Залишившись на сходах,

Обійнявши скриню,

Ноги опустивши у води пропливаючих річок,

Гойдаючи камінь, байдуже спостерігаючи,

як литки перетворюються на водоростяні стовпи,

Поволі забуваючи Тору,

Ребе обгортається в риб’ячий слиз і промовляє вгору,

Під склепіння під’їзду і вище:

-          - Якщо тут не опиниться геть нічого, окрім

Неосяжного творіння, полого, вдутого в простір між стінами?

Якщо Бог рухається поверхами, повертаючи голову зі сторони в сторону,

І знагла вихиляє її у вікно, вихиляється сам і щезає, як тать;

Обплітає будинок кривавим мохом, корінням амброзії,

Чується тільки носом як запах отрути,

Як слово про день вологий, про квіти млосні,

Буяння безмежне, зелені груди, травою порослі?

Якщо я сам проростаю травою у квартиру жінки з пап’є-маше та її строкатих тканин,

До кімнати, в якій розривається Юпітер,

Де протікають метали і числа,

Де солдати крокують мохнатим полем,

Простір здається шершавим, а час голим

Лезом. Якщо мої паростки-кукси сягають самих вершин,

Горища, на якому скоцюрблений тулуб янгола забиває клин

Собі в голову і споглядає вище – туди, де йому доведеться стати речовиною,

Свинцем чи оловом. Де тоді мені взятись?

Куди дивитись?

-     - Дивись, як хвилею перекочується твоя борода,

Несе із собою озера й острови, топить міста,

Дивись, як, починаючись у воді річковій,

Ти завершуєшся у траві квітковій в таємну пору.

Усе рухається тобою, все тобою стається,

Ти не бачиш нічого і сам недоступний зору.