Катерина Калитко «Білий вуж» | Публікації | Litcentr

Катерина Калитко «Білий вуж»

Дата публікації: 30 Травня 2017 о 11:51 | Категорія: «Поезія» | Перегляди: 836 | Коментарів: 0
Автор: Катерина Калитко (Всі публікації автора)| Редактор: Євгеній Півень | Зображення: Анна Ютченко



Катерина Калитко (1982) — письменниця і перекладачка. Авторка шести збірок поезій, остання з яких — «Катівня. Виноградник. Дім» (Львів, Видавництво Старого Лева, 2014)— відзначена премією «Літакцент року». Опублікувала також дві книжки короткої прози: «М.істерія» (Київ, Факт, 2007) та «Земля Загублених, або маленькі страшні казки» (Львів, Видавництво Старого Лева, 2017). 

Лауреатка конкурсів «Гранослов» та «Привітання життя» ім. Богдана-Ігоря Антонича, конкурсу читаної поезії «Молоде вино», конкурсу видавництва «Смолоскип» та літературної премії «Благовіст». Тексти перекладені англійською, німецькою, польською, вірменською, литовською, словенською, сербською, італійською та на іврит. Стипендіатка програми CEI Fellowship for Writers in Residence 2015. Лауреатка фестивалю короткої прози Imbiero Vakarai 2016 (м. Алітус, Литва). Лауреатка міжнародної премії Vilenica Crystal 2016.

Перекладає з балканських мов. За свої переклади нагороджена премією часопису «Кур’єр Кривбасу» та перекладацькою премією METAPHORA.




***

Ти вмивався й не чув, як виходили речі з назв:
за ранковим дощем, крізь прозоре м'ясо повітря.
І тепер стоять, живі такі і нові,
залишивши позаду осиротілих нас.
Позосталися явища, та їм нема опертя, 
відтепер починається зовсім інакший відлік.
Що вдаряло у груди і міцно било навідліг 
притуляє до серця і повертає до тями.
Та згубИ імено — і не потрапиш уже
до веселих пивничок і до поважних будинків:
гість незваний, порожня сутність, молочна пінка,
перелітний птах, що небесну луку крильми стриже 
не назвати тебе, бо назви пішли в пісок.
Ми не дбали про них, тому і завчасу втратили.
Так монета падала в черево автомата
із іржавим скрипом і потойбічним цокотом,
так об'єкти скидали шкурки старих імен.
Ти вмивався й не чув. Тепер німота довкруж, 
але зветься вона інакше. І пам'яті білий вуж
заглядає в очі, та віри тобі не йме.



***

Дівчино з вороном, дівчино, що із ворогом,
швидко в'януть пухкі восьминоги жоржин,
день ощетинився нами, такими чужими,
гострими нами, нами — малими потворами.
Ягода зору на вістрі голки тремтить:
нащо ти з ворогом ворона, з вороном ворога.
Сонце стоїть у дверях в обідню пору,
саме заснути би, але серця неситі
плачуть, як немовлята, яким не дали імен.
ВOрони люблять найбільше зелені очі,
скаже тобі тут чи не кожен книгочий,
вправно гортаючи лиця та документи.
Як виноградно-хижо зизує ворон,
жінка, настала з дівчини, носить від ворога ворога,
хрускіт сходинок, радісні хрипи скореної.
Нашу залізну браму гризуть знадвору.
Дихай на змерзлий пуп'янок,
нам усе ще 
нескоро.



ІЗ ЦИКЛУ «СРІБЛО»

Марку, на вітрі дрижить китайський ліхтарик.
Люди, які тебе знали, дивляться крізь і повз,
не впізнають, бо зі мною. В животі у гітари
ембріони музики у неприродних позах.
Чоловіки стискають стегна, ці стулки вологих раковин.
Noli me tangere. Бути живим непросто.
Мужем ти став мені першого сніжного ранку,
першого ранку відлиги — за рогом розстріл,
кров і куля цілуються під цегляною стіною.
Свято, несвято, завчай імена чужинців.
Змовчані запитання під шкірою, як нагноєння,
я принесла із собою випивку, ніж, зажим,
трохи бинтів, ниток. Шви не вдаються рівними.
Марку, цей свіжий — немов на грудях змія,
стисну її зубами. На ранковому ринку
продавчині перетинають зелені шиї трояндам 
нічого було в'янути! — у тазики із водою
котяться голови, наче з-під гільйотини.
Марку, всі ті, хто тебе пам'ятає до,
бачать лише жерстяну мішеньку в тирі.
Як ти зумів піти? Зима — то в'язниця тісна,
східний вітер зриває з петель обличчя 
темно за ними. Лишайся, вітре, із нами.
Ось паперовий ліхтарик тремтить і кличе.
Потім розкажеш: вони так довго жили,
що проросли на камені, крізь війну і непам'ять.



МОБІЛІЗОВАНИЙ

Дід Соловей, унтер від інфантерії, 
рушив на фронт, коли вперше світ захитало.
Черви літер тікали з офіційних паперів,
і така в повітрі збиралася вагота,
що на піший кидок не ставало подиху,
задихався й сурмач полкового оркестру.
Ночі були ще гарячі, та — як ріки без броду.
Він молився, думав: «Це досі життя, Силівестере,
жінка твоя молода, діти твої дрібні,
горлиця у садку стріпується вві сні,
ну ж бо, вичерпуй з горла липку непродишну нічю.»

Галичина була вітряна. Південно-Західний фронт
вгвинчувався у простір, як у зіницю голка.
Дідова рана прийшла з-над Вісли з червоним широким ротом,
гоїлася всю зиму. В шпиталі пахло карболкою,
зрідка ще чабриком. Перев'язки боліли.
Новоприбулі несли новини. Їхні скупі слова
прошивали шрапнеллю. «Бий тебе вража сила!» 
шепотів Соловей. Невдовзі комісували.
Менше ста днів бойовища і ти, непродишна ночище.
Це і досі життя, просто вже покоротшав.
А до себе під Вінницю повертайся, як хочеш.

Стільки тієї землі, що ногами не переміряти,
а якщо із ковінькою — шлях ніде не кінчається.
Сірі вояцькі зграї лаштуються ген у вирій,
гріють руки до кружок, але вистигає чай.
Березень. Батьківщина хлюпає під чобітьми,
заспокоїтись можна тільки навік у Господі,
навіть священикам лячно казати «З миром».
А він іде і співає. Я звідси чую його:

та все про те, що дісталися нам
нетутешні очі та імена,
а навіщо — краще того не знати;
та все про те, що калинові стежки
легко несуть своїх, навіть якщо важких,
навіть якщо сусіда вже нагострив сокиру;
та все про те, що діти досі дрібні,
що жінка ще молода і кличе його уві сні,
що горлиця їй туркоче зранечку при вікні,
а він відбув свої сімдесят і два
залізні дні, іде — жива голова,
і спотикається, а не припиняє співати, 
і все про те, що війна — довічний свояк,
та вперті подільські садки віками стоять,
і кожен, зарослий густою рутою-м'ятою,
ховає свого
підбитого солов'я.



RETROVIZOR

Далі будуть листи паперові — забута моторика:
затулити поріз конверта, лизнути марку. 
Шелестінням та диханням, до судом, всюдисуще море.
Залізниця іде під воду і вже нема.
На вцілілому острові пам'яті розкриваєшся, білий мак,
і вмирає до ранку місто, затулене шторою.
Але вранці — о, ранок! — ніде воно не подінеться,
теракотово, біло скипить на туманних схилах.
У холерні шпиталі приходять заквітчані благодійниці,
від маленького птаха тінь із великими крилами.
Саме темне осередя в тобі я завжди любила.
Напиши мені, що крім нього лишилось надійним.
На гірському пасовиську коні руді — а неначе палає ліс,
під посольствами чорні кашалоти автомобілів
у чеканні звістки чи пострілу. Стало в одну валізу
все, що звідси дозволено взяти мені й тобі.
Тріпотітиме всю дорогу мак, пронизливо білий,
в рамці дзеркала заднього виду, яке ти звеш ретровізором.



***

І приводить любов тебе на край світу із торбою камінців,
каже: випусти їх, най шукають братів у ріці.
По одному, повільно, всіх назви на ім'я,
я любов, я кривавий м'якуш, я вся твоя.
Над зеленими горами куриться дим і спів,
облітає від подиху цвіт із абрикос і слив.
І каміння на дні ріки завмирає, дивиться сни.
Говори зі мною, любове, хоч щось мені поясни.
Як ми йшли з цим камінням — Коста, Іван, Абдуллах,
і сушили кривавий піт на сімох вітрах,
як ми несли тягар цей — Сильвестр, Петро, Славко -
вимиваючи з ран живу золу молоком.
І тепер нікого, і легкість така страшна,
ще страшніша за камені, названі іменами.
Де, любове, взяти ще трохи світу мені?
І тремтять на тім березі в людських вікнах вогні,
голуби попід стріхами ворушиться і не сплять.
Відчуваєш, каже любов, як потепліла земля?
Ляж, нехай трава покладе на очі бинти.
Чуєш серце? Воно продовжує йти
і йти.



0 коментів

Залишити коментар

avatar