Ярослав Гадзінський «Мелодія для денних сновид»
Дата: 20 Листопада 2017 | Категорія: «Поезія» | Перегляди: 2092 | Коментарів: 0
Автор_ка: Ярослав Гадзінський (Всі публікації)| Редактор_ка: Антон Полунін | Зображення: Ярослав Гадзінський, Олександр Заклецький
Ярослав Гадзінський – поет, перекладач. Народився 30 квітня 1983 року на Чернігівщині (смт Талалаївка). Закінчив історико-правничий факультет Ніжинського держуніверситету ім. Миколи Гоголя та факультет міжнародних відносин Київського славістичного університету. Автор двох поетичних збірок: «48200» (2004 рік) та «Мареwwwо» (2008 рік). Друкувався у всеукраїнській літературній пресі, антологіях та літературно-мистецьких веб-ресурсах: «Кур’єр Кривбасу», «Post-поступ», часопис «Київ», «Дві тонни», «Cновиди: сни українських письменників», «Знак», «Альманах молодої української літератури» і на багатьох літературних ресурсах. Був учасником, модератором та співорганізатором літературних заходів, зокрема, на Літературному фестивалі Форуму Видавців, Книжковому Арсеналі, Meridian Czernowitz, «Ї», «Арт-Терапія», «Гоголівка» тощо. Твори перекладалися на польську та англійську мову. Окрім поезії в мережі та декількох часописах публікувалася мала проза та переклади на українську мову сучасних англомовних та польських поетів.
Мелодія для денних сновид
Дискокуля в озері
Чиста мертва водойма скла бізнес-центру
приховує дзеркальних коропів,
вони тут були і звідси вивелися, як і наші з тобою зображення вібрували,
А потім змінили колір і стали прозорими.
Чи був я тут колись? Чи я тут сидів по коліна у літеплій воді, зникаючи у суцільних відблисках плес,
черпав глину з темноекранного дна і
ліпив фігурки тотемних звірів, вурдалаків,
небачених плазунів та риб?
Чи я тут торкався дна, вгрузаючи у глинище і сам ставав фігуркою глиняною в чиїхось нервових пальцях?
Дивлячись, як ластівки натискають на клавіші Сtrl+C Ctrl+V цій літній безконечності над поверхнею,
прошмигуючи крізь свої геопатогенні зони, форматуючи весь цей текст
на вимкненому телеекрані,
із водомірками, що розрізають зображення
та згубленою дискокулею в намулі.
Хто викинув цей весь дріб’язок сонць в озеро?
Чи не через інфляцію?
А раніше тут, казали, водилися коропи чисті й дзеркальні
там, де побудували оцей бізнес-центр.
Там, де було озеро із коропами,
там, де вони в дану мить меланхолійно пливуть поверхнями скла бізнес-центру серед зимних хмар,
там, де тепер вони всередині твоїх очей
із втомленими рибалками, які так нічого і не вловили.
Street racing
Куди так шалено мчить той опалий засохлий лист
Слухається законів земного тяжіння на межі тогобічності балансує.
Ця заяложена мапа мегаполісна, яку ріже на шматки поет-дадаїст.
Не згадуй, осене, імена всіх спиляних дерев у сквері тепер всує.
Без відповідеи пташині колцентри, і суцвіття зусібіч вступають у клінч
І на рослинах щоранку проявляються дані нової невідомої метрики.
Із вибоїн формується свобода. Падолисти - закономірності протиріч.
в затінку інею скалки після автокатастроф та засохлі ще з серпня бедрики.
Ми мухи в соцмережі з павутиння індіанського літа, осене.
Лист, як евакуатор,відвозить на сигналізації виріїв всі спомини.
Тіло після стількох життів. Сурми з сухих бурянів.Агностики.
Лист обганяє мої кроки. Мої щоденні слова. Моє уповільнене мовлення.
Невикорчуване серце філософа
Що залишається від зрізаного дерева?
Що таке зруб, як не свідок потойбіччя?
Що таке зpуб, якщо не те, що поєднує нас та їх?
Хто такі ми теперішні – шукачі загублених монет в засніжених фонтанах?
Хто такі вони, які нікуди не поспішають,
лише створюють відлуння серед крижаних підземних рік в колекторах
І чиясь тремка душа тривожно кинутим пакетом заплутується між кроками.
Ми ковзаємо цими поверхнями,
завалені ефемеридами зимового проміння,
і гнізда воронячі нагадують неробочі навушники в парку божествених пісень
«Лід на те й родиться, аби танути від цієї їдкої солі та піску» -,
каже хтось випадковий із засохлим чотирилисником конюшини
в змерзлих долонях, проходячи встріч.
Чим є той зруб, який я так затято намагався обійти і ледь не перечепився
біля підземного переходу із розсталими слідами?
Зруб просякнутий мигтінням телеекрану цієї сніжної епохи,
із зграями вороння та горобців, що навипередки
виборюють останні крихти.
Він не може ніяк остаточно заснути,
крутиться в невагомості далекою зорею смерті
серед обгорток, недопалків,
згорілих метеоритів, пляшок, склянок від кави.
Він застряг між плитами тріснутого асфальту біля метро,
намагаючись вирватися
зі свого звичного місця рутини
в мікрокосм, макрокосм і світ символів
Тимчасові ефекти для відеомонтажу
Я би хотів записати ці незворотні відеокадри, про те, яке ж дерево на подвір’ї осиплеться першим:
горіх, береза, явір, лішина, липа, тополя, каштан, безіменні замерзлі кущі, вишні, абрикоси, чи клен?
І хто з тих дерев прийде до фінішу першим?
Інший кадр, про те, як нагло зростатимуть показники лічильників за спільне набуте тепло,
схоже на голе гілля в парках під час бурану.
я би записав би на камеру відео саме ті моменти, коли падолист
розпочинає підло дурити нас за спільною грою,
а карти безконечно продовжують тасуватися, перемішуючи наші тіні
я би зафільмував би унікальні кадри, як крізь тріщини стареньких трансформаторних будок,
виходить назовні осінній отруйний колір
і розпорошується тут на всі навколишні рослини,
і оцвітини без пелюсток стають схожими на дверні вічка,
через які би видно кожного з нас
разом із
внутрішніми ваганнями, метаннями, провисаннями та осяянями
у застряглих ліфтових кабінках падолистів,
Я би ніби випадково першим з острахом зафільмував би відео,
як під під’їздом розбиваються пляшки першої криги,
і під час раптової нічної п’яної бійки,
в когось сильнішого в руках опиняється напіврозбита пляшка і ріже іншого,
і після цього інтенсивно змивається нічними холодними зливами
червоне-червоне листя виноградної лози,
я би записав кадри для забави, як раптово перед променями нічних фар
перебігає в зітлілих листяних капцях
жовтень у подобі міського божевільного,
Я би хотів записати відео руху віддалення від цих запорошених вибоїн,
лишаючи затінені ділянки у дзеркалі заднього виду – рани мої незагоєні,
де вертливе сонце вгорі, немов стерта шина, що вирвалася з рухомої осі
яка продовжує дрифтувати по поверхні горизонтів, ніби тінь останньої оси
створюючи навколо себе весь цей безпробудний осінній смог
серед порожніх гнізд на тополях омела грає в деструктивний пінг-понг
Осінній Ост
Ось тобі затінену сторону куща
повністю оточила зграя змерзлих невідомих птахів,
викльовуючи кісточки скляних скалок,
Ось над нашими постаттями, схожими на цифри цінників
зависли нерозгадані qr-код вороння,
які не зчитуються з подряпаних лобових вікон холоднечі,
ось так швидко тополі розчиняються у падолистах
полум’ям пожеж на нафтобазі,
яке не можуть загасити вже котру добу,
Ось тобі на стеблах зупинений телесигнал,
із тисячею шиплячих точок ранкового інею.
Ось тобі похмурість небесна скупчилися на всіх напрямках,
ніби гора розряджених акумуляторів.
Ось тобі вибоїни замість лиць, схожі на постаті в балаклавах,
які нерозбірливо кричать вслід радикальні політичні гасла,
Ось тобі вицвілі герби селища похиленими бур’янами з-під парканів новобудов,
яке колись було саме тут на рівні декількох метрів під ґрунтами,
Ось тобі чиїсь несмертельні рани,
які постійно кровочать токсичним намулом,
Ось тобі закам’янілі крила останнього нічного метелика,
які тепер замість моїх важких повік цього ранку,
Ось тобі схожа вибоїна на баню старої церкви,
об яку весь час перечіпаєшся,
Ось тобі зітлілі долоні листочків клена, які моляться-моляться.
вітер раптово підкидає їхні залишки вгору.
Ось тобі курсор насінинок, що змішуються з чіпким корінням,
пробиваючи асфальтову поверхню запущених внутрішніх двориків,
Ось тобі холодна тлінність у прожилках листя схожа нерозбірливий почерк лікаря.
Ось тобі остання пелюстка рониться вниз,
ніби покручена кольорова прищепка раптово вниз з балкону.
Ось тобі ці важливі слова на запітнілих дзеркалах щоранку, які, не встигаєш прочитати,
і невловимий курсор вирію,який миготить
зникаючи з екрану.
Без сигналу
Паростки літер твоїх смс-ів
вже встигли розростися позачасовими лабіринтами кущів
поміж заборгованих снів у жовтих газових трубах
спального району сомнамбул.
Я так і не встигав дочитувати наступну неонову вивіску –
вона гасла в пелюстках квітів на клумбах.
Здаля завислі на відстані неозброєного ока
різнокольорові вікна тьмяніли іконами
з чіткими водяними знаками прожитих задля чогось днів,
тільки сльози від холодного електрозварювання
капали із очей новонародженого грудня,
тільки зимові хмари довгими крихкими нігтями
шкребли поверхні сердець всередині самих себе.
Думаючи про втрату національного суверенітету
старенького листопаду,
якого заблокували в приміщенні його ж таки посольства
разом з опущеними і надірваними прапорами.
Думаючи про темного жука-плавунця зимного сонця,
що уповільнено коливається
еспресовим безсонням
під замерзлими ковзанками вікон
взятого в облогу посольства опалої країни.
Ніякої тобі конкретної допомоги від міжнародної спільноти.
Лабіринтами кущів з твоїх смс-ів простує хурделиця
і потім зникає безвісти,
а ми вже почнемо їхати вглиб засніженого телеекрану,
навпроти нас сидітимуть старезний листопад
із молодим груднем,
говоритимуть знаками німих, скидаючи щось по bluetooth,
а до всіх інших доходитиме
порожня світлина з написом
"no signal”.
.
Тил в твоєму тілі
Іноді не розумієш значення цих
напівзруйнованих брудних фортифікаційних споруд
які зачаїлися на дні просік
мов всі непотрібні гени разом узяті
в організмі серпневої куряви,
цих глухонімих земляних валів, близькозорих ліній,
які то виринають, то провалюються у торфовища,
суцільних закреслень з минулого життя
у вигляді пожованої касетної плівки стежок
І всі пожовклі листки кленів, в’язів, ліщин
кивають тобі вслід,
мов обличчя знаиомих курців у розбитих під’їздах,
що бачили на своєму віку занадто багато і от скоро-скоро опадуть.
Не розумієш цього раннього інею із тисяч скалок посередині дороги,
Тонких раптових протягів – телепортаційних переходів у паралельні світи.
Непідключених ліній електропередач
із ирійними птахами, ніби кінець літочислення.
Не впізнаєш своїх персональних позирків перед осінню,
перед сходом, заходом, північчю, півднем
мружишся від задзеркалля порожнього неба.
в грязюці брудної калюжі на роздоріжжі,
Темні тіла росяних бур’янів
з раптовою швидкістю обступають тебе,
мов привиди.
болотяними голосами
кличуть тебе повідпочивати в затінку.
Ти не розумієш звідки так багато тріщин в асфальті,
і до якого центру вони ведуть?
Звідки беруться засохлі дерева серед суцільної гущавини
І куди вивітрюється їхнє життя?
Все ще не розумієш значення
свіжоперекопрокопаних ліній фортифікаційних споруд, валів, ровів
посеред цього чудернацького лісу
у передчутті величезного осіннього вогню.
Екс-символи
Біля того місця, де вони колись наближалися родимками один до одного,
Тепер постаті злодіїв розбивають вітрини змерзлих калюж з фальшивим золотом.
Електрики у вицвілих робах перевіряють напругу від їхніх закіптюжених сердець,
Прориваються крізь динаміки покинутих гнізд уривки давно заяложених сентенцій.
В парку імені колективних екс-символів ми танцювали один з одним спонтанно, наосліп,
так пекельно швидко минав наш спільний досвід, так з кожним днем віддалявся півострів,
приховувались справжні мотиви, робились один від одного секрети - корінням під асфальтом,
і всередині наступного ненасильницького протесту вибухав найновіший мирний атом.
І листя, що на мить спалахувало над плечима освітлювало лиця, торкалося сліз і щік
ніби вибуховий пристрій у місці масового скупчення людей. Лише один клік, крик, бліц і криг.
серед швидкоплинного натовпу вибухає падолистом набубнявілий від злив старий каштан,
Чи встоять ті покриті мохом аталанти під натиском смогу, парникових газів і небесних риштувань?
І тільки кубічні метри осіннього повітря губилися із давно спущеного сонця на задвірках
Не втримати цих протягів в грудях, в дзеркалі кола від водомірок на годинникових стрілках,
Ти метаєшся по сутінковому парку серед згорілих люстр в пошуках будь-яких доказів світла.
І завислі клубки у горлі, ніби кульові блискавки, що на мить освітлюють спалені по грозі поля битви.
Невимкнені фари
Ідучи по хиткому карнизу асфальтової доріжки між вицвілих фіранок сутінків
він зривав сумні чорнобривці,
Біля однієї з клумб побіля дороги стояв напіврозбитий, згорілий чорний позашляховик.
Тепер це авто належить осіннім комахам,
що ховаються від нічного холоду в порізи на сидіннях,
і невтомні павуки притишено рухаються далі по своїх дротах павутиння
замість автосигналізації
Місяця не видно вже котрий день, він застряг у салоні повітряною подушкою,
Чиє чоло плащаницею зараз тепер на ній?
А на узбіччі втомлені перезрілі газони
все в більшій мірі нагадують змішані кольорові економічні графіки.
які ось-ось зріже старий сивий газонокосар
а ми так і не дізнаємося, де цьогоріч було зростання та спадання.
Він ж продовжував зривати квіти гірких осінніх чорнобривців,
вони і далі кришилися в темряву,
ніби хаотичні пучки фарного світла,
що на мить намагаються хоча б ще щось
вихопити з темряви перед зіткненням.
Відеоперегляд мінливого осіннього повітря
Загляньте в мої зіниці, безсонні камери спостереження офісних установ,
на денці вікон іній – все, що лишається після виснажливих телефонних розмов.
Замість серця у грудях щоночі відчуваєш вибоїну, наповнену щебенем.
Глевкі порожнини у гніздах відлунюють ностальгійним пташиним щебетом.
Погіпнотизуйте мене своїм поглядом, нервові камери плазунів-супермаркетів,
Мої таємні бажання лежать на поверхні, мов нафтові плями з аварійних танкерів.
Пелюстками світлофорного сяйва заповнені придорожні калюжі, тіні, мовчання.
На споді космічної матерії видко підроблені сузір’я із написом Made in China.
Зафіксуйте мої миттєві кліпання вій, охололі недобудовані ластів’ячі гнізда.
На подвір’ях фаєр-шоу із чорнобривців. Зрубані крони, наче вхолощені гільзи.
Мінливе осоння блукає по моєму чолу зморшками. Гра потребує розвитку.
Гнізда над підвіконням – розладнані камери служби внутрішньої розвідки.