15 Грудня 2018, 18:27 | Реєстрація | Вхід

Вірші Чарльза Буковскі в перекладах українською

04 Квітня 2018 о 18:26 | Категорія: «Світова поезія українською» | Переклад: Гєник Бєляков | Перегляди: 2474



Генрі Чарльз Буковскі (Charles Bukowski) — американський поет, романіст, новеліст польсько-німецького походження. Автор шести романів, понад тридцяти збірок поезії, шістнадцяти збірників оповідань і одного сценарію для фільму. Більше про автора на Вікі: https://uk.wikipedia.org/wiki/Чарлз_Буковскі



a smile to remember 

we had goldfish and they circled around and around
in the bowl on the table near the heavy drapes
covering the picture window and
my mother, always smiling, wanting us all
to be happy, told me, "be happy Henry!"
and she was right: it's better to be happy if you
can
but my father continued to beat her and me several times a week
     while
raging inside his 6-foot-two frame because he couldn't
understand what was attacking him from within. 

my mother, poor fish,
wanting to be happy, beaten two or three times a
week, telling me to be happy: "Henry, smile!
why don't you ever smile?" 

and then she would smile, to show me how, and it was the
saddest smile I ever saw 

one day the goldfish died, all five of them,
they floated on the water, on their sides, their
eyes still open,
and when my father got home he threw them to the cat
there on the kitchen floor and we watched as my mother
smiled
усмішка, яку варто запам’ятати

ми тримали золотих рибок і вони кружляли й кружляли
в акваріумі на столі біля важких портьєр,
що затуляли панорамне вікно і
моя мати, завжди усміхнена, бажаючи, щоб усі ми
були щасливі, казала мені: «будь щасливим, Генрі!»
і вона мала рацію: краще бути щасливим, якщо 
можеш,
але мій батько продовжував бити її і мене по кілька разів на тиждень,
коли
бісився всередині своєї 6 футів і 2-х дюймової статури, бо не міг
зрозуміти, що ж його там гризе.

моя мати, бідна рибонька,
прагнучи бути щасливою, бита двічі чи тричі на
тиждень, казала мені бути щасливим: «Генрі, усміхнись!
чому ти ніколи не усміхаєшся?»

і тоді вона усміхалась, щоб показати як це робиться, і то була
найсумніша усмішка, яку мені доводилося бачити

одного дня золоті рибки померли, усі п'ять,
вони плавали на поверхні води догори боками з
усе ще відкритими очима,
і коли мій батько прийшов додому, то жбурнув їх коту
на кухонну підлогу, і ми спостерігали як моя мати
усміхається.


Curtain

the final curtain on one of the longest running
musicals ever, some people claim to have
seen it over one hundred times.
I saw it on the tv news, that final curtain:
flowers, cheers, tears, a thunderous
accolade.
I have not seen this particular musical
but I know if I had that I wouldn't have
been able to bear it, it would have
sickened me.
trust me on this, the world and its
peoples and its artful entertainment has
done very little for me, only to me.
still, let them enjoy one another, it will
keep them from my door
and for this, my own thunderous
accolade.
Завіса

фінальна завіса одного з мюзиклів,
які найдовше протрималися в прокаті, деякі люди стверджували,
що бачили його понад сто разів.
я бачив її в теленовинах, цю фінальну завісу:
квіти, вітання, сльози, шквал 
аплодисментів.
я не бачив сам мюзикл,
але знаю, що навіть якби й довелося, я б
не зміг висидіти, 
мене б знудило.
повірте мені, світ, його
народи й мистецькі розваги
дуже мало зробили для мене, саме для мене.
та все ж нехай собі насолоджуються одне одним, це
триматиме їх подалі від моїх дверей
і за це їм від мене — шквал
аплодисментів.


hello, how are you? 

this fear of being what they are:
dead. 

at least they are not out on the street, they
are careful to stay indoors, those
pasty mad who sit alone before their tv sets,
their lives full of canned, mutilated laughter. 

their ideal neighborhood
of parked cars
of little green lawns
of little homes
the little doors that open and close
as their relatives visit
throughout the holidays
the doors closing
behind the dying who die so slowly
behind the dead who are still alive
in your quiet average neighborhood
of winding streets
of agony
of confusion
of horror
of fear
of ignorance. 

a dog standing behind a fence. 

a man silent at the window.
привіт, як справи?

цей страх бути такими, як вони:
мертвими.

принаймні вони не вештаються вулицями, вони
поводяться обережно й лишаються вдома, ці
бліді божевільні, що сидять на самоті перед своїми телеекранами,
їхні життя сповнені скаліченого
закадрового сміху.

їхній ідеальний район
із припаркованими авто
із маленькими зеленими газонами
із маленькими будиночками
із маленькими дверцятами, що відчиняються й зачиняються,
коли до них навідуються родичі
у вихідні
двері зачиняються
за тими, хто вмирає, хто так повільно вмирає
за мерцями, котрі й досі живуть
у ваших тихих пересічних районах
із хитросплетіннями вулиць
із стражданням
із сум'яттям
із жахом
із страхом
із невіглаством.

собака, що стоїть за парканом.

людина, що мовчить біля вікна.


Layover

Making love in the sun, in the morning sun
in a hotel room
above the alley
where poor men poke for bottles;
making love in the sun
making love by a carpet redder than our blood,
making love while the boys sell headlines
and Cadillacs,
making love by a photograph of Paris
and an open pack of Chesterfields,
making love while other men- poor folks-
work.
That moment- to this. . .
may be years in the way they measure,
but it's only one sentence back in my mind-
there are so many days
when living stops and pulls up and sits
and waits like a train on the rails.
I pass the hotel at 8
and at 5; there are cats in the alleys
and bottles and bums,
and I look up at the window and think,
I no longer know where you are,
and I walk on and wonder where
the living goes
when it stops.
Зупинка

Кохаючись у світлі сонця, вранішнього сонця
в номері готелю
над провулком,
де бідняки вишукують пляшки;
кохаючись у світлі сонця,
кохаючись поряд із килимком, червонішим за нашу кров,
кохаючись у той час як хлопчаки продають заголовки
й «кадилаки»,
кохаючись поряд із фотографією Парижа
та відкритою пачкою «честерфілда»,
кохаючись у той час як інші люди — бідні люди — 
працюють.
від тієї миті — до цієї...
можливо, минули роки, якщо рахувати,
проте лишень одне речення в моїй голові — 
так багато днів, коли життя спиняється, стає і сидить собі,
і чекає, наче поїзд на колії.
я проходжу повз готель о восьмій
та о п'ятій; там коти в провулках
і пляшки, і бомжі,
і я дивлюся вгору на вікно, і думаю,
я більше не знаю, де ти,
і йду далі, і думаю, куди
дівається життя,
коли воно спиняється.


egs, hips and behind 

we liked the priest because once we saw him buy 
an icecream cone 
we were 9 years old then and when I went to 
my best friend's house his mother was usually 
drinking with his father 
they left the screen door open and listened 
to music on the radio 
his mother sometimes had her dress pulled 
high and her legs excited me 
made me nervous and afraid but excited 
somehow 
by those black polished shoes and those nylons--- 
even though she had buck teeth and a 
very plain face. 

when we were ten his father shot and 
killed himself with a bullet through 
the head 
but my best friend and his mother went on 
living in that house 
and I used to see his mother going 
up the hill to the market with her 
shopping bag and I'd walk along beside 
her 
quite conscious of her legs and her 
hips and her behind 
the way they all moved together 
and she always spoke nicely to me 
and her son and I went to church and 
confession together 
and the priest lived in a cottage 
behind the church 
and a fat kind lady was always there 
with him 
when we went to visit 
and everything seemed warm and 
comfortable then in 
1930 
because I didn't know 
that there was a worldwide 
depression 
and that madness and sorrow and fear were 
almost everywhere.
ноги, стегна і дупа

ми любили святого отця бо одного разу бачили як він купив
ріжок морозива
нам тоді було по 9 років і коли я приходив
у гості до свого найліпшого друга його мати зазвичай
пиячила з його батьком
вони не закривали ширму й слухали
музику по радіо
інколи сукня його матері задиралась
високо і її ноги збуджували мене
нервували йлякали але так чи інакше
збуджували
завдяки чорним начищеним туфлям і нейлоновим панчохам —
попри її випнуті зуби і 
надзвичайно пласке лице.

коли нам було по десять його батько вистрелив і
вбив себе і куля пройшла йому крізь
голову
але мій найліпший друг зі своєю матір’ю продовжили
жити в тому домі
і я зазвичай спостерігав як його мати підіймалася
на пагорб до ринку з 
торбою для закупів і йшов позаду 
неї
добряче збуджений її ногами її
стегнами і її дупою
тим як все це разом рухалось
і вона завжди мило розмовляла зі мною
і ми з її сином ходили до церкви і
разом сповідались
а святий отець мешкав у домі
за церквою
і там коли ми приходили до нього в гості
то з ним
завжди була добра товста жінка
й усе здавалося теплим та
затишним тоді
у 1930-му
бо ж я не знав
що в той час була світова
депресія
і що божевілля і горе і страх панували тоді
майже всюди.


one thirty-six a.m. 

I laugh sometimes when I think about
say
Celine at a typewriter
or Dostoevsky...
or Hamsun...
ordinary men with feet, ears, eyes,
ordinary men with hair on their heads
sitting there typing words
while having difficulties with life
while being puzzled almost to madness. 

Dostoevsky gets up
he leaves the machine to piss,
comes back
drinks a glass of milk and thinks about
the casino and
the roulette wheel. 

Celine stops, gets up, walks to the
window, looks out, thinks, my last patient
died today, I won't have to make any more
visits there.
when I saw him last
he paid his doctor bill;
it's those who don't pay their bills,
they live on and on.
Celine walks back, sits down at the
machine
is still for a good two minutes
then begins to type. 

Hamsun stands over his machine thinking,
I wonder if they are going to believe
all these things I write?
he sits down, begins to type.
he doesn't know what a writer's block
is:
he's a prolific son-of-a-bitch
damn near as magnificent as
the sun.
he types away. 

and I laugh
not out loud
but all up and down these walls, these
dirty yellow and blue walls
my white cat asleep on the
table
hiding his eyes from the
light. 

he's not alone tonight
and neither am
I.
перша тридцять шість

Інколи я сміюсь, коли уявляю собі,
скажімо,
Селіна за друкарською машинкою
або Достоєвського...
або Гамсуна...
звичайні люди з ногами, вухами, очима,
звичайні люди з волоссям на головах,
що сидять і друкують слова,
незважаючи на життєві проблеми,
заплутавшись майже до безумства.

Достоєвський підводиться
полишає друкарську машинку, щоб посцяти,
повертається
випиває склянку молока й думає про
казино та
колесо рулетки.

Селін спиняється, підводиться, підходить до
вікна, виглядає назовні, думає: «мій останній пацієнт
сьогодні вмер, мені більше не доведеться 
туди ходити.
коли я бачив його востаннє
він оплатив рахунок за медичні послуги;
а от ті, що не оплачуюють рахунки,
ті все живуть і живуть».
Селін повертається, сідає за
машинку
завмирає на добрих дві хвилини
тоді починає друкувати.

Гамсун стоїть над своєю машинкою думаючи:
«цікаво, чи вони повірять
у всі ті речі, про які я пишу?»
він сідає, починає друкувати.
він не знає, як виглядають
письменники:
він плодовитий сучий син
чорт забирай, він майже такий само величний, як
сонце.
він друкує.

а я сміюсь
не гучно
але то радісно, то сумно серед цих стін, цих
брудних жовто-синіх стін
мій білий кіт спить на
столі,
ховаючи свої очі від
світла.

цієї ночі він не самотній
так само і
я.


what seems to be the trouble, gentlemen?

the service was bad
and the bellboy kept bringing in towels
at the wrong moment.
drunk, I finally clubbed him along
the side of the head.
he was a little man and he fell
like an October leaf,
quite done,
and when the fuzz came up
I had the sofa in front of the door
and the chain on,
the 2nd movement of Brahms First Symphony
and had my hand halfway up the ass
of a broad old enough to be my grandmother
and they broke the god damned door,
pushed the sofa aside;
I slapped the screaming chippy
and turned and asked,
what seems to be the trouble, gentlemen?
and some young kid who had never shaved
brought his stick down against my head
and in the morning I was in the prison ward
chained to my bed
and it was hot,
the sweat coming down through the white
senseless sheet,
and they asked all sorts of silly questions
and I knew I’d be late for work,
which worried me immensely.
у чому справа, джентльмени?

обслуговування було жахливим
і коридорний постійно приносив рушники
в недоречний момент.
бухий, я врешті-решт ввалив йому
по голові.
він був маленьким чоловіком, тож
опав, мов жовтневий листок,
вирубився,
а коли приїхали лягаві,
мої двері підпирав диван
до того ж вони були замкнені на ланцюжок,
грала друга частина Першої симфонії Брамса
і я вже наполовину запхав свою руку в дупу
дівасі, котра з огляду на вік могла б бути моєю бабусею,
і вони зламали ті кляті двері,
відштовхнули диван;
а я поплескав галасливу шльондру по дупі,
розвернувся й мовив:
«у чому справа, джентльмени?»
і якийсь малий, що ніколи ще й не голився,
опустив мені на голову кийка,
а вранці я очуняв у в’язничній камері,
прикутий до нар,
і було спекотно,
піт стікав білим
жорстким простирадлом,
вони ставили мені всілякі дурнуваті запитання,
і я знав, що спізнюся на працю,
чим надзвичайно переймався.


The Shower

we like to shower afterwards
(I like the water hotter than she)
and her face is always soft and peaceful
and she'll watch me first
spread the soap over my balls
lift the balls
squeeze them,
then wash the cock:
"hey, this thing is still hard!"
then get all the hair down there,-
the belly, the back, the neck, the legs,
I grin grin grin,
and then I wash her. . .
first the cunt, I
stand behind her, my cock in the cheeks of her ass
I gently soap up the cunt hairs,
wash there with a soothing motion,
I linger perhaps longer than necessary,
then I get the backs of the legs, the ass,
the back, the neck, I turn her, kiss her,
soap up the breasts, get them and the belly, the neck,
the fronts of the legs, the ankles, the feet,
and then the cunt, once more, for luck. . .
another kiss, and she gets out first,
toweling, sometimes singing while I stay in
turn the water on hotter
feeling the good times of love's miracle
I then get out. . .
it is usually mid-afternoon and quiet,
and getting dressed we talk about what else
there might be to do,
but being together solves most of it,
in fact, solves all of it
for as long as those things stay solved
in the history of woman and
man, it's different for each
better and worse for each-
for me, it's splendid enough to remember
past the marching of armies
and the horses that walk the streets outside
past the memories of pain and defeat and unhappiness:
Linda, you brought it to me,
when you take it away
do it slowly and easily
make it as if I were dying in my sleep instead of in 
my life, amen.
душ

після цього ми полюбляємо митися в душі
(мені подобається гарячіша вода, ніж їй)
і її обличчя завжди ніжне й спокійне,
і спершу вона миє мене,
намилює мені яйця,
підіймає мої яйця,
стискає їх,
тоді миє хуй:
«гей, а він усе ще твердий!»
потім миє все волосся внизу, — 
живіт, спину, шию, ноги,
я усміхаюся усміхаюся усміхаюся,
а тоді я мию її…
спершу пизду, я
стаю позаду неї, мій хуй — поміж сідничок її дупи,
я ласкаво намилюю її лобкове волосся,
мию її там заспокійливими рухами,
затримуюся там, імовірно, довше, ніж треба,
потім я мию ззаду її ноги, дупу,
спину, шию, я розвертаю її, цілую,
намилюю груди, мию їх та живіт, шию,
ноги спереду, коліна, ступні,
а тоді пизду, ще раз, на щастя…
ще один поцілунок, і вона виходить першою,
витирається, іноді щось наспівуючи, доки я
лишаюся в душі,
роблячи воду гарячішою,
насолоджуючись добрими часами, сповненими чудом кохання,
тоді виходжу…
зазвичай уже полудень і всюди тихо,
й одягаючись ми розмовляємо про те, що б
його ще такого зробити,
проте буття разом вирішує майже все,
насправді ж, вирішує геть усе,
бо ж доки такі речі лишаються вирішеними
в історії жінки й 
чоловіка, для кожного з них усе інакше,
краще й гірше для кожного з них – 
для мене — достатньо прекрасно, щоб пам’ятати
попри марширування армій
і коней на вулицях,
попри спогади про біль, поразки й нещастя:
«Ліндо, ти дала мені це,
коли ж забиратимеш,
роби це повільно й не поспішаючи,
роби це так, ніби я помираю вві сні, а не
наяву, амінь».


The Shoelace

a woman, a
tire that’s flat, a
disease, a
desire: fears in front of you,
fears that hold so still
you can study them
like pieces on a
chessboard…
it’s not the large things that
send a man to the
madhouse. death he’s ready for, or
murder, incest, robbery, fire, flood…
no, it’s the continuing series of small tragedies
that send a man to the
madhouse…
not the death of his love
but a shoelace that snaps
with no time left …
The dread of life
is that swarm of trivialities
that can kill quicker than cancer
and which are always there -
license plates or taxes
or expired driver’s license,
or hiring or firing,
doing it or having it done to you, or
constipation
speeding tickets
rickets or crickets or mice or termites or
roaches or flies or a
broken hook on a
screen, or out of gas
or too much gas,
the sink’s stopped-up, the landlord’s drunk,
the president doesn’t care and the governor’s
crazy.
light switch broken, mattress like a
porcupine;
$105 for a tune-up, carburetor and fuel pump at
sears roebuck;
and the phone bill’s up and the market’s
down
and the toilet chain is
broken,
and the light has burned out -
the hall light, the front light, the back light,
the inner light; it’s
darker than hell
and twice as
expensive.
then there’s always crabs and ingrown toenails
and people who insist they’re
your friends;
there’s always that and worse;
leaky faucet, christ and christmas;
blue salami, 9 day rains,
50 cent avocados
and purple
liverwurst.

or making it
as a waitress at norm’s on the split shift,
or as an emptier of
bedpans,
or as a carwash or a busboy
or a stealer of old lady’s purses
leaving them screaming on the sidewalks
with broken arms at the age of 80.

suddenly
2 red lights in your rear view mirror
and blood in your
underwear;
toothache, and $979 for a bridge
$300 for a gold
tooth,
and china and russia and america, and
long hair and short hair and no
hair, and beards and no
faces, and plenty of zigzag but no
pot, except maybe one to piss in
and the other one around your
gut.

with each broken shoelace
out of one hundred broken shoelaces,
one man, one woman, one
thing
enters a
madhouse.

so be careful
when you
bend over.
шнурок

жінка,
пробита шина,
хвороба,
бажання; жахіття в тебе перед очима,
жахіття настільки незворушні,
що їх можна вивчити, мов фігури на
шахівниці…
не значні події
відправляють людину до
божевільні. не смерть, до якої вона готова, не
вбивство, інцест, пограбування, пожежа, повінь…
ні, саме безперервні ланцюжки маленьких трагедій,
ось, через що людина потрапляє до
божевільні…
не смерть коханої людини,
а шнурок, що рветься,
коли часу вже не лишилось…
Найстрашніше в житті
це болото тривіальностей,
що здатні вбити швидше за рак,
і які завжди тут —
номерні знаки або податки,
або прострочені водійські права, 
або найм, або звільнення,
коли цим займаєшся сам, або ж коли це роблять із тобою, або
запор,
штрафи за перевищення швидкості,
рахіт або цвіркуни, або миші, або терміти, або
таргани, або мухи, або 
зламаний гачок на дверях, або пальне,
що закінчилося,
або витікання газу,
раковина, що забилася, п’яний домовласник,
президент, що нічим не переймається або божевільний
губернатор.
зламаний вимикач світла, матрац, схожий на
дикобраза;
$105 за налаштування, карбюратор та паливний насос;
у мережі «сірз робак»;
зависокий рахунок за телефонні послуги або брак
коштів на рахунку,
розірваний ланцюжок на дверях 
туалету,
коли ще й лампа згоріла —
в коридорі, на ґанку, на задньому дворі,
в кімнаті; темніше, ніж
у пеклі
й удвічі 
дорожче.
до того ж завжди ще є мандавошки, врослі нігті
та люди, котрі наполягають на тому, що вони 
ваші друзі;
завжди є це, але є й гірші речі;
кран, що протікає, христос зі своїм різдвом;
тухле салямі, дев’ятиденний дощ,
авокадо за 50 центів
і фіолетова ліверна ковбаса.

або робота
офіціанткою в ресторані «нормз» на неповній зміні
або чищення підкладальних суденець,
робота на автомийці або прибиральником у кафе,
або крадіжки сумочок у старих бабусь,
яких залишаєш волати посеред тротуару
зі зламаними руками у віці
80-ти років.

несподівані
2 червоні вогники у твоєму дзеркалі заднього виду
або кров на
трусах;
зубний біль і $979 за місток
або $300 за золоту
коронку,
а китай, а росія, а америка, а
задовге волосся, а закоротке чи
його відсутність, а бороди, а відсутність 
обличчя взагалі, або купа папіросного паперу й відсутність 
шишок, окрім хіба тих, що ростуть на деревах,
і тих — що в
дупі.

із кожним розірваним шнурком,
одним із сотні розірваних шнурків,
один чоловік, одна жінка, одна
істота
потрапляє до
божевільні.

тож будьте обережними,
коли
нахиляєтесь.

Переклад з англійської – Гєник Бєляков. Куратор та редактор розділу – Олег Коцарев
Фото: Michael Montfort Collection, the Huntington Library, San Marino, CA


Гєник Бєляков – поет і перекладач із Києва. З 2015-го року активно перекладає для краудпаблішингової платформи Komubook. Так, 2016 року в його перекладі вийшли «Страх і відраза в Лас-Вегасі» Гантера Томпсона, «Наркота» В. С. Берроуза та «Затьмарення» Філіпа К. Діка. Раніше в журналі «Всесвіт» друкувалися «Хліб із шинкою» та «Фактотум» Чарльза Буковскі. Зараз займається перекладом творів Річарда Бротіґана та В. Берроуза.


Профіль Гєника Бєлякова у Book Translators Base: http://litcentr.in.ua/dir/5-1-0-111

0 коментарів

Залишити коментар

avatar