Дарій Лажневський «fading glass balloon» | Публікації | Litcentr
24 Вересня 2018, 09:09 | Реєстрація | Вхід

Дарій Лажневський «fading glass balloon»

Дата публікації: 04 Вересня 2018 о 17:05 | Категорія: «Поезія» | Перегляди: 288 | Коментарів: 0
Автор: Дарій Лажневський (Всі публікації автора)| Редактор: Антон Полунін | Зображення: fagion (flickr) + litcentr


Дарій Лажневський 
Займається літературою. Публікувався на Litсentr, фіналіст поетичного конкурсу «Гайвороння 2017», автор електронної поетичної антології «No name stations», учасник Семінару творчої молоді видавництва «Смолоскип».



пам'ять

ми втрачаємо час
час витрачає нас
і запиває смертями

я — це моя пам'ять
а пам’ять —

— це гілка привезена з карпат і приклеєна до стіни задля загадкового інтер'єру
вона зсихала і засмічувала робочий стіл але я не скажу цього клем
бо мені подобались її дивні дизайнерські рішення

— це радісний крик чувака над полониною шипота
котрий щойно побачився зі мною
і це ваші мокрі спини котяться униз щастям збігу випадковостей що привели сюди

— це брудний асфальт харківського парку на якому сидиш
п’ючи пиво наамфетамінених гавнарів
й слухаєш про їхню подорож з кропивницького сюди і розповідаєш
про свою

— це дужі плечі чувака котрі піднімали тебе забльованого з львівської бруківки на якій ти розвалився
і просиш аби покинули бо тут тобі і місце серед такого ж сміття як і ти
а він говорить тобі що і сам сміття
і най вас разом віднесе на сміттєзвалище таких же самих
де вітер задаватиме ритм вашого сміттєвого танку.
боже.

— це модні пісні котрі постійно міняються
і це ноти ваших голосів що підлітають ген до зірок коли співаєте їх вдосвіта
ти пригадуєш хоч одну котру ми тоді співали?
хоч однісіньку?
боже.

боже
воно усе зсипається
життя суне дужим поїздом стирає колесами спогади
час витрачає нас на цигарки київ і не залишає чайових офіціантам
раптом усе починає згасати
і я уже заледве згадаю

на що образилась ляля коли ми йшли із нею одеською трасою
чому обіцяла що ніколи більше не спілкуватиметься зі мною
хоч виконала свою обіцянку тільки через півтора року
і скільки зірок спадали додолу космічним душем
доки я картав себе за те що народився.

про що мовчала клем коли забирала речі з моєї квартири
знімаючи кожну прикрасу з величезної гілки над моїм засміченим столом
і знімаючи усі постери зі стін й усі книги з полиць
зустрівши мене з мукачева пустотою

що говорили мені чувакові дужі плечі коли ми їхали на сихів
і світло трамвайної лампочки здавалось мені найтверезішим в цьому світі
і я дякував за те що маю таких прекрасних друзів
за такого прекрасного чувака
і в моїй пам’яті він відкриває рота але лунає тільки білий шум
наче його слова випали з кишені часу доки той п’яний застібав ширинку
і він тільки алкогольно шумить у моїй голові
замість говорити останні важливі слова
бо день тверезої трамвайної лампочки
був останнім днем коли я бачив чувака живим.

іноді мені здається що я пригадую якусь пісню котру голосили до піднебесся
але тепер вона мовчить
бо ноти невпинно стихають у моїй голові
начебто час витратив усю мою пам’ять
і тепер він невпинно
невпинно запиває її смертями
скручуючи гучність пісень до нуля.

боже
а скільки усього уже провалилось у прірву
м’ясисто вирвалось з мозку частинками пазлу
потім загубилось під диваном
і більше ніколи не стане частиною мене?

час лягає на лавці у парку й дивиться на зорі
слухаючи алкогольний шум у вухах
сьогодні він витратив усю нашу пам’ять
повільно заплющує очі
засинає 
і я розумію, що насправді я

— це моя втрачена пам’ять.



fading glass balloon

чому із наших сплетених пальців
мої належать більшому суїциднику?

ліл піп малює мене простими олівцями
я думаю про своє покоління й про те звідки це бажання
вимкнути світло у своїй голові
гортаю стрічку там щасливі люди
що завжди тримались осторонь характерних ознак суїцидальної групи ризику
пишуть про те як кілька разів жадали викорчувати своє життя з-під черепа і ребер
думаю про те що це закономірно що машина мого покоління так бажає зжерти сама себе
спльовуючи кісточки схололих тіл в обійми християнської похоронної традиції
пригадую що час витратив нас і дрімає у парку під повнею місяця
і людство закінчується
й усе що я можу
це закінчуватись із посмішкою

з наших двох розширених зіниць
я — більший суїцидник?

бо ти викупив уже все
відповідає вона
ти тут просто бо шукаєш свої приколи але
рано чи пізно ці приколи закінчаться
і ти не знайдеш в цьому житті нічого
що б могло тебе зацікавити

з тих пір як коля наклав на себе руки він усе рідше приходить у мої сни
вітер змиває його ескізи з моїх розповідей і думок
залишається тільки мій текст присвячений йому який інші поети читають на фестивалях і вписках
поширюючи його енергію у ширину
але не вглиб мене бо
у мені залишилось тільки провалля і що лякає іще більше: залишилось
розуміння його вибору яке
із кожним днем укорінюється і
приводить мене до твоїх сумних очей які говорять що

із наших двох зціплених в поцілунку душ
моя душа більше прагне розчинитись у реальності

ми п’ємо пиво заїдаючи піцою
за дальнім столом сидить шумна компанія кидаються кепками я заледве помічаю як одна
пролітає повз нас і повз
сусідній стіл де чоловік щось захоплено розповідає своїй пасії
я дивуюсь тому хто узагалі приводить на побачення дівчат у христофор
ще й о першій ночі
відпиваю з пустого бокалу і не помічаючи цього кажу
що мені подобається як її песимізм розвалюється об реальність
вона питає
що ти верзеш?
просто пам’ятаєш ти казала що нас не візьме
і ми голосно сміємось
а потім вона зазирає у мої розширені зіниці й питає
дарію

ти такий життєрадісний такий смішний то чому ти пишеш
такі чорнушні тексти?


у дитинстві мати змушувала вчитись писати з’єднуючи точки в навчальному зошиті
я ж просто хаотично закреслював усю сторінку й казав їй
ось бачиш
у мене не виходить!
сьогодні життя змушує мене з’єднувати точки досягнень в зошиті самсари
я ж хаотично закреслюю своє життя й відповідаю йому
ось бачиш
у мене не виходить!

я шепочу їй на вухо що з наших двох спітнілих голих тіл
моє більше жадає припинити дихати

лілпіп закреслює мене простими олівцями
і я закінчуюсь
із посмішкою. 



***

ми стоїмо над прірвою в яку мов лемінги скидаються репери нового покоління

моє лице не створене для насилля
хоч і виплекане батьками в канабіноїдному димі
не здивуюсь якщо був зачатий під нірвану, схований від дзвону бокалів сусідньої кімнати,
не здивуюсь якщо мій батько ось так само колись танцював із пивним бокалом, викрикуючи під стелю слогани свого часу
і говорив високо, мріями підлітаючи до небесного купола і випалював з атлантами по десять грам трави
а потім накурений спускався на грішну бруківку міста-відчуження й нісся його кварталами в пошуках життя
зазираючи в кожен квартал і говорячи із кожною приблудою що тулиться цих середньовічних стін, вимочених у неоні
бо він теж відчував, як час постійно зсипається крізь пальці
боявся зсипатись ним теж;
і можливо очі моєї матері світились так само як і твої
коли він брав її долоні, цілував їх і обіцяв їй цілий світ, що непевно крутився довкола її ніжної кисті кольоровими бусами
коли казав що нікого й ніколи так не любив, що готовий прожити усе життя поруч
можливо моя матір так само не хотіла ні на крок відходити від його чистого пориву жити
й була готова на усе лиш би не забирати
свою долоню з його
рук.

ми стоїмо над прірвою у яку плетивом паперових чоловічків падають втомлені цим світом суїцидники

твоє лице зніжене таємницями пакистанського містицизму солодко купається в неоні місяця
я торкаюсь твоєї щоки і ти заплющуєш очі, млієш від доторку
цікаво що відчував мій батько коли торкався моєї матері
що відчував мій батько коли з’явився я — відбиток сперми на полотні його різнобарвного життя
чи вбачав він у мені любов як ми вбачаємо її в абортованих згустках крові
цікаво чи ця його славетна непосидючість, бажання скурити кожен блант, допити кожен бокал і поцілувати кожні вуста
чи розбилась вона об мою матір, дзвінко посипавшись додолу рутиною, сколотими руками, пустими шприцами і моїми болючими криками
seems like im still screaming
особливо коли п’яним намагаєшся в опалих очах дзеркала віднайти людину
але натомість бачиш лише самовдоволену батьківську усмішку
що прорізається крізь опале на очі довге волосся
і ось я торкаюсь тебе, пальцями граючись із твоїм волоссям у рідині місячного сяйва, і починаю розуміти
чому за кожного доторку починаю так себе
ненавидіти.

ми стоїмо над прірвою в яку, мов репери нового покоління, скидаються усі пари задурманені гормонами
батько розрізає тканину свідомості
рветься крізь кожну пору тіла, але ніяк не википить геть
я ненавиджу себе за доторки, бо в них стільки мого батька,
ти ненавидиш свої доторки бо в них стільки
любові
і стискаєш мою руку і вириваєшся
і кажеш що любиш
і робиш що не любиш
і стискаєш мої пальці і вириваєшся.

я кажу: дівчинко,
ми стоїмо над прірвою
то може врешті
стрибнемо?



***

і мої люди ходитимуть провулками в які раніше нікого не пускали 
і говоритимуть мовою за яку карали прадідів на площах 
мої люди збиратимуться уламками чужих дзеркал і водитимуть калейдоскопні хороводи 
і мої люди танцюватимуть шаленого гопака на рейвах доки їхні (амфетамінові) дороги на закінчаться 
і мої люди в ендорфіновому сп’янінні переплітатимуть пальці 
нігтями жадібно розрізатимуть спітнілі спини одне одного 
ховаючи свої бурхливі оргазми серед пагорбів забутих парків 
 
і мої люди носитимуться судинами міста із одних пабів у інші 
і кохатимуть травневі зливи що охолоджують тіла розпечені любов’ю 
й безмежно щиро кричатимуть імена чужі та свої 
й безмежно щиро кричатимуть назви міст своїх та чужих 
аби їхні сліди залишились не лише шрамами у зрадливих спогадах 
а й у цих холодних стінах 
закарбувались відбитками навічно 
 
бо мої люди заслужили міцно кохати доки не посиплються скельця усіх калейдоскопів! 
бо мої люди заслужили безперервно сперечатись аж доки ночі не розтануть за прокуреним вікном! 
бо мої люди заслужили голосно сміятись розлітаючись ген за таємничими зворотами українського парижу! 
бо мої люди заслужили божевільні танці 
бо мої люди голками впиваються в усі причини жити 
бо мої люди живі 
і житимуть довіку.

гей ти, хто виходить покурити у трусах тютюново усміхаючись сонцю
гей ти, хто цілується з першими зустрічними жінками
гей ти, хто літає набережними вітрами босоніж не боячись пошматувати стопи розбитими пляшками
гей ти, хто шукає домівку на вечір бо закінчились гроші на пиво
гей ти, хто заснув на балконі й не заважає на голубів що видзьобують учорашній сидр з перевернутих пляшок
гей ти, хто мчить у інше місто заради кохання чи заради друзів чи заради будь-чого що змусить забути хто ти і про пастки у які завели ці вулиці
гей ви усі хто скидає недопалки у бляшанки з-під пива й сміється стискаючи у фільтрах сльози й страх перед завтра
гей ви усі стражденні веселі й божевільні живі й померлі що приходять мені уві сні
гей усі ви почуйте мій вигук!

гей ти хто читає цей текст сидячи в транспорті чи удома чи у полі тонучи в канабісі
гей ти хто слухає цей текст з моїх вуст з чужих вуст чи зі своїх вуст читаючи уголос
гей ви усі хто кохає і кохає кохати і цілується аж допоки сонця не перестане буде видно чи то через захід чи то через неможливість більше відчувати ніг і землі і узагалі бодай чогось окрім пустоти під ногами
гей ви усі пінбольні м’ячі що відбиваються від стін міста заплющуючи очі слухаючи музику намагаються вловити  кожен тремтливий момент що вислизає крізь пальці наче тендітний метелик і ловлять кожен дзвінкий пінбольний удар об міські стіни надіячись на найвищі очки наприкінці цієї дурнуватої гри у життя
гей ви хто зайнятий невідкладними справами й біжить назустріч проблемам з гордістю приймаючи кожну вибоїну на дорозі до смерті
гей ви усі ніжні вогники що світять мені уночі коханням і вічним голодним спалахом життя і лікують ці високі мури божевілля в яких я теж заточений
гей ви усі що надихають мене писати вірші
гей ви
давайте потанцюємо!


0 коментів

Залишити коментар

avatar