Яна Степанковська «Коли правда стає інструментом брехні»

Додав: pole_55 24 Вересня 2017 о 21:16 | Категорія: «Статті» | Перегляди: 410
Автор матеріалу: Яна Степанковська | Фото: Andrew Testa, Tomas Vinickas


Цієї осені британський журналіст Пітер Померанцев обіцяв відвідати ПЕН-конгрес у Львові. Зважаючи на тему заходу: «Відстоювання правди у добу пропаганди», то тут він, автор дослідження про кремлівську пропаганду, точно не був би чужим. Шкода, що не склалося.

Але ніщо ж не заважає нам згадати знову про добру книжку – навіть за безпосередньої відсутності автора на проблемних дискусіях ПЕНу, так? 



Книга Пітера Померанцева «Нічого правдивого й усе можливе» була опублікована у 2014 році, а український переклад, виконаний Андрієм Бондарем, з’явився у 2015-у. Померанцев описує, зокрема, принципи роботи російських  пропагандистських ЗМІ – міркує, як Кремль поширює у світі «свою правду».

Очевидно, нічого поганого у слові «правда» бути не може, а наявність різних думок є запорукою демократії. Але чому займенник «свій» постачає цьому нейтральному за суттю слову таке негативне значення? І що ж воно таке, та «своя правда»?

Фото: Tomas Vinickas for DELFI

Померанцев змальовує російську дійсність як суцільний абсурд, як вітрину блиску і розкоші, за якою ховаються зґвалтування, репресії, самогубства і бандитизм. Росія у Померанцева – країна, у якій навіть (або насамперед) президент є медійним персонажем. В такій країні захоплення терористами Театрального центру на Дубровці («трагедія Норд-Ост») перетворюється на шоу – навколо захопленої будівлі влаштовується ледь не ярмарок з хот-догами та печеною картоплею. І тут би визначитися із жанром цього видовища. «Спочатку я не міг зрозуміти: чому всі діють, як вони в комедії, коли це трагедія?», – ставить досить логічне питання Померанцев.

«Форми делірію», або ж ще можна дослівно перекласти як «Форми марення», чи ще більш влучно російською «Формы бреда». Так називається один із розділів книги, який міг би стати влучною назвою й усього твору. Бо нічого у побаченій Померанцевим Росії не є реальним (таким, що можна «перевірити» здоровим глуздом). Все, що відбувається там, сприймається лише через призму телебачення. А жанри на ТБ – штука така саме пізнаванна, як і обмежена запитами аудиторії.

Такою ж оманою в Росії є демократія, в існування якої вона змусила повірити світ. «Західна цивілізація зводиться до таких головних пунктів: – Вибори? Галочка. – Свобода слова? Галочка. – Приватна власність? Галочка», – пише Померанцев. А згодом уже один із його героїв влучно підмітить, що Росія – то «як Захід, відображений у кривому дзеркалі». Так, тепер це не Радянський Союз – не рівний ворог Заходу у холодній війні. Тепер то держава, яка начебто має право на те, щоб до неї дослухались, щоб «її правду» почули. Але це лише на перший погляд. «Після війни в Іраку чимало людей розчарувались у чеснотах Заходу. А потім фінансова криза нівелювала, на їхню думку, будь-яку вищість Заходу. Всі слова, які використовували для перемоги в «холодній війні» – «свобода», «демократія» – здавалося, розпухли, мутували та змінили своє значення, ставши зайвими», – дивиться уважно «вдруге» Померанцев.

На цьому фоні з'являється феномен Russia Today. RT – новинний канал, який транслюють англійською мовою по всьому світу. Він існує за гроші Кремля, але виглядає як звичайний новинний канал. І позиціонується отож як телеканал, що транслює російську «свою правду» – правду, над якою Кремль встановив повний контроль. Ми звикли сприймати пропаганду як відверту брехню про «розіп’ятих хлопчиків», але вона не є такою: пропаганда може оперувати реальними фактами, але грається з їхнім потрактуванням. Емоції, які викликає новина, важливіші тут за інформацію, яку ретранслюють. 

Фото: Andrew Testa for The New York Times

Померанцев розказує про один із сюжетів на RT: «Коли К., 23-річний випускник Оксфорда, написав сюжет, у якому стверджував, що 1945 року Естонія була окупована СССР, він отримав сувору догану від редактора відділу новин. «Ми врятували Естонію», – сказали йому й наказали переписати текст». Якщо проаналізувати цей приклад, то об’єктивно: радянські війська вибили з Естонії війська нацистські, після чого змусили  Естонію увійти до складу СРСР. Враховуючи, що в розумінні європейців нацисти є чистим злом, допомогти країні позбутися їхньої диктатури є дійсно звільненням. Але про те, що СРСР встановив в Естонії свою диктатуру, вже радянську, пропагандисти просто змовчать. Шеф редактор RT заявляє Померанцеву, що такого поняття, як «об’єктивне висвітлення», не існує, наводячи приклад з бананом: «Для когось він їжа. Для когось іншого – зброя. Для расиста – спосіб подражнити людину з темною шкірою». Інколи ж (якщо вірити класикам психоаналізу) банан – це просто банан.

RT здобуває свою популярність серед західною публіки завдяки тому, що начебто висвітлює «інші», «неофіційні» новини, але лише ті, що вигідні для Москви. Вони запрошують до себе головного редактора WikiLeaks Джуліана Ассанжа, який вів ток-шоу на RT, своє шоу на каналі має американець Ларрі Кінг. До студій приходять у якості гостей західні політики, такі як Найджел Фарадж, лідер Партії незалежності Великої Британії. Туди запрошують гостей, які б доводили упередженість західних ЗМІ, та і загалом говорили б фразами наче з написаного у Кремлі сценарію. Те, що ці тези промовляються багатьма людьми (а тим більше шанованими на Заході) створює ілюзію об’єктивності. Однак по суті ці запрошені гості є такими ж учасниками ТВ-шоу, зрежисованого «кремлівським деміургом» Владиславом Сурковим. «Кремлівська точка зору досягає набагато ширшої аудиторії, ніж внутрішньоросійська: Президент [Путін – Я.С.] зрощується з Ассанжем і Ларрі Кінґом. Це новий тип кремлівської пропаґанди, що не стільки протистоїть Заходові зі своєю альтернативною моделлю, як було під час "холодної війни”, скільки більшою мірою проникає в його мову й підважує зсередини», – наче б то про очевидні речі пише Померанцев. Нам всім хочеться бути розумнішими, ми вважаємо (наївно!), що зможемо самотужки скомпонувати дві точки зору і у такий спосіб докопатися до суті. Але в результаті потрапляємо у тенета пропаганди, а її мета – не інформувати, а впливати.

Парадокс: пропагандистські ЗМІ можуть бути об’єктивними. Але лише тоді, коли їм це вигідно, коли за допомогою об’ єктивності вони можуть досягти своєї мети. А мета RT – показати, що Захід нічим не кращий за Росію, змусити сумніватися в тих речах, завдяки яким Захід виграв «холодну війну»: свобода і демократія. (Тепер стає ясніше, чому американському журналісту так болить проблема російської пропаганди?). До слова, значення цих двох понять – свобод і демократія – змінюється протягом усієї історії людства. Врешті-решт, ще позаминулого століття демократією хизувались рабовласницькі Сполучені Штати.

Фото: www.tribuna.pl.ua

Правда – слово, поняття, феномен – теж трансформується, набуваючи різних форм. У 2016 році упорядники Оксфордського словника визначилися з черговим словом року, і ним став термін «пост-правда». Він означає формування громадської думки через заклик до емоцій і особистих переконань людини, а не до конкретних фактів. В актуальність цього терміну легко повірити, якщо подивитись на високий рейтинг політиків-популістів, які працюють на те, щоб задовольнити емоції виборців. Ти вчасно сказав ті речі, які хоче почути більшість – і от: у США президентом стає Дональд Трамп, у Франції на президентських виборах ледь не перемагає  Марін Ле Пен, у Великобританії тріумфуюють прихильники Brexit.

В результаті, велика кількість ЗМІ – те, що мало б стати запорукою демократії та плюралізму, стало джерелом недовіри і хаосу. А все тому, що для підтвердження «правильності» тієї чи іншої тези, завжди можна знайти потрібні факти, аби тільки вони мали вплив на емоції та почуття глядача. В Україні можна знайти хоч одного правдивого «фашиста», в Європі – хоч одного справжнього біженця серед терористів. І тепер справа за тим, щоб показати їх на весь екран, заповнити ними весь інформаційний простір, створити ілюзію масовості явища.

Війна України проти Росії – зокрема, прояв світової інформаційної війни, війни диктатури і страху проти демократії й свободи. Вона не має ані меж часових, ані територіальних. І ворогом може бути не тільки Росія, але зараз вона найбільш повно вдається до універсальних методів пропаганди: апелює до страхів, вдається до упереджень, нав’язуює спрощені стереотипи, створює ілюзію безальтернативності, єдиноправильної думки. 

«Нічого правдивого й усе можливе»  Померанцева є абсолютним must read: не для того, щоб отримати рецепт для боротьби з пропагандою, а для того, щоб розуміти її суть. Книжка на часі, на жаль. Щоб в першу чергу має зрозуміти, які питання перед нами стоять, а не знайти в одній книзі їх рішення. Книжки з правильними питаннями, вони найцінніші. Добре, що з’явився правдивий привід одну з таких нагадати.

(Матеріал написаний під час роботи Школи літературної журналістики, що її провів Львівський медіафорум спільно з 83-м Міжнародним конгресом PEN). 

Яна Степанковська

0 коментарів

Залишити коментар

avatar