Юлія Мусаковська «Сюрикен»
Дата: 28 Квітня 2017 | Категорія: «Поезія» | Перегляди: 2777 | Коментарів: 0
Автор_ка: Юлія Мусаковська (Всі публікації)| Редактор_ка: Антон Полунін | Зображення: з архівів авторки
Юлія Мусаковська (1982) – поетка, перекладачка. Авторка чотирьох поетичних збірок: «Чоловіки, жінки і діти» (Львів, Видавництво Старого Лева, 2015). «Полювання на тишу» (Тернопіль, «Крок», 2014), «Маски» (Київ, «Смолоскип», 2011), «На видих і на вдих» (Київ, «Факт», 2010). Вірші перекладені англійською, шведською, іспанською, польською, болгарською, російською, німецькою мовами та на іврит.
Твори публікувалися у журналах «ШО», «Кур’єр Кривбасу», «Київська Русь», «Четвер», RADAR та ін., у різноманітних альманахах та антологіях. Перекладає шведську поезію (Тумаса Транстремера, Карін Бойє та ін.) українською та сучасну українську поезію англійською мовою.
Лауреатка I премії поетичного конкурсу DICTUM від видавництва «Крок» (2014), ІІ премії конкурсу видавництва «Смолоскип» (2010), І премії конкурсу «Витоки» від Острозької академії (2010), премій Б.-І. Антонича (2009) та «Гранослов» (2008). Ступінь магістра з відзнакою отримала на факультеті міжнародних відносин Львівського національного університету ім. І.Я.Франка. Мешкає у Львові, працює в маркетингу у сфері ІТ.
***
Що ми ховаємо між аркушами паперу, складками світу?
Осінь витинає наші постаті з листя, пальцем розхитує.
Ми — майже тіні колишніх нас. Присмак пізніх ягід.
Осінь бадьориться, схрещує над головами діряві стяги.
Низкою перетворень раптових, закуреним шляхом,
сонця жовтком розлитим, звірям переляканим,
занепокоєнням кожного стебла, променя, павутини,
в осені ми відлунюємо,
безкарні та непростимі.
Голі, як при народженні,
вичавлені у біль і холод,
спостерігаємо, як осінь
замикає коло.
І коло.
***
Чоловік, який про мене піклується,
носить під пахвою подушку,
аби підкладати
кожного разу,
коли мені заманеться упасти.
Будь мені — не кажу йому.
Ожеледь. Щопадіння —
трішечки менше страху.
***
між "писати” і "жити”
природно обрати
друге
тільки вибір не завжди є —
так мені говорила жінка
яку обрало для себе перше
якщо друге — природніше
то чому
мене постійно викидає на берег
із води у якій я —
мов риба
лежачи на суші
хапаю ротом повітря
і ніяк не можу надихатися
дихаю надихаюся
пишу
хвостом на піску
доки мене не змиває хвилею
в "жити”
знову
вибір є
тільки він завжди
неправильний
***
Біля берега похитується дерев'яний скелет човна —
як старий пес, припнутий на мотузку, осліп і оглух, але ще має добрий нюх,
відчуває здалеку наближення ворога —
бурі, що ковзає самою поверхнею води, зелена, захланна, знайома до нудоти.
***
Не він — а те, що він змушує тебе відчувати.
Приходить: пусти мене у своє серце, у свій записник зелений,
у свої двадцять чотири години; знаю, в тебе там убивчі аргументи,
в'юнкі рослини, плазуни, вікно, з якого відкривається Небувалія.
Залиш це все до гірших часів, крихітко. Кришиться несвідоме,
ніколи більше твої слова не промовлятимуть з такою силою,
ніколи не будуть вечірні вогні розсипані так свавільно,
ніколи не вивітриться з твого волосся цей запах втоми.
Такі ми з тобою вигаслі й перегорілі, що лиш попіл і віск, —
у цих кольорах стаємо подібними, як близнята.
Насправді не ми, а ті, кого вже ніхто не впізнає,
звучали занадто голосно,
надто високо.
Ще звучать.
***
Сніг. Люди виносять чистити килими,
позбуваються нарешті цноти і зайвини.
В ці холодні дні, довгі, як білі дими,
все стає на свої місця, покружлявши в повітрі.
Втім, а що нам лишається в такий снігопад:
перечікувати, озираючись знов назад,
споглядати дива й не знати, як називати
зірку бліду, з якої ще світло не витекло.
З неї все почалося — щойно з'явилась, туди
відчайдухи ходили шукати власні сліди,
поверталися, шаленоокі й задивнені.
Кожен, хто в них впізнав себе, був спасенний.
Тільки забув про це. Стежка замерзла на скло.
Озеро тягне вище до неба гладке чоло.
Пси нюшать коло воріт, їм ввижаються лови.
У нутрощах дому — китовому череві — тепло й темно.
Рік за поріг виносять, як зношене взуття,
снігопадіння довкіл очищує до нестями.
Чиста сторінка — ніщо інше, як білий стяг,
змовкни, не рухайся — хай говорять синці і садна.
Боже, чогось забарилась твоя сигнальна ракета.
Горлом іде відчуття народження, гостре й гірке.
Це сніжинка, метальна зірка, це сюрикен
застрягає в кошлатому комірі
і не тане.
***
Тунелями в білому кахлі курсують жовті рибини,
всі на одну подобу, але з різними голосами.
Цей острів знає всі їхні мови. Довкола спінене,
море їхнім пісням підспівує безперестанно.
Мистецтво співіснувати з несхожими у довірі,
себе не втрачаючи. Острів забув, що було інакше.
А довгі сурми тунелів, протяжно виючи,
тримають його, як корабель тримають канати.
Щось мусить тримати, коли навколо стільки свободи.
Щось мусить не дати тобі збитися з напряму.
Коли з графіті в метро проступить обличчя Бога,
разом зацвітуть абрикос, тюльпани і сакура.
І ти сорок вісім кварталів до Сентрал-парку
летиш, перемішаний диханням із юрбою,
і в кожного в цьому потоці — в окремій парості —
занадто багато спорідненості з тобою:
у клерка в оксфордах, начищених до мігрені,
у вірменина за кермом супер-шатла,
у матері з немовлям, у гіпі з флягою на ремені
і в азіатки з химерно накрученим шарфом.
Навіщо тобі це надкушене яблуко світу,
обурених класиків погляди в темних алеях,
ця спроба ловитвою вітру себе зцілити,
коли дирижабль пробили шпилі сталеві.
Стрибнути з даху Емпайр-Стейту крізь порожнечу,
зависнути на струні — напнутому нерві.
І здивуватись: як стрімко та безкінечно
пожежні драбини будинків ростуть у небо.