Юлія Стахівська «Листи до крота»
Дата: 21 Квітня 2017 | Категорія: «Поезія» | Перегляди: 2085 | Коментарів: 0
Автор_ка: Юлія Стахівська (Всі публікації)| Редактор_ка: Антон Полунін | Зображення: Юлія Стахівська
Юлія Стахівська |1985| поетка | ілюстраторка
Авторка поетичних книжкок «Червоні чоловічки» (2009, премія видавництва «Смолоскип») та «Verde» (2015), остання увійшла у п’ятірку короткого списку премії «ЛітАкцент року». Ініціаторка та співупорядниця антології «Українська авангардна поезія (1910 –1930 роки)» (2014).
Брала участь у багатьох літературних українських та міжнародних подіях і проектах, серед яких можна згадати: «Wiersze w mietsze» – українська поезія у варшавському метро, антологію «Жіночий портрет в оберненій перспективі: 12 поеток із Чехії, Словенії та України», публікації у журналах «Воздух», «PLAV» та ін. Стипендіатка Міжнародного будинку письменника та перекладача Ventspilshouse (Латвія, 2010). Проілюструвала кілька дитячих книжок, серію обкладинок
== Домальовую їй зморшки ==
Річка змінила русло.
І тепер на дні її видно усі стібки
вишиті гладдю води.
Пам’ять змінила час.
Із саперною лопаткою наближаюсь я
до фотоальбомів:
1945. От прадід десь у Австрії.
А ось на Закарпатті.
Бах-х!!! – вибухнула вціліла міна...
Зі світлини сипануло
десь із ложку чорно-білої землі.
А це моя бабуся? Неправда! Вона не була маленькою!
Домальовую їй зморшки на порцеляновому личку.
А це я. Здається, така сама. Завжди така сама.
З ножицями. Щоб вклеїти себе у майбутнє.
== парк Вігеланда ==
І між цими заплавами вільгості птах розмахує простір упевнено.
Скільки з нас народилось сьогодні, ні, точно не знає ніхто із мовлят.
Просто туя у парку прокинулась матір’ю, просто батьком тріпоче клен.
І діти зв’язали у вузол усіх, у м’язовий вензель.
Хто знає як зеленим, аж смарагдовим, заініє бронза на сухожиллі стежки?
Я! – верескне злий малюк.
Хто сидить у пелюшках лопухів?
Хто старість нанизує як вервицю з кісток?
Хто кроту написав листа і запихає у пухнасту землю?
== Диптих для К ==
1.
Як я люблю цей протяжний, перший акорд несміливого снігу.
Інкрустований місяць вгорі.
І світло його крізь темну візантійську долоню старим Києвом йде.
У брошці двору, де вони жили поламана застібка,
але лишився відбиток їх черевиків.
І я стаю в них, у рідні, і сто років як не було.
Саме час розказати тій дівчинці, що сидить за книжкою
і часто краде свічки у церквах, і ліпить з них коників – як воно піде далі.
Але я промовчу – небо зовсім голубине, світло вже високо-високо,
і місяць більше не такий таємничий – у крапках, мов перепелине яйце.
Так колись хтось інший вже зазирне у іншу скриню – і побачить у ній тебе.
2.
Ти містом ідеш і місто тебе впізнає: ходу і слова на ходу.
Прозорі двори і засліплені зорі з небес, і тишу лунку.
Ти марив би ним, цілував би тавра цеглин, яким може років із сто,
ну, а може більше.
Твій дім виростає мов квітка в саду – і стелі все вищають.
Розходяться стіни і ширшають крижі кімнат,
і ключ у кишені пустив свій росток, мов біб чи яка насінина.
Ти знайдеш її у якійсь із кімнат й посадиш собі на коліна.
І всі, що були, що забули про нас, стоятимуть осторонь – це не їхнє.
Проявляться інші за столом в призначений час. і місця їм вистачить.
Ти містом іди – шовковою ласкою, шовковичним звіром.
Так грім ударяє немов із-за ґрат і літньою зливою тебе застає
під лапою липи обік Десятинної.
І все, що під нею бажав. І під тими зорями – стоїть біля тебе –
а місто світиться вниз. І місто світиться вгору.
== Stockholm – Tyresö ==
Вона говорить: вечорами до будинку приходить косуля
і її гіллячка так стукає у моє вікно.
А ще є власник дому – старий і упертий, мов пень.
Є платівка, є пічка, є сорока на шибениці,
є гультяї, є суботні похмілля, є швидкий автобус між каменів і хвої.
І я прокидаюся: біля мене лежить лось, хто ж іще.
== Снігова королева ==
У злості тисячі імен і всі красиві, як іній на вікні.
Букет його буяє монотонно і схоплюється мов орган у вись готичну неба.
Не говоріть про затишок сьогодні. Сьогодні підворіть раптовий протяг
і сталі ніжність.
І скло хрустке і зледеніле не скласти вже у вічність. Тільки
рипить багатообіцяльно сніг. Це хтось іде. До мене. Ні.
А в білої сови політ пухнастий ніби хвоя. Майне над баштою, злетить на дах.
У цьому місті безрозрадному їй тісно, а проте –
он міст і річка, і дзеркальний горизонт, і все, усе за ним – її.
Сідає в сніжні сани хлопчик. Солодкий гнів парує мов пиріг.
Початок казки білим замітає. Мороз наповнює сліди, мов келихи.
Її бенкет почався – славно і вороже – віват, віват, віват!
Ключі
Прогулянки уздовж трамвайної колії: довгі, хвойні.
Сповнені замків: ось замок потрісканого тротуару із ключем бруку.
А ось – земля із цілою в’язкою сміття. А он – перші півники.
Ще не повернулися вирійні птахи і не відкрили небо.
А тут унизу усім заправляють круки, наче гімназичні вчителі, статечно ступають вони у темних костюмах. Ми зверталися до них по ключі
до завжди зачиненого ботанічного саду в Житомирі, але вони не дали.
Тоді ми просили синиць у жовтих гольфах, але й вони тільки цінькали нам
із-за ґраток. Урешті звернулись до сторожа, та він саме пірнув у самшит.
Невже доведеться просто потягти клямку на себе?