Катерина Сінченко «не дивись»
Дата: 26 Серпня 2017 | Категорія: «Поезія» | Перегляди: 2065 | Коментарів: 0
Автор_ка: Катерина Сінченко (Всі публікації)| Редактор_ка: Ніна Паламарчук | Зображення: Alex Beker, Галя Василенко
Катерина Сінченко − поет, перекладач, вивчала літературну творчість в Київському університеті імені Бориса Грінченка
*
ми мали білий розкладний столик і чотири стільці, такий комплект легко поміщався у валізку, до комплекту додавались тарілки, скляночки для напоїв, столові прибори для мами, для тата, для братика, усе, аби ходити родиною на пікнік, і телевізор ми мали «рубін», колись телевізор самознищився, ввімкнувся спалахом і згас назавжди, до того по телевізору я дивилась телемагазин, де продавали білий розкладний столик і чотири стільці, такий комплект легко поміщався у валізку, до комплекту додавались тарілки, скляночки для напоїв, столові прибори для мами, для тата, для братика, усе, аби ходити родиною на пікнік, ми постійно грали в бадмінтон, їли яблука та банани, пили оранжевий сік, сміялись, мама уміла вчасно вимкнути телемагазин.
*
одного разу бабуня винесла на двір
маленьких зелених солдатиків
а разом з ними і братикову залізницю
але хіба могла вона знати
що викидаючи залізницю
нехай і зі зламаними вагончиками
тепер до неї ніхто не приїде
*
не дивись −
так ти казала щоразу
коли ми заходили до лікарні
той маленький хлопчик без штанів
(знаєш
я звикла бачити хлопчиків у штанях)
на підлозі звивався мов вуж
хіба голова його була завелика
як на вужа
і без жовтих цяток
ти наказала мені
не дивитись
а я так хотіла лягти поруч
і показати як можна вигнути спину
коли ми вийшли з лікарні
ти розповіла про його дім
і про вікно
з якого він випав
ти знала
що я не дивитимусь більше
але не знала
що шукатиму за його домом і вікном
з якого він випав
і стрічкою мірятиму тривалість падіння
а потім вдаватиму, що впала і забила голову
знаєш
скільки разів я не падала
я не стала вужем
*
завтра поїдем до міста, –
скаже тітка
бо свято
підготуйся звечора, −
попросить тітка
бо виходити рано
і я слухняно розкладу на ліжку
нову красиву одежу
а точніше
(за браком такої)
почищу стару
розгладжу її руками
(так мама розгладжує на собі плаття з якірком
хоч і не любить плаття)
щоб зробилась красивою
і розвішу спідничку, кофтинку
на спинці стільчика
що дідусь приніс із заводу
і босоніжки помию разом
і поставлю їх поруч ліжка
щоби швидше бути на зупинці біля лікарні
бо там сьомий автобус
і він везе на вокзал і до міста
а в місті свято
хай навіть подумки
але хоч трошки
*
він був комуністом,
якого всі любили
«дивіться», – казали вони
«яке в нього кепі!»
«так, а яка сорочка!» − казали вони
«так, яка сорочка!»
«це все вона!», − казали вони
«так, це все вона!»
«Слава!» − кричали
«Слава! Привіт!»
а він ходив на вокзал по фруктові вафлі
і називав їх чортами
*
біля гастроному
старої блакитної будівлі зі складами і ґратами на вікнах
я чула як дід проклинає бабу та її матір
яка колись навчила бабу торгувати
одного недільного ранку баба понесла на базар дідові абрикоси
найсолодші найсоковитіші на посілку
«все продала і себе продала» −
кричав дід аж до самих дверей гастроному
але ж про це ніхто не знає
і немає тому свідчень
«ти курва і мати твоя курва
ти себе продала і все на світі продала» −
повторював дід
а це були лишень абрикоси
хоч і найсолодші і найсоковитіші на посілку
аж товсті шиї господинь виганяло до неба
(а одна
із намальованим ротом
хотіла носити кісточку у кишені квітчастого халата)
аби вкотре зазираючи через фіртку
сказати
«Слава!
які ти виростив абрикоси
найсолодші найсоковитіші на посілку»
дід кричав
а баба йому відповідала догори закидаючи голову
«моя мати торгує, а твою уже давно їдять черви в могилі»
дід кричав
аж пінилось йому на губах
я ту піну чула
біля дверей гастроному
і ґратованих вікон
і не знала
чи дід лютує від того
що баба курва
чи від того що продала
але ж немає тому свідчень
*
звинними сходами
мов літаками
біжить маленький дідуньо
стриб
манюній
на ручки мені
і капці його не спадають
*
заходжу до тітчиної комірки −
а там ісус
справжнє тобі розп’яття
і обличчя таке сіре-сіре
не те, що невиспане
може, то світло таке
а може, і його брак
«не бійся», − каже ісус
«подивись, яка красива на моєму чолі кров,
не бійся,
мені не болить,
бачиш, які красиві краплі»
і знову каже:
«не бійся.
я тут востаннє,
а хочеш, погладь мене»