Мар’яна Гоїк «Збожжя» | Публікації | Litcentr
21 Травня 2018, 08:03 | Реєстрація | Вхід

Мар’яна Гоїк «Збожжя»

Дата публікації: 27 Лютого 2018 о 17:38 | Категорія: «Поезія» | Перегляди: 543 | Коментарів: 0
Автор: Мар’яна Гоїк (Всі публікації автора)| Редактор: Ніна Паламарчук | Зображення: Мар’яна Гоїк


Мар’яна Гоїк. Живе у Львові. Пише поезію та коротку прозу. 
Наразі працює над збіркою поезій та перекладів.



нмт

вона нахилилась й поцілувала своє коліно
я замовк на півслові, безмежно вражений
цією ніжністю і відвертістю, 
сестринською любов'ю до самої себе.
я так й не спитав чому ти сюди приїхала
я бачив шрам на твоєму обличчі —
шлях від дому сюди, убогого прихистку побли́зу Дахау.
жодного слова німецькою
жодного слова англійською
чорні пасма волосся неохайно розсипались по спині.
втомлені, але теплі погляди — залишки твого сонця.

коли ти нарешті ледь заспокоїлась і прийняла ношу чекання,
закутана в безліч своїх сорочок й хусток,
мабуть голодна і дуже спрагла,
я присів навпочіпки поблизу тебе, твоїх нескінченних клунків й сумок.
безмовність між нами.
ти несміливо всміхаєшся.
я дістаю із кишені яблуко й легенько підштовхую в твою сторону.
опісля дістаю і собі.
ми доїдаємо яблука і посміхаємось кудись вдалеч,
хоч погляд впирається в різнобарв'я наметів біля кордону.
і ми мовчимо.
і, враз дещо собі пригадавши, я кажу їй: це яблука німоти.
і вона, несміливо всміхаючись, промовила danke.


нмт ІІ (так сталось)

не випадковим, мабуть, було те, що вони утворили коло
закутані в теплі брудні покривала
наскрізно пронизані вологим весняним повітрям.
що мені було відомо про їхні не часто повторювані ритуали?
тільки те, що всередині мене щораз скорочувалась діафрагма,
бракло повітря на мить,
так, ніби хтось штовхав мене в груди
хребтом пробігали чиїсь швидкі та холодні пальці.
я тримався подалі, 
почуваючись косулею, що стежить за вовком.
стара жінка, ритмічно гойдаючись, мовби на вітрі
розпочала мелодію, яку підхопили інші
мені вона видавалась тонкою ниткою, що проходить наскрізь кожного
прошиває застуджені груди кожної третьої жінки.
звук поволі здіймався вгору:
я бачив таке, коли повінь ставалась не швидко, 
проте невблаганно.
уявні птахи з їхніх плечей здіймалися.
/я подумав про те, що хочу додому, назад. що я роблю поблизу цього дахау./
їхні тихі і ніжні заспі́ви були язиком, що зволожував моє серце,
язиком тварини, що в будь-яку мить могла вчепитись у нього зубами.
і я дослухався. я був насторожений.
бачив, як у тобі (Тобі!) зародився голос,
як він був засіяниий старою похмурою жінкою
як він у тобі проростав, і проріс.
ти прикладаєш руку до грудей, як роблять тут всі, хто страждає на кашель
і з твого горла виривається дикий гук, що підхоплюють інші
і  я знаю, що то предки кричали твоїми зв'язками, різноголосся спліталось,
вилося поміж вас, і більшало.
..
і добре, що ти мене не помітила. 
бо зі мною ти раптом втрачаєш свою демонічну сутність. 
може як і кожен із вас у цій країні. 
може, коло, то єдино можлива для вас геометрична фігура, 
що дозволяє вам бути.
..
тож поки голоси ваших предків поволі стихають, мене вже поблизу немає. 
я не хотів би цього казати й показувати. але мені страшно.


язичниця

язики язичників гіркі від полину і степових трав, з яких вони виживають,
однак за їхніми щоками повно терпкого меду, який стікає по їхніх губах, коли вони моляться. Їхні тіла вологі, бо Перун обіцяв про них турбуватися; 
їхні тіла засмаглі й звабливі, бо й Сварог втішається з цих дарів. 

... Коли твоє тіло, зціловане хтивим Дажбогом натомиться, 
то виступить піт солодкий, неначе роса на стиглих плодах Едему.
І впадуть на тебе сни, мов птахи важкі і потворні,
і стогін з твоїх грудей розітне навколо Тишу.
А вранці Перун вдихатиме пил твоїх стегон, що зостався на тобі з доріг, по яких ти повзла, звиваючись, 
п’яна дощем, леліяна сміхом Ярила, обіймаючи груди Морани... 
— "Маріє, — казали тобі християни, що стрічали тебе на пагорбах,
– прикрий своє тіло, Маріє, бо Сонце, що світить крізь нього, випалює наші очі, 
розпалює наші бажання і кожної ночі... 
Маріє, оголеність твоя довершена, 
чи бог тебе не каратиме за те, що перси твої збентежено 
тримають хиткий горизонт?
За те, що лона твого торкаються діти, і вітер, і трави,
а інші жінки шукають втіху в твоїх вустах?.." 
"Маріє, — невміло вторила ти і сміялася, — послухай, Свароже, як дивно мене називають". "Маріє! , — гнівно рвалося з горла риданнями, коли тво`їх богів убивали. 
"Маріє, — молилася ти, прикрита і стишена,  —
радуйся, Маріє, благодатна, Господь з тобою. Благословенна ти між жінками і благословенний плід лона твого, Ісус. Свята Маріє, Мати Божа, молись за нас, грішних, нині та в годину смерті нашої. Амінь "


слд

від учора він знав, що ім'я її в списку загублених,
безвісти зниклих, 
смерть яких відтермінували на потім.
він ходив від шатра до шатра, 
все дивуючись,
чия це тверда рука вивела літери, що
творять її ім'я
саме так комбінуючись,

від учора він знав, що не зможе
зробить нічого з її відсутністю,
з її непоявою на обжитому мінному полі,
що мовчанка опісля викрику її порядкового номера
сама за себе говорить.

від сьогодні він уже не знаходив причин,
за які б варто було картати
себе чи її, чи будь-яку з сірих спин
тепер йти буде швидше,
а харчів вистачатиме
і можна робити пов'язки з її хустин.

а на завтра він пригадав, 
що не залишив звістки, якщо раптом вона жива.
не залишив нічого з того, що було її або спільним
він уже не пригадував чи правильно прочитав ім'я
у списках загублених,
безвісти зниклих


іс

ти була б ближче, якби роззулась
підійшла до мене вже босою
пахнула Тисою і зимою,
яка її зробила такою холодною.

тож, якби ти роззулася, ця трава лоскотала б тобі стопи
а якби ти лежала, то торкнулась б її долонями
і якби ти плакала, то сльози твої б у траві губилися
і якби ти стікала кров'ю, то ...
бо ж зелений — це колір тих, хто приходить.
а червоний.. а червоний... 
для грішників..

тож, якби ти прийшла, коли я тебе покликав.
коли мені було порожньо і самотньо
ти б виймала мені із ніг закривавлену глицю,
перев'язуючи сукном, у молоці змоченим
я очікував рук твоїх у моїх долонях,
твоїх плечей у моїх передпліччях..
щоразу гукнувши тебе, наче себе віддавши якусь частину,
вслухався напружено в тишу, в темряву
і ти не приходила, 
(не попередивши, що не прийдеш)

але якби ти прийшла, то тут було трохи води
і я міг би зробити із неї вино...

напоїти тебе... і ... тебе.. і ... з тобою
Боже, прости.


. . тр

і я хотів би сказати їй — "тепер ти трава",
уже твоє тіло накликало звабу..
хотів би додати щось, але 
слова — всі на твоїх вустах, 
мов оксамитові бражники,

але вже, щоб я тобі не казав,
щоб я тобі не завдав,
щоб я з тобою не діяв ...
— ти трава, 
і твоя ніжність стала віднині гострою, холоднішою.
я спивав краплини роси на твоїх руках,
іноді ти губилась — трава у траві — і я довго тебе не знаходив.
але зараз тепло споришу стелиться під мої ноги
і ти шепочеш мені зі сну те, що я уже знаю:
" я трава, я твій смуток "
— ти трава, і мій квіт, і мій верес.
і я б в оберемок тебе..

але я хочу сказати їй — "тепер ти трава,
проростай крізь мене".


не віддати

виманюю в предків обманом останні дари до літнього сонцестояння
вони, нічого не відаючи, думають, що дають лише потримати
маленькі серця, наповнені страхом, тепер тріпочуть в моїх рученятах, 
наче снігурі, котрі мужньо й уперто пережили цю зиму і ці неправди.
набираючи повні кишені, торбинки і жмені сердець, я поволі відступаю назад
сірі тіні тих, чия кров у мені пульсує від хвилювання, всміхаються, 
з ніжністю вглядаються у обличчя і шепочуть моє ім'я,
мовляв, дивіться, яка вона виросла і яка вона гарна.
не по собі. але я вже за крок до виходу, відчуваю на собі вітер і думаю
чи була даремною їх любов і те, що вони вчиняли, щоб вижити
і чи варто було б мені так само боротися, щоб вливати цю змішану кров до іншої
чи стало б мені снаги, щоби віддати свою плоть як дім для тих, хто ще прийде.
але я викрадаю серця, розчаровую тих, хто стільки віддав і старався,
розвіваю їхній попіл міськими парками, і прошу у всіх проще́ння,
бо не можу це тіло віддати, щоб продовжити їхню псевдоважливу місію
і червона суміш любові і пам'яті більше нікуди не влиється, тільки удобрить землю.


ту

тату, ці міжвіконня засіяні світлом,
Словами пророків, які їм так й не відбулись,
Тілами дітей, що ніколи не стали великими,
Старими ікарусами, що важко дихають в спину моїм сестрам заживо спаленим.
Можливо, вони проростуть дводійсністю і мовним прабаченням, 
Вихлюпнуть зоряні розчини і якорі кинуть десь в нашому мозку.

тату, вже холодно. 
Цей перманентний вересень ріже мою свободу. 
Риба уже не ловиться, риба уже не мовить (ся), риба страждає мовчки, тату, чому ми сюди приходимо?!..
— бо трави високі і гарні, тіла у цих травах стрункі та білі, кожне тіло це плюс до карми, кожне тіло це нові цілі..
Були сутінки кривдовересня. 
Були долі дівчаток знуджених. 
Була риба сумна невесела. 
Був ще ти, але десь у нутрощах.

Кажу, тату, повзімо звідси, 
бо нас ноги уже не винесуть. 
Наші горла обплутають квіти, 
наші спини зламає вересень..
/Тільки, тату, не скажем мамі, нехай готує вечерю із думкою, що ми повернемось/
Та


відвідини мого мовчазного батька

ось кінцева і ось я з незручною громіздкою валізою
і рюкзаком
опиняюся серед поля й кількох дерев 
з однозначною ґрунтовою дорогою в протилежний від міста бік.

тільки світанок і я думаю про тепле ліжко в моїй квартирі,
заварну каву і недочитаний том "зів'ялого листя"
мокре взуття і сумка, що постійно сповзає з плеча,
натерта розчервоніла ключиця, яка трохи пече

звертаючи у вузьку зарослу бузком алею,
все ще вагаюсь чи варто гукнути.

батько на ґанку чистить картоплю, і я чемно кажу́, що мені зовсім не важко занести всі мої речі в кімнату, ні, не забула, в сіни й ліворуч, як тут сплутаєш - всього дві кімнати, як ти, тату?, ні, я з дороги не втомлена, давай допоможу з картоплею, приготую сама, не турбуйся, о, в тебе побільшало вуликів, ти ще робиш те гіркувате вино?, щеплені яблуні, дуже гарні, я привезла тобі трохи продуктів, хочеш чаю чи кави?, із цукром?, ні, робота та, що й раніше, ще досі не знаю, так, все добре, я знаю, потім, так, смачного, й тобі, мабуть пізніше, гаразд..

надсутінки я опускаю ноги у теплу воду і поволі п'ю чай, поки батько готується до сну. виливаю залишки під дерево у саду,
полохаю якусь малу і вертку істоту, повертаюсь і бачу у вікні маленьку лампадку. з боку алеї тягне холодним вітром. мені не віриться, 
що ми тут самі. 
зачиняю двері, повертаю ключ двічі, перевіряю замок, прислухаюсь до тиші і гортання сторінок книги, поправляння ковдрі, перевіряю замок.

добраніч

постіль холодна, вікно виглядає у сад, у саду птахи цикади, ніяк не заспокояться, я знаю, що не зможу побігти як раніше у сусідню кімнату батьків, увірватись у їхній сон, щоб просити прихистку. тато казав: "ти не маєш нічого боятися". маю безстрашного тата. тато має лякливу доньку. 
ти не маєш чого боятися.. ти не…

постіль холодна, вікно виглядає у сад, у саду птахи цикади, цикади вже стихли, птахи ніяк не заспокояться. сонце золотить долівку. кроки тата, п'янкий запах із кухні. я повертаюся до дрімоти ще на кілька хвилин.

день минає і я знаю, що ще на початку сказала занадто багато слів і тепер вже не можу мовити більше. картаю себе, що була такою марнотратною. тато, мабу́ть, не картає. він мовчить. і усміхається. допомагає укласти валізу. й мовчить. показує нову грядку, посаджене дерево, полатану стріху, заготовлені дро́ва на зиму, приблуду-кота. і мовчить. я знаю, він мовчить й про те, що він усміхається. і я кажу́, тату, я дуже радію, що тобі так добре ведеться, і що дерева, які ти са́диш дають такий урожай, мені добре у тебе, кажу́, хочеш я привезу тобі нових книг і щось ще, кажу́ і мовчу. маю мовча́зного батька. батько має мовча́зну доньку.

я стою на східцях автобуса й забираю із татових рук останній пакунок. так, зателефоную, коли доберусь, так, і я тебе. сильно люблю.


0 коментів

Залишити коментар

avatar