16 Грудня 2018, 22:17 | Реєстрація | Вхід

Втекти не можна лишитися: «Щасливі падіння» Євгенії Бєлорусець

Додав: pole_55 17 Листопада 2018 о 14:01 | Категорія: «Огляди, рецензії» | Перегляди: 464
Матеріал підготував/ла: Вікторія Іваненко | Фото: Дмитро Чепурний
Книжка: Євгенія Бєлорусець. Щасливі падіння. Харків: IST Publishing, 2018. 152c.


«Послушайте! Вот вы... я вижу, сидите в вашей удобной квартирке, вы довольны собой, вы наслаждаетесь отдыхом или с завидным усердьем строчите одно за другим, комбинируете, пристраиваете одно к другому, даже наверняка не понимая, насколько бесполезно и безумно то, что вы делаете... Вы пытаетесь уйти? Бесполезно! Я тоже пыталась уйти, пыталась уехать во Львов или в Киев, затем – куда угодно. Но уйти невозможно». Ця втомлена боротьба з собою, з іншими, з іншими у собі і з собою в інших. Кому з нас вона не відома? Вона є смисловою домінантою збірки оповідань Євгенії Бєлорусець «Щасливі падіння»

Персонажі усіх тридцяти двох оповідань, або фотографічних есеїв збірки, як їх називає авторка, перебувають у пеклі необхідності співіснування з іншим, від якого не можна втекти, з тією сартрівською «внутрішньою кровотечою», яку утворює присутність іншого у свідомості індивида, з тією тріщиною, куди знайомий світ вислизає і дезінтегрується, з тією спустошливою дірою, в котру витікає відчуття світу і почуття безпеки людини. 

Власне російськомовна передмова (а їх дві – україно- і російськомовна) до збірки «Предисловие, интервью (Челюсти судьбы)» разюче нагадує чорну комедію Сартра «За зачиненими дверима», дія якої відбувається у пеклі (а пеклом є бідно обставлена невелика кімната, з якої немає виходу) і призвана продемонструвати усю глибину взаємозалежності людей та гостроту тривоги, неприязні, яку вони можуть відчувати одне до одного. 


Донбаська «журналістка» Андрея, статті якої, правда, всюди відхиляють і ніде не публікують, та й вчитися майстерності письма вона не дуже хоче, починає з нарікань на свою нещасливу «журналістську» долю, а завершує тим, що ось ви тут зажралися, добре влаштувалися, шось про себе багато думаєте, то я залишуся у вас жити. На сартрівській основі «пекло – це інші» замішується класичне українське «дайте води напитися, бо так їсти хочеться, шо аж переночувати нема де». Особливої іронії у цьому контексті додає відома фраза, яку неодноразово експлуатували в українських політичних іграх протягом останніх років чотирнадцяти. Вона не звучить напряму в тексті, але, звичайно, спадає на думку при здивуванні від такого сюжетного повороту: «Почуйте Донбас!». 

Людина, яка раптово вторгається у ваш простір, яка вимагає бути почутою, яка заявляє про необхідність вас як іншого, зрештою, про вас і чути нічого не бажає. Вона прийшла для того, щоб ви її почули. Ви – її тріщина, її внутрішня кровотеча, про яку вона і так «усе знає», і яку вона збирається зупинити тим, що стане вами.  Уявними вами. Такими, якими вона вас собі придумала. Хоча б на якийсь час.

Раптове вторгнення іншого в особистий чи усталений простір у кожному з оповідань набуває різних форм, проте завжди має спільний знаменник – біль втрати свого звичного світу і розгубленість перед світом новим. Так, в оповіданні «Сестра» двоє «плечистих чоловіків» під час відходу бойовиків Стрєлкова зі Славянську заштовхують сестру оповідача (яка співчувала бойовикам) в автомобіль, і вона зникає на кілька місяців. Сестра повертається, усі родичі зображають, що усе тепер знову, «як раніше», але насправді «як раніше» вислизає у тріщину їх взаємного мовчання. 

В «Летописи одного восстания» перукарки і манікюрниці салону краси «Піраміда» в Антрациті вторгаються своїми прагненнями зробити Антрацит «краще» у заведений новий порядок тих, хто вторгся в Антрацит поперед ними. Бунт робітниць салону краси, які стоять «вище політики», приводить їх у підвал ЛНР: іншість перукарок і манікюрниць викликає «екзистенційну тривогу» спецпідрозділів «республіки». 

Інколи вторгнення іншого у збірці набуває абсолютно фантасмагоричного характеру. Так, наприклад, в оповіданні «Подвиг» до жінки, яка доглядає родичку, що помирає, вторгається янгол смерті, який замість прийти і забрати стару родичку, починає боротися зі здоровою жінкою за золотий образок святої Матрони, що перейшов зі шкарпетки у шафі помираючої до кишені доглядальниці. 


У Києві, Авдіївці, Донецьку, Славянську, Марганці, Дніпрі кожен з персонажів оповідань носить в собі ці історії вторгнень інших у свій простір і намагається усіма доступними способами – через пам’ять про квартиру, яку розбомбили, через оповіді про свої сновидіння, через секс у будці з міліціонером, через торгівлю у київському метро, через викинутий у фонтан мобільний телефон – навчитися спів-існувати у світі одночасної взаємозалежності й антагонізму з іншим.  

Ці способи подолання пекла вторгнень іншого часто мають інфантильно-макабрично-забобонний характер, що притаманно сучасному українському пострадянському контексту. Інфантильні уявлення про природу зла (яка обов’язково коріниться в комусь іншому і ніколи в мені), про межі своїх можливостей, відповідальності, про ступінь власної суб’єктності, про втручання долі, божественних сил, ворожок, чи сновидінь у життя індивіда і, зрештою, власна самооб’єктивація персонажів – «Ведь с меня могут спросить? А я разве могу что-то изменить? Я не только не могу, я не смею ничего менять» – мають широку амплітуду впливу на емоції читача: від співчуття з нотками ніжної зверхньості до агресивної роздратованості. 

Формальна репрезентація історій персонажів також містить в собі елемент вторгнення іншого,  який несе в собі загрозу, з огляду на проблематику заявлену у збірці. Не зважаючи на широку українську географію текстів, на розмаїття соціальних статусів та контекстів, у яких знаходяться персонажі, на претензію збірки на багатоголосся і діалогізм, чомусь перукарки і манікюрниці, флористки і прибиральниці, солдати і продавчині, бойовики і студентки розмовляють так, неначе вони попередньо перед тим, як стати пересічними людьми з великих і маленьких міст України, закінчили філфак Московського державного університету зі спеціальності «російська мова і література». 


Попри вдалу заявку авторки на двомовність збірки і поліфонію, останні завершуються, власне, на україномовній обкладинці та двох передмовах українською і російською. Далі ж голос майстрині стрижок «Паж» і «Каре на ніжці» з Антрациту починає видавати «мы повидали на нашем веку», а Елена з Марганцю оперує такими – «можно было позволить себе» – безособовими синтаксичними конструкціями, які властиві тільки носіям російської мови у Росії та, можливо, хіба невеликому відсотку російськомовних інтелігентів великих українських міст, але точно не перукаркам, флористкам і місцевим «шишкам» центральної чи східної України. 

Окремої уваги варті і візуальні оповіді, представлені у збірці документальними фотографіями. Візуальні знаки жодним очевидним чином не перетинаються з історіями персонажів, а накладаються окремим шаром інших та інакших не розказаних, а показаних наративів, але на ту ж саму тему вторгнення інших людей та об’єктів у звичні простори і контексти.

Попри все розмаїття коупінгових механізмів персонажів, усі вони є нагадуванням про найстрашнішу «внутрішню кровотечу», яку ми переживаємо від вторгнення іншого в наші усталені світи – війну. Війну, де кожен шукає можливість свободи. Зокрема від небажаного іншого.

Свобода від інших лякає настільки, наскільки притягує до себе, а відсутність смислу бентежить директорів фабрик, швачок, повитух, військових і манікюрниць настільки, наскільки й перспектива його знаходження. Персонажі оповідань втікають від інших, які вторгаються в їх особистий простір, лише для того, щоб з часом самим стати таким вторгненням в чужі простори. Бажання (і навіть небажання) одного говорити завжди стає примусом іншого слухати. Голоси книжки та історії, які вони оповідають, вкотре нагадують про вічну сартрівську дилему: від іншого так само неможливо втекти, як і залишитися з ним.  

Вікторія Іваненко

0 коментарів

Залишити коментар

avatar