Юлія Мусаковська «Сюрикен» | Публікації | Litcentr

Юлія Мусаковська «Сюрикен»

Дата публікації: 28 Квітня 2017 о 15:31 | Категорія: «Поезія» | Перегляди: 846 | Коментарів: 0
Автор: Юлія Мусаковська (Всі публікації автора)| Редактор: Антон Полунін | Зображення: з архівів авторки



Юлія Мусаковська (1982) – поетка, перекладачка. Авторка чотирьох поетичних збірок: «Чоловіки, жінки і діти» (Львів, Видавництво Старого Лева, 2015). «Полювання на тишу» (Тернопіль, «Крок», 2014), «Маски» (Київ, «Смолоскип», 2011), «На видих і на вдих» (Київ, «Факт», 2010). Вірші перекладені англійською, шведською, іспанською, польською, болгарською, російською, німецькою мовами та на іврит.

Твори публікувалися у журналах «ШО», «Кур’єр Кривбасу», «Київська Русь», «Четвер», RADAR та ін., у різноманітних альманахах та антологіях. Перекладає шведську поезію (Тумаса Транстремера, Карін Бойє та ін.) українською та сучасну українську поезію англійською мовою.

Лауреатка I премії поетичного конкурсу DICTUM від видавництва «Крок» (2014), ІІ премії конкурсу видавництва «Смолоскип» (2010), І премії конкурсу «Витоки» від Острозької академії (2010), премій Б.-І. Антонича (2009) та «Гранослов» (2008). Ступінь магістра з відзнакою отримала на факультеті міжнародних відносин Львівського національного університету ім. І.Я.Франка. Мешкає у Львові, працює в маркетингу у сфері ІТ.



***

Що ми ховаємо між аркушами паперу, складками світу?
Осінь витинає наші постаті з листя, пальцем розхитує.
Ми – майже тіні колишніх нас. Присмак пізніх ягід.
Осінь бадьориться, схрещує над головами діряві стяги.
Низкою перетворень раптових, закуреним шляхом,
сонця жовтком розлитим, звіреням переляканим,
занепокоєнням кожного стебла, променя, павутини,
в осені ми відлунюємо,
безкарні та непростимі.
Голі, як при народженні,
вичавлені у біль і холод,
спостерігаємо, як осінь
замикає коло.


***

Чоловік, який про мене піклується,
носить під пахвою подушку,
аби підстелити
кожного разу,
коли мені заманеться впасти.
Будь мені – не кажу йому.
Ожеледь. Щопадіння – 
трішечки менше страху.


***

між "писати" і "жити"
природньо обрати
друге
тільки вибір не завжди є – 
так мені говорила жінка 
яку обрало для себе перше

якщо друге – природніше 
то чому
мене постійно викидає на берег
із води у якій я – мов риба
лежачи на суші
я хапаю ротом повітря
і ніяк не можу надихатись
дихаю надихаюсь
пишу
хвостом на піску

доки мене не змиває хвилею
в "жити"
знову

вибір є

тільки він завжди
неправильний


***

Біля берега колишеться дерев'яний скелет човна – 
як старий пес, припнутий на мотузку, осліп і оглух, але ще має добрий нюх,
відчуває здалеку наближення ворога – 
бурі, що ковзає самою поверхнею води, зелена, захланна, знайома до нудоти.


***

золоті хрести на червоних нитках
не врятують твоїх дітей
від всевидющого ока кримінальних статей
ремінь із металевою пряжкою не вбереже від гріха
у кулак затиснута правосуддя рука важка
ані входу ні виходу всі тут всерйоз і надовго одна на всіх
ця провина ця трясовина цей крізь зуби пропущений сміх
синя птаха щастя завтрашнього дня голубий екран
вигодуваний плоттю і кров'ю із наскрізних ран
вигодуваний голосом золотим серцем що б'ється поза грудьми
не врятує ніщо
хіба спробують бути людьми


***

Сніг. Люди виносять чистити килими,
позбавляються нарешті цноти і зайвини.
В ці холодні дні, довгі, як білі дими,
все стає на свої місця, покружлявши в повітрі.
Втім, а що залишається в такий снігопад:
перечікувати, знов озираючись назад,
спостерігати дива й не знати, як називати
зірку бліду, з якої ще світло не витекло.

З неї все почалося – щойно з'явилась, туди
відчайдухи ходили шукати власні сліди,
поверталися, шаленоокі й задивнені.
Кожен, хто в них впізнав себе, був спасенний.
Тільки забув про це. Стежка замерзла на скло.
Озеро тулить вище до неба гладке чоло.
Пси нюшать коло воріт, їм чудяться лови.
В нутрощах дому – китовому череві – тепло й темно.

Рік за поріг виносять, як виношене взуття,
снігопадіння довкіл очищує до нестями.
Чиста сторінка – ніщо інакше, як білий стяг,
змовкни, не рухайся – хай говорять синці і садна.
Боже, щось забарилась твоя сигнальна ракета.
Горлом іде відчуття народження, гостре й гірке.
Це сніжинка, метальна зірка, це сюрикен
застрягає в кошлатому комірі і не тане.  


***

Тунелями білого кахлю курсують жовті рибини,
всі на одну подобу, але з різними голосами.
Цей острів знає всі їхні мови. Довкола спінене,
море їхнім пісням підспівує безперестанно.
Мистецтво співіснувати з несхожими у довірі,
без втрати себе. Острів забув, що було інакше.
Тунелі, схожі на довгі сурми, протяжно виючи,
тримають його, мов корабель тримають канати.
Щось мусить тримати, коли навколо стільки свободи. 
Щось мусить не дати тобі загубити напрям.
Коли у графіті в метро проступить обличчя Бога, 
разом зацвітуть абрикос, тюльпани і сакура.

І ти сорок піших кварталів до Сентрал-парку
летиш, перемішаний диханням із юрбою,
де в кожного в цьому потоці – в окремій парості – 
занадто багато страшної спорідненості з тобою.
У клерка в новому взутті, начищеному до мігрені, 
у вірменина, що лається за кермом супер-шатла,
у матері з немовлям, у гіппі з флягою на ремені,  
у азіатки-студентки з химерно накрученим шаликом.

Навіщо тобі це гірке й надкушене яблуко світу,
обурливі погляди класиків у спорожнілих алеях,
ця спроба ловитвою вітру себе зцілити,
коли повітряну кулю прошили шпилі сталеві.
Стрибнути з верхівки Емпайр-Стейту у порожнечу
струною за пояс обв'язаний, наче напнутим нервом.
І аж унизу здивуватись: як стрімко і безкінечно
пожежні драбини червоних будинків ростуть у небо.



0 коментів

Залишити коментар

avatar