Микола Антощак «Створення бджіл» | Публікації | Litcentr
24 Жовтня 2018, 06:14 | Реєстрація | Вхід

Микола Антощак «Створення бджіл»

Дата публікації: 28 Вересня 2018 о 19:37 | Категорія: «Поезія» | Перегляди: 391 | Коментарів: 0
Автор: Микола Антощак (Всі публікації автора)| Редактор: Антон Полунін | Зображення: Вова Воротньов


Микола Антощак – поет, журналіст, есеїст, літературний редактор, модератор літ. заходів. Народився 1990 р. в Бердянську. Учасник всеукраїнських та міжнародних мистецьких фестивалів «Шевченко-Фест», «Віршень», «Підкова Пегаса», «Малахитовий носоріг», «Поетичний травень». Публікувався в часописах «Перевал», «Хортиця», «Махаон» та ін., в Канаді, республіці Білорусь, Казахстані. Учасник Форуму видавців та Книжкового Арсеналу.

Лауреат премії видавництва «Смолоскип» та Міжнародної Україно-Німецької літературної премії ім. Олеся Гончара за рукопис книги поезій «Тисяча степових років» (2016). Гран-прі Молодої республіки поетів (2016 р.). Фіналіст поетичного конкурсу від Асоціації Українських Письменників (2018), Учасник «Антології молодої української поезії III тисячоліття» (А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2018)




Стара сила

і де нам
знайти прихисток?
море викидає 
на берег тисячі мечів
наставляє на нас
усі троянські і всі 
ахейські леза…

ми відступаємо
ми вже тут
де профіль самого степу
вгадується в тугих полинах і хвощах
кожен з яких належить тільки 
своєму хитанню

усі вони - прихисток
який сягає колін
сягає живота і плечей
переростає підняті руки

переповідаючи 
нам стару силу
почуту з-під такої глухої землі
крізь яку можна 
вловити щось
тільки найтоншим
коренем



***

А що наостанок? Два моря за рогом
мов прадід і прапра – тихенький і тихший.
За склом і за димом. І жодного кроку
ні до, ні від мене. Стоять незникомо,
Стоять, ніби хочуть з’єднатись плечима.
Й не можуть зірватись з могуті, зронити
хоч крихту. Не можуть сплестися, Підвести

не можуть облич догори.

А там уже кров зацвітає, єдина 
у світі мала насінина розправила 
крила, розмотує мову, співає 
наосліп, небесні пороги долає, 
наслинює нерв, вимальовує жилу 
безбарвну – то зміст ще без форми, 
то суть ще без руху, то горло без вірша;
То та, по якій потечемо ми в силу,

то та, що до Ирію, та, що звідтіль.



Проходила по полю...
— І цій країні вмерти? —
Де Він родився вдруге,-
Яку любив до смерті?

(П. Тичина, "Скорбна мати")

Ісус у полі

тут мав би бути
вірш про Ісуса
бо кожен хто жив після нього
лишав по собі такого

якось я подумав –
а що якби Ісуса вирішили розп'яти в степу?
чи доніс би він сюди хреста?
на якому кургані той би стояв?
але це не ті думки…

…я дивився на Ісуса
як його б'ють як він потім висить прибитий
я дивився і крутив пальці 
так ніби чекав з нетерпінням на десерт
і тільки тепер зважився 
в такому зізнатись

я дивлюсь на Ісуса тепер
і в мене печуть очі болить кров
і я кручу пальці
аби перший біль був менш помітним
але й це не ті думки…

тут мав би бути вірш про Ісуса
а натомість я зізнався в тому в чому 
боявся усе життя

дякую Ісусе

і ще
може ти правда помирав
десь у цих полях
що в мене тут часом так печуть очі?



Тривкість

я вірю, як вірить малеча у хрестик,
що хату сільську розпирало від мертвих:
що двійко дітей на печі безтілесних,
й від того повітря холодне і сперте.

давно – аж не видно – з тобою знайомі…
одначе, хапати за подив – твій дар,
не крийся, розказуй, не ставлячи коми,
як посеред русла не ставить вода.

…і ти про щура у подушці, про мед
отруйний, котрим пригощала сусідка;
а ще про якийсь недобрий предмет,
захований нею у хати сітківку;

а ще вона кликала ваших собак –
не задля труїння, а просто годівлі,
проте, ти боялась щораз, як в зубах
даровані нею кістки хрумтіли.

вона так любила гукати й тебе: 
мовляв, ну заходь, ну іди, покажу щось
уже відійшла, 
вже залізо замка – рябе,
але ще страшніше, бо кличе ще дужче…

ця тривкість, цей холод усіх цих історій –
я вірю, та прошу тебе не боятись.
відтак обіймаю, немов алегорію
маленької дівчинки з гострими п'ятами.



На східній стороні

велике серце
важке
яке не знає свого імені –
через нього протікає наша земля синку
протинає його
котиться земля по серцю
як колесо по горі
котиться –
як зіниця по любові

завтра зранку синку
ми підемо знову розкопувати цю гору посередині
щоб знайти безбарвну жилу
в яку зайдемо
щоб була неслиханная радість
щоб світанок 
ще раньше зустрічати

там ми сядемо 
на східній стороні 
серця великого важкого
якого не під силу підняти
якого вороги не перетнули
бо кров’ю вони не є

там ми сядемо полуднувати
і ти скажеш –
тату 
я люблю сусідську дівчину
тату – як гадаєш –
чи знає вона 
де в серця 
ми?



Баба Петруня

пройшла не оглядаючись
затим підібрала свої дороги –
мов відрізані на межі тисячоліть коси – 
й заховала під порогом
старшого сина

поклала й зайшла до хати
а чи питав хтось
болить голова?
хочеться пити?
легко дихати?
чи взяла з собою своїх янголів
аби ставити в головах?
питали
й води подавали 
та пильнували аби янголів
не кривдили домовики

коли ніч біля її ліжка розповіла світанку
останню історію про те
як голою гуляла у горах
кров вилилася у її мозок
а трохи згодом
голова припинила боліти

тепер її дороги
з-під порогу позирають на праонуків
а її янголи благословляють домовиків
у хаті старшого сина



Задавнений голос

задавнений голос - 
вже не чує гортані під ногами
вже не має ніг
тому стає легшим
від квітчиного дитинчати якому в нашому світі 
ще не придумали імені
бо ж квітка - наймолодша - нас так учили

задавнений голос щоночі
розпускає себе - мов гобелен
з вишитим на ньому човном 
а над човном – зірка

ранок порізався об крила
метелика 
трьом царям
здається 
вони тут уже були
але тоді забули прихопити
найважливіший подарунок



Молитва проти мору

я наслухався від старших
що в Карпатах живуть чужі не наші люди 
вони святкують не наші свята

і коли часом хтось із них 
приїжджає на берег моря
то тільки ходить і б'є воду палицею
промовляє якісь відьомські закляття
а після цього починається мор бичка
і топляться місцеві діти
вдарившись головою об камені яких раніше 
тут не було

і ось коли я 
поїхав щоб спробувати на собі всю силу 
їхньої ворожості 
то перше що побачив у Карпатах
то були три гори що сиділи навколо озера
і малювали на ньому знаки
а біля підніжжів – три дими від трьох вогнищ 
коло яких сиділи троє – 
і серце на обличчі кожного з трьох 
освічувала його ватра
і був перший дим – голуб
а другий – Павло і Петро
а третій – мов блакитна квітка – сам Петро

і саме в цей час на сході вщухав усякий мор
як вщухає гнів як падає тиск
як відступає Бог якого сором пропік
аж до єгипетських дітей
а не лише втоплених

і навіть той старий що повинен був
умерти на вулиці Свердлова того дня – 
він оклигував –
щоб прожити іще рік

але 
не вщухає дурість
не стишується глупота
не відступає
і слухають старших



Створення бджіл

мати голосить:
і за що мені кара така 
Господи – 
в кого вони вдались такі –
бісівське поріддя?!
дивись-но старий – що витворяють –
очі б мені в живіт запали!..
а що старший – у конюшні стрибнув на коня 
і спину коневі зламав
а що середульший – виліз на хату і солому поїв зі стріхи
а що найменший – 
усе залізо позакидав на гори
щоб послухати як гудітиме поки летітиме

Господи помилуй…

але чи чуєш старий – музика страшна
чи чуєш – щось іде щось наближається?
ховаймось старий бо то ті що очі виймають
що кров із грудей музикою своєю виманюють
і назад не вертають
смерть нам смерть буде на своїй землі…

рятуй Боже!

а старший син тут таки
за спину ворога бере і з одної спини робить дві –
мов пагорб розкопує
мов хлібину ділить
а середульший –
за голову бере очі виймає
землю теплу в дірки насипає – щоб мальви виросли
і пшениці
а меншенький – 
дудки від ворогів відбирає і бджіл із них робить –
мов вузли в’яже

каже – виходьте тату –
буде в нас тепер велика пасіка!
ходіть я вас навчу володіти
музикою найменшої бджоли



0 коментів

Залишити коментар

avatar