Тарас Малкович «світло сліпих» | Публікації | Litcentr

Тарас Малкович «світло сліпих»

Дата публікації: 01 Грудня 2016 о 11:13 | Категорія: «Поезія» | Перегляди: 891 | Коментарів: 2
Автор: Тарас Малкович (Всі публікації автора)| Редактор: Марія Банько | Зображення: stufforama.wordpress.com


Тарас Малкович народився 15 січня 1988 року в Києві. Поет, перекладач. Закінчив кафедру теорії та практики перекладу Національного університету ім. Т.Г. Шевченка. Захистив дисертацію з проблематики українського та світового кіноперекладу. Стипендіат програми Фулбрайта в Колумбійському університеті Нью-Йорку, де досліджував сучасну американську поезію. Окремі вірші публікувалися в українській та міжнародній літературній періодиці і перекладалися польською, англійською, німецькою, болгарською та російською мовами. Учасник літературних фестивалів. Автор-упорядник антології «Сновиди» (2010). Автор збірки поезій «Той хто любить довгі слова» (2013). Співперекладач дебютного «дорослого» роману Дж. К. Ролінґ «Несподівана вакансія» разом з Віктором Морозовим (2013). Упорядкував антологію молодої поезії США у власних українських перекладах (2016).



****

якийсь божевільний фокусник перетворював двох дівчат
на поїздові вагони
великі, але по-жіночому елегантні
мене змушували спостерігати за перетворенням
дівчата ставали на руки і на ноги
я бачив як з дівчачих стіп і з дівчачих долонь проростали 
дерев'яні колеса такі як у якихось надмірно високих возах
тулуб однієї миттєво розтягнувся
і з нього враз постав каркас вагона
такий самий червоний як светр тієї дівчини
за перетворенням іншої я спостерегти не встиг
лише фари синього як куртка дівчини локомотива що постав на її місці
з точністю повторювали розріз її широких здивованих очей.
мене змусили по черзі зайти в обидва вагони
хоч там не було дверей
не знаю як але я таки увійшов у перший - той що червоний
і він почав повільно котитися кімнатою в якій ми тоді стояли
очевидно в синій також хтось увійшов
бо коли я виліз із червоного
вагони знову перетворилися на дівчат
і обидві болісно хапалися за хребти і стогнали
як після важкої ноші
я справді не хотів жодній з них завдавати болю
але розумів що принаймні одній з них болю завдав саме я
я знав що робити але
не вмів заплакати достатньо гірко


****

Наймаєш темряву кінотеатральної зали щоб відчути світло сліпих
Сидиш сам не підпускаючи до екрану інших зрячих аби ті не зловтішалися
Сліпець виходить на проїжджу частину орієнтуючись на звуки машин
Звук ніби дотик – звук наближення настільки інший ніж звук проминання
Наскільки дотик наближення коханої прилегліший до тіла аніж дотик віддалення
Дотик віддалення, коли дівчина повільно забирає з твого обличчя долоню а потім по черзі кожен пальчик
Дотик віддалення, наче боязка до болю дитина акуратно відліплює пластир з затягнутої рани
Дотик віддалення, наче зі знятим на кіноплівку поступовим дотиком до жінки забавляються режисери монтажу відмотуючи плівку назад
Сліпець клацає пальцями і зубами щоб відчути зміну звуків наблизившись до перешкоди
Ти калатаєш серцем щоб напроситися на дотик
Сліпець легко проходить між машиною що наближається і машиною що віддаляється
А як тобі протиснутися між двома дотиками?
Дотиком наближення і дотиком віддалення
Машини тобі байдужі а за кожним з дотиків хочеться йти на кожен дотик хочеться відповідати
Саме тут тобі йдеться про ходіння навпомацки навіть більше ніж найнезрячішому
Сліпець йде на звук бо хоче вижити
Ти йдеш на дотик бо хочеш погрітися від прихильних рук коханої поки ще не припік самовільний нескорений тобою сонячний промінь


****

Не з великими і не з малими грудьми – ні
З гіркими на смак!
Ніби щось ніяк не дає тобі зчистити
шкірку грейпфрута а ти все одно його їж 
Чи не надто грішно – міряти відстань поміж живими й задерев’янілими
Лише рукотворною стіною Малекону?
Але ж вона бачиш таки звивається
В готовності до стрибка не підпускаючи легковажних
відмежовуючи їх від задерев’янілих
Ладна розтерзати кожного ще живого котрий захоче
завадити пінним язикам вод
Куштувати на смак зарослі мохом вигини мертвих дерев
Чи такі ж вони гіркі як твої? Я замалий ще
Щоб стати океаном тому намагаюся віднайти в
Людській своїй подобі ті стонадцять язиків
щоб якнайчистіше відшліфувати
Твоє каміння від молока розм’якле
Й сонцем припечене


****

важезна брила моєї любові
чавить тебе чимраз дужче
та чи ж я винен що її назбиралося стільки
як талої води в останньому розтопленому льодовикові?
що я пробудивши в собі молодого Сізіфа
увесь цей час котив її від тебе стрімким білим пагорбом вгору
наче виліплюючи на ходу неоковирну снігову бабу
яку хочеться чимшвидше заховати від людських очей а надто від твоїх?
але ти знову мовчиш у відповідь
бо вже вкотре
твій маленький грізний Бог 
поміж наших язиків заплутується


****

...і взагалі
ми можемо зникнути розкришившись на всі боки
це як розвіювання попелу
тільки розкришуватися будуть висівки
бо якщо хліб – це тіло Господнє
а ми зроблені за подобою Божою
то наше тіло – висівковий хліб
тому воно й не таке міцне
зате дає нам можливість
бути гнучкими бо коли ми згинаємося
чи вигинаємося
висівки наших хлібних тіл
можуть легко і незчеплено курсувати
гнані вином, що є кров’ю нашою
щоправда, іноді вино збирає висівки докупи
і ми помічаємо одне в одному, що
наші губи зліплені найпросякнутішими з них.



2 коментарі

avatar
Насип і мені трохи цих грибів

Залишити коментар

avatar