Дарій Лажневський «Між містами» | Публікації | Litcentr
24 Вересня 2018, 09:07 | Реєстрація | Вхід

Дарій Лажневський «Між містами»

Дата публікації: 07 Вересня 2018 о 12:28 | Категорія: «Поезія» | Перегляди: 196 | Коментарів: 0
Автор: Дарій Лажневський (Всі публікації автора)| Редактор: Антон Полунін | Зображення: Дарій Лажневський


Дарій Лажневський 
Займається літературою. Публікувався на Litсentr, фіналіст поетичного конкурсу «Гайвороння 2017», автор електронної поетичної антології «No name stations», учасник Семінару творчої молоді видавництва «Смолоскип».



україно!

україно
дитя зрошених кочівницькою спермою жовтих полів
біт-покоління російського гніту що ніколи не виродиться
скажи що знають твої мертві ідеологи
про біль асфальтних голубів
котрі зморені розбиті
мов паралітики поміж закритих пабів
шукають життя у вітринах
на трасах
у квартирах де ніколи не гасне збудливе світло
й сумнівних кафе що зачиняються о шостій ранку
у тіндерах
ворк юа
інстаграмних хештегах
агоніях фб-постів
шикуваннях вконтактівських симулякрів
вишукують серед лахміття твітера
у випадкових вигуках крізь прочинені вікна
крихти щастя
хоч знаходять лише прапори
обіцянки
мрії кривавих розправ над жирними депутатами
однотипні пісні
образливі кричалки
повні блювотиння ненависті
і гімни
і гімно.

україно
о лісопильне комуністичних проповідників
батьківщино найвідоміших гультіпак та пройдисвітів
невже ти надієшся що із моєї душі може прорости щось відмінне
від твоєї яблуні контркультури шістдесятників, розбійництва козаків-шибайголів, сифілісних танців католицьких атеїстів над каменярнею, сміху будди на вустах напівзогнилих поеток, що співають собі епітафії латиною, вічних повстань солов’їної й солов’їною наперекір попсу великого русского й інфантильній машині імперіальної культури
невже надієшся
що тепер буду частиною цього популярного божевілля
смиренно споглядати як в сліпоті згораєш
затиснута у лещатах замовчування
де шмагають критиків твого патріотичного психозу
накриваючи смердючі трупи яскравими прапорами
перекрикуючи божевільним фольклором
голосний плач пережованих геніїв твого наспіх народженого молоха.

україно
вигодована марихуаною з берегів дунаю
викупана у стрімкому кокаїновому дніпрі
скажи своїм спітнілим в агонії жадібної єблі дітям
чому усі шматки твоєї ласки
розірвало палюче жовте сонце
розвіяло дужим синім вітром
зажувало у підручники історії за п’ятий клас
залишивши нас голодними до патріотизму
наче 33 та 47 ніколи не кінчались
але під виразками прапорів
усе так само не вистачає їжі
усе так само голодні
що ж, похуй,
мій хліб тепер пиво що уже вічність видихається у зацвілій квартирі
десь попід небом поруч хрущовських гаргулій
курю бонд синій із присмаком дитинства видихаючи білий дим нових хмар
дивлюсь униз і плююсь
на голови заклопотаних рутинним божевіллям мурах
моєї покинутої стражденної
країни.

україно
перегодована кастрованим мистецтвом скотобійня
спермотоксикозний пріапе з обтесаним по яйця хуєм
я танцював на усіх твоїх площах від обгорілого майдану до заквітчаних марсових полів
я ковтав хвилі одеського моря запиваючи бурею закарпатської самогонки
я приборкував норовливий дніпро аби той служив мені водним
я цілувався на мостах над дунаєм та стриєм, дніпром та десною, немишлем та південним бугом,
я виривав людей з рутини вінниці та тернополя, сватав львівських наркоманів із миколаївськими алкоголіками, вигризав людей з-під метро харкова й києва, висмоктував з трясовини луцька й чернігова, цілував священний зад дилерів із червонограда й тримався за ручки з проститутками з-під запоріжжя
я твій свободолюбний пішак котрого свідомі дітлахи порівнюють зі сковородою
але на відміну від
це я намагаюсь спіймати світ
доки той не вислизнув
крізь пожовтілі від курива пальці.

україно
держава стиснута в зажерливе шибарі автострад М, Н і Е
розколота на золоті члени й кришталеві вагіни в закордонних будівлях
коли ти нарешті посміхнешся мені не болотною усмішкою
коли я зможу перестати боятись уробороса твого культурного аскетизму
чому ти така зла до мене й усіх хто хоче насолоджуватись життям
а не виживати в його злісних і сплутаних електромережах
утікаючи наче нефіліми від гавкоту крапель дощу
ховаючись у відсирілих казематах опівнічних барів від перших променів вранішнього виверження сонця
котре має звичку розкрадати амбіції з першим своїм відлунням у зірчастому небі
але подивись на мене
сліз не має
ти навчила мене власним прикладом
як жалюгідно виглядає плач.

але україно
я почуваю себе украй їбано
скурюю дві пачки сигарет у день аби не чути твого запаху
димом зрощую в легенях затуманені ліси
аби у ранішньому рутинному вихорі мімікрувати під вистиглі заводи дезінтегрованої імперії
й кришитись іржею механізмів п’ятилітки
котрі підземні тхори із червоними зірками на лапках
до сих пір вигризають з-під родючого чорнозему
рясно здобреного розстріляними трупами
котрі час від часу повстають зі своїх могил аби налякати дитячі очі в закладах спотворення душ
я випиваю дві пляшки горілки у день
аби не думати твої думки
і засинати не зважаючи на стукіт втомлених сердець котрі трахають мої порепані шибки немов столітні в’язні вождистського безумства
я випалюю три банки трави
та прямую повз запальтованих відлюдників у масках-кабукі
й утікаю спати кудись у землисте колюче поле
щоб про(и)кинутись зранку
живим
живим
живим
а не громадянином.



В дорогу!

В дорогу!
Що продовжує твій внутрішній світ вибоїнами.
В дорогу!
У нескінченні пошуки притулку на цей вечір, водячи непевним пальцем по списку міст на синіх дорожніх знаках.
В дорогу!
Де наступний день простягається ген до гострого наконечника шосе й закінчується там, де тебе підводять ноги.
В дорогу! В дорогу!
Пропахлим кавою та нікотином водіям однаково до твого каменю на грудях, вони бачать у тобі лиш сяйво вічної свободи, тож не смій розчаровувати їх смертністю.
В дорогу! В дорогу!
Ми молимось Ноктюрнал й славимо Сітіса, бо ж інших богів не існує для нас, окрім відбитків ніг на розталому від спеки асфальті.
В дорогу! В дорогу! 
Де безупинний потік білих смуг дорожньої розмітки рве кайдани затхлої квартири, а з пандорового колодязя, що його ховаєш у грудях, стрімко виривається усе бридке й щезає десь за горизонтом, бо невтомні мудреці автобанів кажуть, що це обов'язково залишити своїх демонів паплюжити стіни спустілих квартир, аби твоє чисте тіло було легше засмоктати у вир щирого польоту автошляхами, що уночі зодягнені у гірлянду нічних фар.
В дорогу! В дорогу! В дорогу!
Залиш свій сором міським голубам, бо ми — щурі автобану, метастази транзиту між канцерогенними містами й нам невідомі брехливі кривляння соціально захищених боягузів.
В дорогу! В дорогу! В дорогу!
Я — син відкритого неба, хрещений місяцем над лісовою галявиною, одружений із берегами, що турботливо омивають ноги, доки мої брати та сестри святкують в ім'я цієї ночі.
В дорогу! В дорогу! В дорогу!
Де стрілка напруги на шкалі серотоніну ламає лічильники, а дорога й далі п'янить непередбачуваними зворотами й вибиває з тебе усіх кліщів зневаги до таких же як і ти, загублених серед міст, що моляться богам вічної пригоди, здіймаючи мантри під тріск вогнища й поеми сумної гітари.
В дорогу! В дорогу! В дорогу!
Де повітря не стиснуте у вакуум вузькими вулицями, що здичавіли у спробах видушити із тебе життя, наче пасту із тюбика, де прокидаєшся з урбанізму, мов з поганого сну, і вростаєш у щирість пізніше, пишучи щось таке ж життєстверджувальне, як цей вірш, сидячи обабіч постійного шуму, постійної метушні, але із постійною нескінченною тишею у грудях.
В дорогу! В дорогу! В дорогу!
Випивай з мене усе дорого, залиш лиш пусті сторінки й сили їх дописати, бо негоже поетові помирати не списавши усе до останнього листа.
В дорогу! В дорогу! В дорогу! В дорогу!



Львів

Підвіконня розправляє крила
й обіймає мене,
я провалююсь в його тверді нутрощі,
що зараз м’якші за подушку
й деревина починає перетравлювати
моє минуле
й випльовує згодом у вікно,
де я розчиняюсь у просторі,
розпорошившись по дахам свого міста.

Я його душа і образ,
мене скльовують голуби з Митної площі,
я — пил на подертих куртках безпритульних, що смородом барикадують двері дитсадка «Один два три»;
я — графіті на пам’ятках Юнеско і «Слава — х*й» поверх «Domat omnia virtus»;
я — краплі дощу, що прогинають під собою балкони-лабіринти у дворах;
я — п’яні ноти популярних пісень, що висять над чорними фігурами після 24:00 й розтікаються площею Ринок, де їх гирло — паб «П’яльня»;
я — гроші вуличних музикантів й зараз, немов кіт, мощусь в елеґантній шляпці, потім буду розірваний на частини: одночасно зім’ятий в касі бармена у «Христофорі», прилипну до сидіння таксі, що іще не встигло вистигти від блювотиння, а вранці залишки мене проміняють на мівіну й мінералку;
я — тролейбус, що зійшов з електромережі, я — уламки скла на асфальті після шизофреніка, що вирішив утекти з божевільні, що її мешканці звуть міським транспортом;
я — шкільні двори, що в пам’яті дітей завжди залишаться смітником й берегами для безробітних алкоголіків, котрі приходять сюди, аби хоч десь відчути вищість над кимось, намагаючись втиснути мораль, з’їдену щоденним саморуйнуванням, в усеїдні дитячі голови через широко розплющені  очі;
я — дерев’яний язик східняка, мене судомить щоразу, коли мною пробують намацати й виплюнути слова українською мовою, я страх і відчай біженця, що у цих скурених, випотрошених і зґвалтованих вулицях шукає спасіння від безумства, тому якщо вони — його спаситель, ми можемо лиш здогадуватись, що за психозний безлад наздоганяє його уночі;
я — дзвін Ратуші: вечірній рятівний удар кінця зміни, що голосно розбиває ланцюги робочого місця; я страх в очах білих кроликів у піджаках, що наповнюють ранкові вулиці й стукіт їх сердець: «Я запізнююсь! Я запізнююсь!», нав’язлива думка в їх головах: «По кому подзвін? По кому подзвін?» — він гомонить за тобою;
я — сигарети, що ліниво розсипаються у дим над персоналом кафе, я кислота утоми у м’язах їхніх ніг та скляний погляд у ніщо;
я — запах м’яса на ринку й гул поїздів за вікном привокзальних будинків;
я — дитячі мрії, котрим обрубують крила азами вищої математики, напускною шкільною дисципліною й черговими вервечковими екскурсіями в музей «Арсенал»;
я — загиджені смітники й вірші на обдертих стінах, що зранку намагаються докричатись до совісті бомжа Артема, котрий іще досі не відійшов від учора;
я — одяг студента, що зовсім не гріє свого хазяїна в нічному Стрийському парку, де він заснув після чергової вечірки;

Я — свобода у волоссі туристів,
я — гнів в кулаках футбольних хуліганів
я — стукотіння дитячих ніжок дощу по шибках вікон,
я радісно намагаюсь достукатись до марева поета, що заснув на підвіконні,
я — сон на його повіках,
я — його кофеїнове натхнення наступним днем,
я його радість улюбленій справі.

Я прокидаюсь.

Настав час
дозволити місту
проковтнути й мене.
зі східного на західний (києву)

обертається голова
з північного на південний
спускаюсь частоколом сходів
з північного на південний
у венозне метро

двері поїзда стукотять залізно
двері поїзда б'ються мов серце
серцебиття зубів дверей
пережовує
я переміщаюсь
зі східного на західний
зі східного на західний
перегризати тунелі
потрібно



зі східного на західний

коли гасне світло
люди-світлячки
спалахують екранами
коли гасне світло
у пітьмі горять паралізовані обличчя
з інстаґрамними іскрами в очах
загаси світло
загаси світло
починається реклама

кишківник міста
повільно перетравлює металевого хробака
перистальтика тунелю проштовхує
усе глибше
зі східного на західний
до наступної станції
наступної станції
голос диктора заїдає мов вініл
і вагонна в'язь
пульсує наче жилка на чолі
трясеться мов альцгеймер
канібалізм залізного дитинчати уробороса
починається як
нумерація
з кінця поїзда
до уваги пасажирів
потяг самознищується
згорає мов папір
з останньої строфи до першої
з північного на південний
зі східного на західний
наступна станція
наступна станція
відсутня

обережно
двері відчиняються
гольфстрім столиці
виносить пусту бляшанку моєї душі
на контрактовий мис
усередині записка
усередині записка
прочитай її, києве,
прочитай мене, києве,
увечері я стану
комою твоєї метушні.



0 коментів

Залишити коментар

avatar