Вірші Чеслава Мілоша в перекладах Остапа Сливинського
Категорія: «Світова поезія українською» | Переклад: Остап Сливинський | Перегляди: 5352
Чеслав Мілош (1911–2004) – польський поет, прозаїк, есеїст, перекладач, історик літератури, дипломат. Автор близько двадцяти збірок поезії, трьох романів, понад двадцяти книжок есеїстики, серед яких «Поневолений розум», «Родинна Європа», «Земля Ульро», «Шукання вітчизни». Перекладав найрізноманітніші твори – від Біблії та поезії дзен до віршів американських бітників. Народився в Шетейнях у сучасній Литві, німецьку окупацію пережив у Варшаві, після війни був на дипломатичній службі комуністичної Польщі. В 1951 році попросив політичного притулку у Франції, що було на батьківщині потрактоване як зрада. Комуністична влада зробила спробу викреслити Мілоша з історії польської літератури. З 1960 року жив у США, де викладав слов’янські літератури у Каліфорнійському університеті в Берклі. В 1980 році був удостоєний Нобелівської премії з літератури, що уможливило його приїзд до Польщі та легальне видання його творів у ПНР – уперше за тридцять років. У 1993 році Мілош остаточно повернувся на батьківщину, останні роки свого життя провів у Кракові.
«Зачарований Ґуцьо» – це назва повісті Зофії Урбанковської, книги дитинства Чеслава Мілоша. Вона – про чванькуватого восьмирічного хлопчика, якого чаклунка перетворила на муху, щоб він навчився поважати людей, кротів, жуків та інших істот. У 1962 році для Мілоша, віддаленого в часі і просторі від світу свого дитинства, згадка про цю оповідку стає мостом у минуле, в якому сплітаються реальність і сон.
Зачарований Ґуцьо
Суть од ніщоти віддалена безмірно.(«Забави приємні й корисні», 1776)
1
Похилі луки і сурма.
Смеркає, низько летить птах, і сяють води.
Вітрила напнуті в досвітнім блиску за протокою.
У серце лілії я сходив мостом асфоделі.
Дароване було життя, та недосяжне.
З дитинства і до старості – екстази на світанні.
2
Як на одне життя – немало тих світанків.
Заплющившись, я був малий, великий,
Носив султани, шовк, жабо і зброю,
Жіночі сукні, злизував рум’яна.
Витав над кожним квітом повік-віку
І стукав у помешкання бобра й крота.
Не може бути: стільки голосів проґавлених
Між тюбиком зубної пасти та іржавим лезом,
Понад столом у Вільні і Варшаві, Брі і Монжероні, Каліфорнії.
Не може бути, щоб судилося мені померти й не збагнути.
3
Від смаку й запаху черемхи у надріччі
Свідомість йде у хащі лавру та гібіскусу,
Збираючи земні дивноти у зелену банку.
Над нею – червонястий стовп секвої sempervirens
І сойки – не такі, як ті, за Беринговим морем, –
Розправляють крила кольору індиго.
Вона сама, без ворогів і друзів,
Збагає гірські пущі та орлині гнізда.
Незрозуміла для змії із жовтою мережкою,
Не розуміє прав змії і дерева.
4
Зорі Філемона і зірки Бавкіди
Над їхнім домом, що обплутаний корінням дуба.
І бог мандрований дрімає на реміннім ложі,
Твердім, під голову кулак підклавши.
Жучок із гострим носиком наткнувся на його сандалю
І тяжко дряпається плоскогір’ям, витертим стопою.
Ще чую звуки фортепіано.
Скрадаюсь мокрим обрисом під заростями таволги,
Де глиняні лежать голландські бутлі з-під горілок.
Виходить панна з завитком за вухом.
Та я, допоки рачкував, вже став бороданем,
Мій індіанський лук струхлявів від дощів та снігу.
Ось панна грає й воднораз – мала – всідається на горщик,
Зістрибує із гойдалки і задирає платтячко,
Й зі мною чи з кузеном робить речі сороміцькі.
А ось – геть сива вже, на вихудлому передмісті,
Збирається туди, де від’їжджають усі панни.
Хай станеться острів – і острів зринає над водами.
Скелі на ньому – рожеві з фіалковим відтінком.
І сходить насіння, на пагорбах – кедри й каштани,
Хитається папороть над потічком біля пристані.
На пласкому камінні, де смарагдові води затоки,
Порозлягалися духи, схожі на нирців з аквалангами.
Чаклунова донька-одиначка Міранда
Їде на віслючку до печери,
Стежку вкриває хрустке падолистя.
Вона бачить триногу, казан, жмуття хмизу.
Щезни, острове. Або різкіше: острове, щезнись.
5
Я любив його, бо він не шукав ідеальної речі.
Коли інші казали: «Лише предмет, якого нема, –
Досконалий і чистий», він шарівся і відвертався.
В усіх кишенях носив олівці та етюдники
Вкупі з крихтами, окрушинами життя.
Рік за роком ходив довкола товстого дерева,
Прикладав до очей долоню і бурмотів здивовано.
Як заздрив він тим, що малюють дерево одним розчерком!
Але метафора здавалась йому надто нескромною.
Символи – то для бундючних, зайнятих власними справами.
Із самого лиш бачення він прагнув виводити назви.
Коли постарів, смикав за бороду, жовту від тютюну:
«Краще програти, ніж виграти так, як вони».
Як Пітер Брейґель, батько упав несподівано,
Намагаючись подивитись назад між розставлені ноги.
І росло собі далі дерево недосяжне.
О, суще, справдешнє доглибно. Було.
6
Йому дорікали, що одружився він з однією, а живе з іншою.
Де взяти час, – казав він, – на розлучення і подібні дурниці?
Встанеш лише, зробиш кілька помахів пензлем – і вечір.
7
Ґуця, нечемного хлопчика, перетворили на муху.
Мився він за мушиним звичаєм під брилою цукру
Й гасав вертикальними стінами сирних печер.
Летів крізь вікно у сяйливі сади,
Де нестримні, зухвалі пороми листків
Возили краплину, тугу́ аж від надміру райдуги,
Між гір кори росли замшілі парки, де криниці світла,
Летів терпкий пилок з гнучких колон у серці квітів кольору цинобри.
І хоч тривало це від підвечірку до вечері,
Щоразу потім, сидячи в прасованих штанах, із рівним вусом,
Підносячи застільний келишок, він розумів, що всіх обманює,
Бо не годиться мусі розважати про народ і темпи виробництва.
Навпроти нього була жінка – вулканічний пік,
Де кратери, розколини і вирви, повні лави,
І рух землі додолу хилить криві сосни.
8
Між мною й нею – стіл, на ньому – склянка.
Шорсткими ліктями вона торкалася лискучої стільниці,
В якій відображалась тінь її підпахви.
Краплина поту стигла над виразними губами.
А простір поміж нас помножувався нескінченно,
Гуділи в нім пір’ясті стріли елеатів,
Ані за рік, ані за сто його не перейти.
Якби я перекинув стіл, то що б ми здобули?
Це був би вчинок? Радше – недо-вчинок, недосяжний,
Як намір ввійти в дерево, у воду, в мінерали.
Але й вона дивилася на мене, наче на кільце Сатурна,
І знала, що я знаю, що ніхто не досягає.
Отак народжувались людяність і ніжність.
Берклі, 1962
Переклад з польської Остапа Сливинського. Куратор та редактор розділу – Олег Коцарев.
Остап Сливинський (нар. 1978) – поет, перекладач, критик, есеїст. Автор чотирьох поетичних збірок, понад сотні есе, колонок, рецензій, оглядів в українській та закордонній періодиці. Твори перекладені 15-ма мовами.
Перекладає художню і наукову літературу з англійської, білоруської, болгарської, македонської, польської, російської мов. Серед авторів, яких перекладав, є Дерек Волкотт, Чеслав Мілош, Анджей Стасюк, Ольга Токарчук, Ґеорґі Ґосподинов.
Був координатором Міжнародного літературного фестивалю в рамках Форуму видавців у Львові (2006–2007), співкоординатором фестивалю «Дні перекладу» (Київ, 2015). Брав участь у багатьох літературних та перекладацьких фестивалях в Україні і за кордоном.
Член редколегії польсько-українсько-німецького літературного часопису «Радар» (Краків). Викладає історію польської літератури у Львівському національному університеті ім. Івана Франка. Ініціатор і учасник синтетичних мистецьких проектів і перформансів.