Микола Антощак «Міфи про ножі» | Публікації | Litcentr

Микола Антощак «Міфи про ножі»

Дата публікації: 04 Серпня 2017 о 16:46 | Категорія: «Поезія» | Перегляди: 217 | Коментарів: 2
Автор: Микола Антощак (Всі публікації автора)| Редактор: Ніна Паламарчук | Зображення: Foto di Joe Giddens PA Wire/PA Images



Микола Антощак – поет, журналіст, есеїст, літературний редактор, модератор літ. заходів. Народився 1990 р. в Бердянську. Учасник всеукраїнських та міжнародних мистецьких фестивалів «Шевченко-Фест», «Віршень», «Підкова Пегаса», «Малахитовий носоріг», «Поетичний травень». Публікувався в часописах «Перевал», «Хортиця», «Махаон» та ін., в Канаді, республіці Білорусь, Казахстані. Учасник Форуму видавців та Книжкового Арсеналу.

Лауреат премії видавництва «Смолоскип» та Міжнародної Україно-Німецької літературної премії ім. Олеся Гончара за рукопис книги поезій «Тисяча степових років» (2016). Гран-прі Молодої республіки поетів (2016 р.) 




Цикл «Міфи про ножі»


/ртутний ніж/

маєш диверсантського ножа –
того що мов волосся на плечах –
від діда до онука –
а посередні має бути обов’язково жінка
бо він не буде обопільним
і смертоносним
а так – летітиме швидко 
як отруєна стріла в спину Несса

найкоротший шлях між 
видихом і пам’яттю – ртутний ніж

маєш цей шматок заліза
з плавким нутром
воно робить його живим і смертним –
як жоден більше з ножів

але його
ніхто не бачив
бо він приходить
швидше ніж кров до серця



/двобій/

я  так добре пам’ятаю
його обриси
як форму брів першої дівчинки 
яку хотів убити
як траекторію першого пропущеного удара

я так любив кидати його 
в підлогу я хотів 
щоб він пощербився
але дерево програвало
і точки в які потрапляло лезо
в сукупності утворили напис
із яким моя смерть злягається
що трясе мною тепер
а тоді щелепу виймало

я так добре пам’ятаю як щоразу
коли їхав
ховав його в ту ж шухлядку
і привалював тим же каменем

а одного разу в нього з’явилось руків'я
з двома дірочками й цвяшками в них
і я зрозумів
що він більше не те чим був –
він тепер ніж



/приреченість/

кажу тобі –
пришли мені його голову
мені пришли
бо я не заспокоюсь

я далі вбиватиму невинних тварин
усі вони мої діти усі
вони тут
від початку були кращі від мене
вони усі мають по дві пари прекрасних очей
які доправлять куди завгодно

а в того що там коло тебе –
чотири
пришли мені його голову
це мені необхідно
бо я майже осліп

але ти вислуховуєш зі спокоєм 
увігнутої лінзи і відповідаєш –
ні
у моїй країні нема таких великих ножів
  


/безсмертя квітки/

невідомі воїни
залишаються невідомими
тільки так маючи  змогу лишитись 
воїнами
ховаються од сонячних променів
щоб не пощербитись об них
як об правду

де ти?
де ти ходиш?
поглянь на них дівчинко
але все зникає
а з твоїх вуст безупинно 
виходить словосполучення
безсмертя квітки

ти кажеш –
ножі народили рани
ти кажеш – кульгаві грішать
лишаючи один зі слідів глибшим
ти кажеш – і добре і погане щербиться

я так само обираю од замість від
бо так чесно
бо то мої невідомі
і нехай навіть
ножам відпускаються гріхи в музеях
а кістки вбивці за склом
підписані іменем убитого

тільки квітці не страшно –
у неї одне обличчя



/правда про ножі/

де був мій тато
що я опинився тут
як триколісний велосипед на канаті?
де була моя мама
що не вгледіла як я 
вступив у яму?
і одна нога назавжди стала довшою
щоб стояти у ямі і не в ямі водночас
не згинаючи коліно

матінко божа –
нащо воно було тобі?
ти сама відгвинтила 
від його велосипеда 
тридцять три коліщатка
і тепер він назавжди –
на канаті

але це не можна порівняти
бо він від початку був обома ногами  у ямі
мов дубова колода 
якою заткнули відчинений люк
аби пияк не впав

а натомість підійшов і вирізав
надпис 
тут був Петя



/гончарня/

обіцяй
що не пустиш мене на поріг
якщо вранці я не принесу 
нашу радісну донечку
що взялася за краї тазових кісток
і полетіла в ліс
пити тіла тварин

обіцяй що проштрикнеш мене
крізь двері
це єдине що ти зможеш зробити
задля мого спасіння

коли надворі стане поночі
леза навколо неї
повідкривають покірні пащі спрямовані вгору
і стануть схожими на схудлих дядьків
з волоссям у горлянках 

обіцяй мені
що знайдеш собі чоловіка
від якого матимеш ще багато 
глиняних глеків



2 коментарі

avatar
1
1 Vadym Smohytel • 20:58, 07 Серпня 2017
Чудово!
Чудова тема.
Пригадую у Стуса є щось про "колодку ножа" ...
І чудово фахово розкрита автором.
avatar
0
2 Микола Антощак • 13:31, 08 Серпня 2017
Дякую за відгук smile Імовірно, є і в Стуса, а ще в Римарука є про "колодку смислу й лезо звуку"

Залишити коментар

avatar