22 Листопада 2017, 06:24 | Реєстрація | Вхід | Умови публікації

Давіт Габунія: «Мені важливі ті, до яких можу підійти близько»

Додав: pole_55 07 Листопада 2017 о 13:57 | Категорія: «Інтерв'ю» | Перегляди: 347
Автор матеріалу: Ганна Улюра | Фото: з Профілю автора у Facebook


---------------------------------------------------------------------------------------------
По завершенню Франкфуртського книжкового ярмарку кожен вистежив собі найцікавіші результати літературної толоки (там завжди є з чого обирати). Я теж таке придивилася. Ну от, всі уже знають, що офіційно оголошено почесного гостя Франкфуртського ярмарку у 2018 році. Ним буде Грузія. А якщо уважніше глянути: на формальних подіях, де ця інформація оприлюднювалася, був присутній (був в центрі уваги взагалі-то, якщо чесно) Давіт Габунія – грузинський драматург, перекладач, романіст. А це значить, що Грузія визначилася, зокрема, з хедлайнером своєї делегації у 2018-у. 

Все ще не відчуваєте інтриги і не поділяєте мого захвату? 
Тоді розкажу таке: наразі Давіт Габунія є автором одного роману. Його перша прозова книжка вийшла навесні цього року – і до середини літа був розпроданий її чималий (для Грузії, ясно) тираж. І тут же передані права на німецький переклад роману (який, очевидно, до наступного Франкфурту видадуть). 

Читачам, які ратують за омолодження і оновлення сучасних літератур, ця новина має припасти до душі. Так само, як читачам, котрим імпонують автори, не «замуровані» в одній прозовій традиції (Габунія в анамнезі – перекладач) і віддані до скону тільки одному виду мистецтв (Габунія – вправний драматург). А наостанок  утішна новина для тих, хто не забув, що художня проза має не тільки повчати, а й розважати. Роман, на який роблять ставку грузини на Франкфурті-2018 – це мелодрама. Добрі новини! Якщо хочете: оптимістичні тенденції. 

Про це все – про жанровий роман; про те, як стати автором бестселера, щойно дебютувавши в прозі; про те, як обговорювати дражливу соціальну і психологічну проблематику та не шокувати при цьому свого читача – ми з Давітом Габунія і поговорили. 


> Ти уже визнаний як драматург. Відомий як перекладач. Але-от склалася ситуація «романіст-дебютант» буквально за пару місяців стає «автором бестселера». І які маєш відчуття щодо такого розвитку подій?

А ти дещо пропустила. Я іще був автором сценарію дуже популярного ТБ-серіалу «Штучне дихання». І до речі, з усіх моїх регалій (ладно, регалій-у-лапках) «автор сценарію» була найгучніша відзнака, навіть гучніша за «перекладач "Гаррі Поттера”». На жаль, той успіх ніколи не дорівняється до титулів типу «автор п’єс», не дивлячись на те, наскільки успішними вони були чи не були. І до «автора роману» так само. Але все це разом складається в одну картину: і увага, яку привернув мій перший роман, є результатом якраз цієї «загальної картини». До оприлюднення книжки уже був певний, масовий навіть, інтерес до моєї роботи, яким і можна пояснити популярність роману. Принаймні, собі пояснюю її якраз через успіх серіалу. 

Коли довго робиш одне те саме, воно надокучає. І от, переклади мені набридли. Взагалі я небагато перекладав, саме тому, що ліньки було перекладати. Справа благородна, але невдячна: від того не відчуваєш такого ж задоволення, як від виходу твоєї книжки, чи коли бачиш свою п’єсу на сцені. Навіть до порівняння не надається! Тому я вирішив для себе, що поки не з’явиться особлива потреба, більше я не перекладатиму. Але час від часу адаптую якісь коротенькі дитячі твори. Чи драматургічні тексти – суто для театру, не для книжкового видання. 

Відчуття які? Та найприємніші з можливих! Таке нечасто буває, трапляється, звісно, але нечасто. Коли хтось зі знайомих звіряється: «Прочитав твою книжку»… Ну, чого зараз прикидатися тим, ким я не є, і прибіднятися? Це приємно, страшенно приємно!      

А твій «დაშლა» – це часом не та ж книжка, яку пише героїня твого ж «Штучного дихання»? 

До речі, ні. І глядача серіалу не обманути, бо в кіно звучать уривки того роману, який пише героїня. За сюжетом серіалу з тієї книжки, яку вона пише, випливають суцільні біді і проблеми для неї і для інших. Ні, це точно не моя книжка. Була ідея, мене просили – і сильно – написати саме ту книжку, що в серіалі. Поміркували разом зі співавторкою сценарію Кеті Девдаріані і вирішили, що це не така погана ідея. Якщо матиму на її реалізацію час. Часу я якраз і не мав. І тоді розсудив, що буде на краще писати свій роман, а не чужий. А окрім того, проза, яку ми придумали для персонажа, вона – не «моя». В сенсі: так, як пише та жінка, я написати б не зміг… Ні, я знаю, що моєї герої насправді не існує (сміється).


Назву твого роману складно перекласти, დაშლა. Це слово має не одне значення. Розрив, дезінтеграція, колапс, розпад. Яке значення для тебе було пріоритетним, коли писав? На якому варіанті, до речі, зупинився твій німецький видавець?    

Правда, складно. Із названих тобою варіантів я б обрав «розпад». Щодо німецького перекладу, то назву ще не затверджено остаточно. Переклад роману уже закінчено, першу редакцію принаймні.  Мені запропонували кілька варіантів назви. І всі німецькі слова, які могли б передати потрібний зміст – довгі, неоковирні. Тож, скоріше за все, німецьке видання роману відбудеться під геть іншою назвою, це не буде уже «Розпад». В грузинській це слово неоднозначне та ще й звучить так – якось компактно, як постріл – красиво просто. І крім того, в нього є ще значення «розлука», розрив стосунків себто. А ще «розкладання» – трупне, наприклад. Поза контекстом цю назву зрозуміти складно – і слово перекласти складно так само. 

Хоча контексти ти якраз щойно і назвав. Дебютувати з мелодрамою. Ризикований крок – можна назавжди закріпитися за «жанром». Ти ці ризики для себе прорахував?

Нічого не маю проти мелодрам. Навпаки: вона є моїм найулюбленішим жанром. І не те, щоб я ті ризики прораховував. Я навмисно написав мелодраму! Хтось мені уже розказує: «Ні, це не мелодрама». А от ні – це якраз вона, мелодрама.  І мої шанування цьому жанру. Наступний мій роман (я його уже пишу) теж буде мелодрамою. Буду весь такий мелодраматичний та ігноруватиму пов’язані з тим ризики. Ідеальний сучасний роман, як на мене, мав би бути сумішшю жанрів. Мене цікавить наразі поліжанровість. В наступному романі я саме це намагаюся зробити, щоб від частини до частини мінялися жанри. (Що з того буде, наприкінці року побачимо).

Це насправді «сльозливий жанр» чи скоріше мелодрама ala Майкл Канінгем?

Я дуже хочу, щоб плакали! Хай плачуть, поки будуть читати! Але не знаю, наскільки я в цьому вправний. Намагаюся не використовувати так звані заборонені прийоми в письмі. Коли точно знаєш, що саме це розчулить і вплине на читача: якась пересічна панянка під час цього фрагменту ридатиме. Є такі прийоми – і в моїй книжці їх немає. Щодо «Розпаду», я більше бачу паралелі та аналогії з кіно, а не з літературними мелодрамами (тим же Канінгемом). Наприклад, в книжці багато від Кшиштофа Кесльовського (мій улюблений режисер). Але «Розпад» солодший трішки за Кесльовського, у нього там все серйозно і драматично, а у мене все-таки принципово мелодраматично. 


Дія роману припадає на літо 2012-го. Складний політичний час для Грузії. Соціальні колапси – це теж одна із історії «Розпаду» чи тло для справжньої історії, яку розказуєш? (Так і тягне зловживати великими літерами). Ти пишеш Історію чи історію?

Художній час роману – з 18 серпня до 21 вересня 2012 року, якщо бути максимально точним. І визначним тут є якраз останній день, 21 вересня. Так, це складний і важливий час для Грузії, коли все дихало політичними змінами і передчуттями. Тоді помінялася влада Саакашвілі, були вибори і його партія програла. На вулицях були демонстрації (безпорядками чи громадською непокою їх назвати, певно, не можна), їх спровокувала поява в Інтернеті секретних відеозаписів зі сценами катування ув’язнених чоловіків у тюрмах. Бурна реакція на ці записи однозначно вирішила долю тих виборів: такого народ не прощає і обирає інший уряд. Чим це закінчилося, як розвивається і куди нині нас привело – це інша розмова (до котрої я не готовий, напевно). А от щодо роману. Я спеціально обрав таке тло, тому що в особистому житті персонажів відбуваються настільки визначні, гігантські події, справжні катаклізми. І перед кожним із них – великий вирішальний вибір. Я потребував, отже, гострих подій «на тлі», щоб показати наскільки вони до тих подій-ззовні байдужі. Вони на вулиці, там ідуть демонстрації, і вони того не помічають. Все бачать, все знають – і це для них не має значення. Я не пишу історію-з-великої-літери, мені вона завжди була нецікавою. Історичні події, які випадково потрапляють «в кадр», для мене – завжди тло. Мені важливі ті (люди і події), до яких можна підійти близько.  Нормальні люди, звичайні.   

..і пообіцяти при цьому читачу любовну історію.

Я обіцяв – я виконав. Там є історія великого кохання. 

Окрім часу є ще простір. «Розпад» – це міський роман, так? Міська проза для грузинської літератури наскільки є типовою і звичною?

І так, і ні. Дія роману майже весь час відбувається в Тбілісі, так. Простір тут звісно важливий (за завітами шановного Лотмана), але важливий він тому, що закритий. Простір в «Розпаді» максимально клаустрофобічний. Переважно все, що в книжці відбувається, стається в одній квартирі. Буквально і символічно замкнений простір. І от коли цей простір порушується, коли його руйнують, коли з нього виходять, тоді відбуваються вибухи в сюжеті. В прямому і непрямому сенсі, до речі. В цьому ключі мій твір не є міським романом. 

Хоча для грузинської літератури міський роман є звичним і популярним.  В сучасній прозі є кілька авторів, які пишуть про місто – багато, колоритно, красиво. Вони точно романісти-урбаністи. Назву (бо не можна не назвати тут) найвідомішого нашого такого прозаїка нині – Ака Морчиладзе, автора просто чудових міських романів, зокрема.  

Знайшла один із читацьких відгуків на роман. Там хлопець під час читання слідкував паралельно за картою, щоб фіксувати рух героїв по Тбілісі.

Який молодець той хлопець!

Він не є родом з Тбілісі. Власне, як і ти, правильно? Чому в романі це мала бути саме столиця?

Я родом з Поті, маленького міста на Заході Грузії біля Чорного моря. Це найважливіший в Грузії морський порт. Індустріальне, нічим не особливе місто. Але я уже давно живу в Тбілісі – довше, ніж в Поті. Не знаю я точної відповіді наразі, чому в романі мало бути Тбілісі. Припущу просто зараз: через архітектуру. Герої живуть в стандартних радянських хрущовках, корпуси знаходяться близько один до одного – і такі забудови є саме в Тбілісі, а не в Поті, наприклад. От з вікон квартири, де я нині живу, буквально, дослівно можу бачити сусідній будинок, сусіднє вікно і життя за тим вікно. Мої герої в романі влаштовують один одному такі собі радикальні стеження, я від того ясно що утримуюся. Але мимовільно ми в тих корпусах бачимо життя один одного: я – їхнє, вони – моє. Тому цей міський ландшафт – ти ізольований у своїй квартирі, а насправді ти завжди «на оці», хочеш того чи ні, – він є у Тбілісі, великому місті. І мені він був у романі треба.   


Чому тема спостерігача тобі така близька?

Тому я що ексгібіціоніст. І це я чесно кажу. Я люблю, коли за мною спостерігають. Либонь, уточню: коли в центрі уваги опиняється те, що я роблю. Це, між іншим, пояснює мою любов до театру. Я пишу для театру, бо я можу там бути – сидіти на кожній виставі і спостерігати, як люди дивляться на те, що я написав. Ну та, справжнісінький ексгібіціонізм. І це не завжди буває приємно, скажу. Але спостерігати за спостерігачем – це так у мене працює творча уява, так я працюю. Довго і прицільно за чимсь чи кимсь спостерігаю, стежу навіть – роками. А потім про це пишу, конденсуючи враження.    

Чоловік і жінка – між ним різниця в віці і соціальному статусі; і це адюльтер. Чоловік і чоловік – один із них не готовий «вийти з шафи»; і це теж адюльтер. А ще є той, хто за ними підглядає, і сам по ходу розбирається зі своєю сексуальністю. Правильно переказую?

Так точно!

Скажи, грузинський читач настільки «просунутий»? У нас актуальні уявлення про Грузію як про патріархатну країну. Вони хибні? Наша-от проза, скажімо, про гомосексуальність досі викликає розбрат у читацьких масах. Та і твори про поліаморію, як гарячі пиріжки не хапають. Як тобі вдалося цього уникнути – не епатувати читача, не налаштувати його проти своїх героїв і проти себе?     

До речі! Я очікував на негативні реакції. Гомофобія в Грузії процвітає, звісно, це не новина. Але таких реакцій не було. І я сам про те багато думав, і питають мене часто, чому так склалося. Може, тому, що гомосексуал в книжці – один із головних героїв, але не він нам цю історію розповідає. Оповідь іде не від цієї особи, безпосередньо ми його не чуємо. Є там другий чоловік, старший – коханець головного героя. Але той старий – більш другорядний персонаж, маргінальний. Гадаю, тому і не було різких відгуків, на які я очікував так чи інакше. Основна ж перспектива в романі належить чоловіку-натуралу, котрий спостерігає за парами коханців.  Головна тема в романі – це troubled masculinities. Маскулінність, яка надається до змін в сучасному світі, завдяки своїм внутрішнім структурам. Якщо в книжці і важиться якась влада, то тільки ця.

В твоїх драматургічних творах завжди є багатющий «культурний шар» цитат, алюзій, різних омажів. В романі – чотири розповідача. Вони теж всі такі начитані?

Ні, мої персонажі не начитані. Я часто обираю собі за героя таку собі звичайну людину. Мій герой – можливо, навіть дурніший за середньостатистичну начитану людину. Мені цікаво працювати з мовою – простою і побутовою: як такий герой буде говорити?.. Очевидно, що я прийшов в прозу із драми, так? Те, як говорить персонаж, має бути правдоподібним, інформативним: ясно, звідки він, що він читав і що не читав тощо. Маю надію, що це – мова героїв – в романі теж добре зроблено. І мої герої переконливі, зокрема, через свою мову.

Ти певен, що є людина, яка зчитає всі ті твої смисли? Для кого пишеш? 

Хочу і пишу для якнайширшої аудиторії. Спробую так зробити, щоб у другої книжки було ще більше читачів. Що знаю точно: я не пишу для двадцяти критиків. І переконаний, що то абсолютна дурниця, коли хтось говорить: «Але ж всі пишуть для себе!». Не розумію авторів, які проголошують: «Я не думаю про читача». Дурня це! Певна річ, я думаю про читача. Я хочу, щоб мою книжку читали. І якщо це якась така моя нескромність, то я можу опонувати: це природно. І мені не конче, щоб всі смисли й алюзії відчитали. Сюжет від того не постраждає. Хтось, може,  зрозуміє все… О, це якраз ті двадцять критиків. 

Ганна Улюра

2 коментарів

avatar
1
1 Victoria Feshchuk • 22:20, 07 Листопада 2017
А чи можливо найближчим часом знайти цей роман в англійському/російському перекладах?
avatar
1
2 Ganna Uliura • 22:30, 07 Листопада 2017
Наскільки мені відомо, то поки що готується тільки німецький. Дасться бачити, дасться чути

Залишити коментар

avatar