старим авангардом. Зокрема, групою «Діамантовий лицар». Була тут у двадцяті така…
— На якій підставі? — запитав Шпет суворо.
Шпет боявся конкуренції. Або мисливців за архівами. Підступних і меркантильних мисливців за архівами.
— Канадці дали грант. Нам от не цікаво, а їм цікаво.
Поодинока лампочка на стелі настирливо свербіла, треба б підкрутити її щільніше або поміняти, але ж Шпет старий, йому важко лізти вгору.
Шпет покліпав очима у такт спазмам нитки розжарення, потім сказав:
— Капці одягніть, — повернувся, і, не обертаючись, пройшов коридором.
Коли він, давши раду капцям, увійшов до вітальні, Шпет, мальовниче зчепивши долоні під підборіддям, уже сидів за круглим столом, прикритим плюшевим багряним обрусом.
— Нічого не чув про «Діамантового лицара», — сказав Шпет.
Кручені роги достатку на шпалерах вивергали квіткові букети, колись пурпурові, із золотим витиском, а тепер вигорілі, бліді… важкі штори, портрети примадонн, театральні програмки, віяла, секретер з інкрустаціями, книжкову шафу зі скляними дверцятами та фіранками, що запиналися зсередини. В житті так не буває. Завжди є щось — дисонанс, неправильність: ну хоча б подерті кальсони, які господар за поспіхом забув прибрати.
— Така група. Маловідома. Вони в двадцять другому ставили тут одноактну оперу «Смерть Петронія».
— Цікаво. — Шпет схилив голову набік. — Чому я про це… Хоча зачекайте. Двадцять другий? Десь у мене тут був двадцять другий…
Шпет із кректанням підвівся. Кректав Шпет так, ніби цього вимагав малюнок ролі — старий прихильник витончених мистецтв, хоронитель і збирач, до якого звернувся по допомогу молодий необізнаний ентузіаст.
Не які-небудь теки з поворозочками. Плюш, оксамит, литі накладки. І обов’язково аркуші картону кольору кави з молоком перекладені тонким цигарковим папером. Він дивився в сутулу спину Шпета, який з енергією тер’єра риється в цій купі мотлоху.
— Ось він, двадцять другий! — Шпет ледве втримував зелений ритого оксамиту альбом. — Тоді, так, вирувало все. Гастролі, проїжджі зірки! Тут було багато проїжджих зірок.
Перевалочний пункт, останній прихисток. М’яке підчерев’я Європи. Короткі спалахи світла перед наступаючим мороком. Гарячкове цвітіння перед зимовими холодами.
— Мистецтво — це храм, де священний вогонь продовжують дбайливо зберігати в годину потрясінь! А вам звідки відомо? Про постановку?
Точно. Шпет боявся, що хтось його на кривій козі об’їде.
— З мемуарів Претора. Він їм ставив мізансцени та танці, там були танці.
— Претор? — здивувався Шпет. — Великий Претор?
— Так, він був тут. Проїздом до Варшави.
— Не може бути, — приголомшено сказав Шпет. — Звідки мемуари? Адже він давно полишив цей світ.
Шпет кліпнув блідими старечими повіками. Шпет нічого не знав про мемуари. Такий недогляд. І ще Шпет уникав слова «помер». Магія остороги.
— Помер, так. У Парижі, перед самою війною. Пощастило, можна сказати.
Шпет ледь помітно знизав плечима.
— Але глибоким старим, — розрадив він Шпета. — Щодо мемуарів… це, бачте, як сталося… рукопис виплив на аукціоні, років п’ять тому. Поки опублікували, поки оцифрували…
— Пардон?
— Ну, хтось із правовласників виклав мемуари в Мережу. В Інтернет, — пояснив він, зустрівши нерозуміючий молочний погляд Шпета, — і там було про постановку «Смерті Петронія». Дуже зло, до речі. Претор їм так і не пробачив.
— Чого не пробачив? — здивувався Шпет.
— Ну, гм… Це була, як тепер кажуть, провокація. Перфоманс. Вони на прем’єрі підсипали гостям до бокалів із шампанським порошок шпанських мушок — в дусі Октавії Лівії. Там не тільки на сцені непристойності коїлися. Власне, прем’єрою все й обмежилося.
Ці Sa Majeste la Rose Вітольда, подумав він, лише несмілива пародія на зловісну пишноту того, майже столітньої давності, дійства.
— Претор, певна річ, плутає все. І дуже себе хвалить. Улюблений учень Петіпа, підхопив смолоскип із рук учителя, що слабшали. Так що я, коли про оргію в театрі прочитав… партер, ложі, подумав, може, знаєте, як у старих буває, еротичні фантазії.
Даремно він це про старих. Шпет теж старий. Раптом у нього теж еротичні фантазії?
— Нічого не знаю про оргію, — із жалем сказав Шпет. — А Претор… я щось краєм вуха… Але гадав, що помилка. Хіба Претор погодився би, в аматорській постановці?
Шпет все ще тримав альбом у висячому положенні. Наче вагався, чи варто давати таку чудову річ у чужі руки. Але ж Шпет навіть не спромігся вивчити як слід власне зібрання, подумав він. А вголос сказав:
— Вам, як історику театру, це має бути цікаво. Таке відкриття.
— Так, — погодився Шпет. І, повагавшись, поклав альбом на обрус.
Зелене на червоному мінилося та мерехтіло, наче на прапорі держави, що щезла, але не здалася.
— Ось. Але це — тільки подивитися. Архів, самі розумієте.
Цупкі, з мармуровим візерунком аркуші й справді були перекладені найтоншим цигарковим папером. Перегортаючи його, він бачив рожеві розмиті подушечки власних пальців. Світ дрібниць, де ти зараз? Ільф і Петров сміялися зі світу маленьких речей. Нерозумні, смішні люди. Світ маленьких речей — це й є життя. Світ великих речей зжер вас обох, маленький би не зайняв. Шпет тупцював у нього за спиною.
— Ви польською читаєте? Там здебільшого польською.
Він обережно перегортав сторінки, напівпрозорі прошарки пахли пилом і чомусь пудрою. Програмки, фотографії-сепія, жовті крихкі газетні вирізки. Коли він відгорнув черговий цигарковий шар, під ним виявилася бліда висохла фіалка. Мабуть, фіалка.
— Я був в архіві сьогодні, — сказав він Шпету. — Дивився підшивки газет за двадцять другий. І ніхто нічого. Хоча, здавалося б, такий, як тепер кажуть, новинний привід! Така знахідка для репортерів! Адже на прем’єру запросили весь цвіт міста.
— Сенсація? — Шпет кліпнув. — Оргія? Це було би в усіх газетах! В усіх! Ви собі не уявляєте, які були тоді репортери! Такі суціги!
Господи, звідки Шпет викопав це слово?
— Вони б вже не проґавили! Ви все ж таки помиляєтесь. Або великий Претор помиляється. Великі, знаєте, теж… Але щоб у нас! Отаке… гм, отаке! Про цей театр я знаю все.
Усе ти брешеш, подумав він, а вголос сказав:
— А що як цензура не пропустила? Все ж таки образа суспільних звичаїв. Ну і хтось із важливих персон, із тих, хто був на прем’єрі, міг заткнути роти… цим суцігам.
— Писаки! — Із розкішною презирливою інтонацією вимовив Шпет. — Перодряпи!
— Саме так! Перодряпи. Й суціги. Так чи інакше — нічого. Подальше — мовчання, як то кажуть. Ну а потім… Потім усім стало не до світської хроніки. О! Ось вона.
Шпет, витягнувши шию, визирав у нього з-під плеча.
— Постановник мізансцен і балетмейстер — Густав Претор.
— Боже мій, — сказав Шпет тремтячим піднесеним голосом. — Боже мій! Але дозвольте!
Він простягнув альбом Шпету — на обох долонях, як дар. Шпет благоговійно прийняв. Це було красиво.
— У вас приголомшливе зібрання, добродію мій. Просто приголомшливе. Мені пощастило, що мене направили до вас.
Пожовкла програмка була прикрашена віньєтками, переважали орхідеї розкішно-фалічних і розкішно-вагінальних форм. Були також маски комедії та трагедії в римському дусі, але з подвійними дірчастими носами, які зазвичай малюють у черепів. Декаданс, такий декаданс.
— Я сфотографую, дозволите?
— Мабуть, — невпевнено сказав Шпет.
Шпет, схоже, боявся, що упливе сенсація і він, Шпет, знову залишиться один на один із пильними плюшевими альбомами і висохлими квітами. Безуханними, так. Безуханними.
— Ось цим? — Шпет здивувався. — Тепер цим фотографують?
— Іноді. Любителі на зразок мене. Ви дозволите мені послатися на вас? На ваше зібрання?
Шпет ледь помітно розслабився.
— Претор пише, — фотографуючи, він продовжував говорити, переважно з метою заспокоїти Шпета мовою, що рівномірно ллється, — що в самому прізвищі його постановники вгледіли Знак. Із великої літери. Сюжет, бачте, з римської історії, і постановник — Претор. І, оскільки серйозного гонорару вони запропонувати не могли, вони на це особливо напирали. Тут все ж таки, ви не ображайтеся, провінція. В Москві Мейєрхольд, конструктивізм і агітплакат, в Празі Кафка пише «Замок», а тут все ще милуються квітами зла і в усьому знаки вбачають. Ну ось, я і завершив.
— Як тепер усе швидко, — зітхнув Шпет. — Штучки всі ці… новомодні. А раніше, бувало, поки світло поставиш… Адже вони примхливі, прими, як тільки що не так…
Шпет говорив саме те, що належить говорити хоронителеві устоїв, Шпет не виходив з образу.
Без квапливості обрати вигідний ракурс, розподілити спадаючі складки убрання та застигнути так на століття в хмарі нужденного фотографічного світла. Так, вони могли собі це дозволити. А нині Мережа напхом набита світлинами зірок, заскочених у найнеслушніший момент. Із відкритим ротом. Зі скошеними очима. З неголеними ногами.
— Дякую, — сказав він Шпету, який роздивлявся програмку, схиливши левову голову набік. Ось на кого схожий Шпет — на Лотмана. Напевно, все ж таки випадкова схожість, навряд чи Шпет наслідував Лотману свідомо. — А скажіть… хтось вам знайомий? Із позначених?
Шпет короткозоро мружився, вдивляючись у вицвілий готичний шрифт.
— Виконавці? Ні… О! Так, ось же! Валевська-Нахмансон. Азія, нубійська рабиня. Хто б міг подумати? В якомусь аматорському спектаклі!
Шпет занервував, поклав тонкі бліді пальці на програмку, ніби притримуючи її. Боїться, що відберу в нього відкриття, подумав він. Привласню собі.
— Щиро радий, — сказав він, — що завдяки моєму скромному проханню вам вдалося встановити цей факт. А хто вона така, перепрошую? Зірка? Прима?
— Ах, так. — Шпет із полегшенням видихнув, похилені плечі опустилися. — Ви ж не в курсі…
— Абсолютно, — сказав він. — Я, знаєте, в оперному мистецтві певним чином профан. Аматор.
— Колоратурне сопрано. Брала верхнє фа третьої октави, причому з легкістю. Уявляєте? Віденська школа. Зірка, можна сказати. Її застрелили прямо на сцені, в тридцять дев’ятому. Така трагедія. Ми нею дуже пишаємося. Але як вона погодилася? Такий… невидатний почин.
Незрозуміло було, чим саме пишається Шпет: виконавською майстерністю Валевської чи тим, що вийшла така мальовнича трагедія.
— Не такий вже невидатний, судячи з результатів. А решта? Художник? Композитор? Автор лібрето?
Шпет розгладив програмку рукою. На атласних ліктях Шпета викрашалися акуратні вельветові латки, які й годиться мати людині, яка запопадливо працює вдома за письмовим столом. Хто їх пришивав? Хатня робітниця? Донька? Невістка? Чи є в нього діти? Онуки?
— Так, лібрето… У. Вертіго, і він же Петронія співав. Не знаю. — Шпет похитав головою. — Дивне прізвище, хіба таке буває? Напевно, псевдонім.
— Напевно, — погодився він.
— І замість імені одне лише У. В нас, в артистичному світі, так не прийнято. Уїльям? Уліс?
— Улян? Устин?
— В артистичному світі, — твердо сказав Шпет, — немає ніяких Устинів.
А ось це Шпет даремно. Чудове ім’я для людини, яка вирішила поставити «Смерть Петронія». Юстиніанова чума, вбивця святих і королів. Прийшла з нізвідки, канула в нікуди. Сто мільйонів осіб як не бувало.
— А композитор? Про нього щось відомо?
Пахло пудрою, мастикою, гнилою водою у квітковій вазі. Шпет коли-небудь провітрює кімнати?
— Ковач, о так! Він відомий. Вірніше, був би відомий, — Шпет нервово потер руки, — але помер молодим. Дуже молодим. Тоді всі помирали молодими. Практично геній. Але більше не писав для театру. Так що я…
— Розумію. А костюми та декорації? Ось, написано. Баволь, Кароль Баволь.
— Баволь, — промурмотів Шпет. — Баволь. Щось знайоме, але не пам’ятаю, далебі. З театром він теж більше не працював. Це точно.
— А, скажімо, музей? Краєзнавчий? Або художній? Як ви вважаєте?
— Може бути, — невпевнено сказав Шпет. — Хоча в них площі маленькі. Хіба що в запасниках. Але до запасників вас навряд чи пустять.
— Навіть якщо я пошлюся на вас? Але чому?
— Бо там все в жахливому стані і їм соромно! — сердито сказав Шпет. — Там усе цінне розтягли ще в дев’яності. А що не розтягли, те згноїли. В них трубу прорвало. Мені Горобкевич казав. О, зачекайте! Горобкевич, точно. Він на зразок мене, Горобкевич. Збирач. Хоронитель. Ну звісно, це вам до Горобкевича треба.
— Дякую. Щиро вдячний. Я можу послатися на вас?
— Так. Певна річ. Я сам до нього зателефоную. Рекомендую.
— Звичайно. Це ще краще. Це просто чудово.
Вікно вітальні виходило у вузький двір-колодязь, абсолютно темний. Тут що, крім Шпета, ніхто не живе?
— Я віддав театру все життя, — сказав Шпет, — все життя. Зараз працюю над мемуарами.
Напевно, треба попросити у Шпета почитати мемуари. Шпет, звісно, не дасть. Їх, скоріше за все, й немає, мемуарів, так, начерки. А раптом є, і раптом дасть? Доведеться ж читати. Він приблизно уявляв собі, якими можуть бути мемуари Шпета.
— Це дуже цікаво, — сказав він із поспішністю. — Дуже. Але я вузький спеціаліст. Авангард — це цілий… континент. Континент! Не можу дозволити собі відволікатися.
— Приємно, що залишилися небайдужі люди. — Шпет зітхнув і, показово крекчучи, розпрямився. — Може, чаю?
Що буде доречнішим, погодитися чи відмовитися? У Шпета, певно, і чаю ніякого немає, так, пакетики. Шпет, мабуть, чаю вдома взагалі не п’є, а спускається вниз, у кафе або кондитерську. Або кафе-кондитерську.
— Ні, дякую вам. Я, знаєте, втомився з дороги.
Шпет зітхнув із явним полегшенням. Він вгадав. Ніякого чаю в Шпета не було. І до кухні, напевно, Шпет гостей не пускає. В одиноких чоловіків на кухні або дуже чисто, або дуже брудно — в будь-якому разі сторонніх не жалують. А Шпет — точно самотній — на вішаку в передпокою він бачив лише одне пальто Шпета. Лише пальто Шпета, нічого більше.
Шпет в атласному своєму халаті застиг із оксамитовим альбомом, притиснутим до грудей. У тьмяному електричному світлі висохлі квіти у вазах здавалися живими.
— Але чому? — раптом сказав Шпет. — Чому він погодився, Претор? І що з того, що Знак! Адже безвісні аматори, авантюристи…
— Чому погодився? Тому що золотий вік скінчився. Раптово. І все, чим жив Претор, стало нікому не потрібним. Мотлохом, який треба скинути з корабля сучасності. Адже Претор для Маріїнки ставив. Павлова, Ксешинська… Ці хлопці йому обіцяли високе мистецтво, розумієте? І надурили.
— Він що, не розумів, що ставить?
— Він думав, що ставить високу римську трагедію. Адже це могла би бути видатна вистава. Вона ж, власне кажучи, про стосунки порядної людини з владою. Як себе поводити, коли влада огидна, а ти достатньо яскравий і розумний, щоби пробитися до верхів? Щоби впливати на тирана, щоби пом’якшити його натуру, врятувати країну від ганьби. Від загибелі… Від безсоромності, зухвалої брехні, коли чорне видається за біле. Що робити, щоб стати своїм? Прикидатися злодієм, якщо влада краде? Вбивцею, коли влада вбиває? Розпусником, якщо влада впаде в розпусту? До якої міри прикидатися? Тобто чи є ти розпусником, якщо нібито не вдаєшся в розпусту без останку, не вважаєш її розпустою, а так, низкою професійних обов’язків. Адже до проктолога сходити чи там кишку ковтати не соромно, правда? Хоча лікарі досить непристойні речі із людиною виробляють. І ти стаєш спецом, асом, законодавцем моди, і тиран до тебе прислухається, до того ж у тебе інформатори, ти знаєш про те, про що тобі знати не належить, і ці знання використовуєш. Заради блага держави, між іншим. Але поступово ти з жахом бачиш, що тобі це починає подобатися. А потім хтось шепоче щось на вухо тирану, і тиран… І тобі нічого не залишається, окрім як піти — гідно і, головне, непафосно, ти ж усе життя уникав цього пафосу, ти ж розумний, ти просвічений, навіть десь цинічний, та й смішно, коли людина, яка внесла в життя імператора настільки тонкі та несподівані розваги, починає раптом перед смертю говорити про душу та совість… І все на напівтонах, на нюансах. А вони, дурники, шпанських мушок насипали. Ну, ви ж художній керівник колишній, повинні знати, що таке гучна вистава. Якби трапилося вам щось у цьому роді, хіба ви проминули б можливість?
— Думаєте, я, — Шпет притискав до себе альбом із такою силою, що бліді пальці майже потонули у ворсі, — думаєте, я… що мені доводилося кривити душею? Лягати під владу? Це Любецький із драматичного був усім відомою проституткою! «Борги наші» ставив, «Вас викликає Таймир», «Любов Ярову» ставив…
Господи, подумав він, старий дурень вирішив, що я іронізую. Дорікаю йому конформізмом.
— А в нас — у нас що? Що ставили до Першої світової, те саме й за більшовиків. «Аїду» ту ж саму. «Цареву наречену». «Чарівну флейту». «Жізель» ставили, ну ще «Весну священну» один сезон, та й те потім зняли.
Шпет із гідністю вклав альбом на купку таких самих альбомів і поправив пізанську вежу.
— Ось ви молодий, вам революцію подавай! Ось, авангардом займаєтеся.
— Сторічної давнини, — нагадав він.
— Та годі вам, яка різниця! Авангард і є авангард. Дил бул щил який-небудь. А консерватизм — це прекрасно, консерватизм не підпадає під миттєве. Не підпадає під кон’юнктурне. Ніякої вульгарності. Вульгарність — це те, про що тільки й чутно, що у всіх на вустах, а тут все затверджено раз і назавжди. Все відточено… Як за Петіпа було, так і залишилося до кінця часів.
— Так, авжеж, — погодився він, — класика є класика.
— Саме так! — палко сказав Шпет. — Саме так! І в цьому був наш порятунок. У вірності традиції. Знаєте, скільки сервільного лайна я відхилив? Лібрето опери про хліборобів. Балет, де Ленін на броньовичку виконував па-де-де з цією, як її … І революційні матроси на передньому плані танцюють яблучко.
— А що, — він на мить замислився, — могло б вийти красиво. Ось це, з матросами та Інесою Арманд. Ось вони танцюють, дуетом, чорні графічні силуети. З лісовичкою небіжчик. І броньовик такий графічний, чорний, конструктивістський. А на задньому плані багряна на все небо заграва. Страхітлива заграва, як у Рериха, ну, розумієте… І величезний вершник у будьонівці й на блідому коні. Армагеддон, білі колони, які руйнуються на захід, грати Літнього саду, всі в огні, прекрасний світ, який гине, який вже ніколи не повернеться.
— Гарно! Тепер у вас усе постмодерн цей. Бога немає, і все дозволено. А в нас було Мистецтво. І воно було Богом!
Шпет, засунувши тремтячі руки в кишені атласного свого халата, першим попрямував до коридору. Натяк був недвозначним, і він із полегшенням пройшов за Шпетом.
— Скажіть, а от, — Шпет сором’язливо тупцював за спиною, доки він, відхиливши запропонований Шпетом кістяний пожовклий ріжок на довгій бронзовій ручці, надягав черевики, — а що таке взагалі ця шпанська мушка?
Він зав’язав шнурок і випростався. Шпету було незручно, але цікаво.
— Насправді це ніяка не мушка. Жук. Родини наривників. Зелений такий, довгенький. Ну, як бронзівка, тільки вужчий і менший рази в два приблизно. Вуса довгі. І якщо його зачепиш, він, перепрошую, ніби паскудить брунатним. Печеться. І ще відригує. Їх повно-повнісінько всюди.
— А… — Шпет підвів брови. — Смердючка?
— Ну так. Ми їх у дитинстві так називали.
— Нічого собі! Так це й є шпанська мушка?
— Він і є. Шпанка ясенова. Ось це, чим вона паскудить, і ще відрижка — це й є дуже сильний збудник. Щоправда, погано на печінку діє. Взагалі, отруйний він. Маркіз де Сад свого часу ледь не ухекав гостей до смерті цією шпанською мушкою. Марсельська справа, читали, певно?
— Ось ця, — сказав Шпет приголомшено, — ось ця зелена смердючка!
Йому стало шкода Шпета. Стільки втрачених можливостей.
Нитка розжарення в лампочці вібрувала з неприємною частотою, що змушує заскімлити зуби.
— Хочете, я вам лампочку поміняю? У вас є запасна?
— Даруйте, — сказав Шпет. — Але навіщо?
— Вона мерехтить. Неприємно ж. Ось-ось перегорить, а вам високо на драбину лізти.
— Вона так мерехтить уже п’ятдесят років. А ви що, не знали? Вони відразу після війни купили в американців партію вічних лампочок. Потім у США лобі виробників продавило заборону на їхнє виробництво. Навіть патент знищили. Вигідніше, якщо перегорають швидко, розумієте? Ті, які вже надійшли до продажу, здебільшого просто побилися, ламкі все ж таки, але тут стеля висока. Випадково не зачепиш.
— Зрозуміло, — сказав він, — дуже дякую. За консультацію.
— Нема за що, — з гідністю сказав Шпет і знову швидко, у такт лампочці закліпав. — Жук-смердючка! Хто б міг подумати!
Ледь тільки він вийшов, вітер вліпив йому відчутного ляпаса.
Переклад - Ія Ківа


0 коментів

Залишити коментар

avatar