Пролетарський карнавал незалежної У.Р.С.Р. | Олександр Ірванець «Харків 1938»

Додав: pole_55 12 Липня 2017 о 20:40 | Категорія: «Огляди, рецензії» | Перегляди: 769
Автор матеріалу: Любов Кривуца | Фото: профіль Олександра Ірванця у Facebook


Олександр Ірванець. Харків 1938. Київ: Laurus, 2017. 240 с.

У.Р.С.Р. 1938 рік. Харків напередодні святкування Дня Перемоги 9 травня. Тільки-отперемоги не у Другій світовій, а у Визвольній війні із СРСР. А назва держави – Українська Робітничо-Селянська Республіка. Із столицею в Харкові. 

Очікувати на новий роман Олександра Ірванця довелося довго. Із часу виходу «Хвороби Лібенкрафта» в 2010-у літературна ситуація зазнала суттєвих змін. Проте Підскарбій Бу-Ба-Бу залишається вірним своїй улюбленій жанровій моделі антиутопії. Він, щоправда, в підзаголовку нового роману додав ще одне «анти-»: антиантиутопія

Письменник вирішив перенести читача в альтернативну реальність, де Україна не відчула на собі імперських претензій СРСР. Бо сталося «диво під Крутами»:  армії УНР, УГА, Нестора Махна і всіх-всіх-всіх об’єднатися заради спільної мети. Що само собою виглядає дивом. Євген Коновалець, командир Української Галицької Армії, став згодом Гетьманом-Президентом новоствореної республіки (а паралельно опанував високий одичний штиль, виключно яким в романі Ірванця і послуговується). Країна взяла курс на побудову національного комунізму, за якого панував би достаток і добробут для всього суспільства. В ідеалі. 


А ніби й склалося. Люди живуть щасливо і цілком заможно. (Якщо вірити відповідним реплікам оповідача, адже безпосередня дія відбувається в середовищі інтелігенції та високого керівництва – одні щасливі, інші заможні). Щороку 1-2 травня святкується Харківський Пролетарський Карнавал – день усіх трудящих. Люди святково вдягаються, заповнюють центральні вулиці і кожного щедро частують шматочком печеної свині. 

Серед божевільної веремії облич, персонажів (у яких уважний читач неодмінно впізнає сучасників чи історичних осіб) особлива увага спрямована на полковника СБУ Юрія Коцюбу, який отримує донесення про прибуття в Україну «когось небезпечного» і мусить перешкодити підривній діяльності. Коцюба в романі Ірванця є «відповідальним» за своєрідну авантюрно-пригодницьку лінію.Від нього ж залежить поєднати розрізнені епізоди тексту (бодай спробувати поєднати). Коцюба то мандрує між прикордонними пунктами, Києвом, Харковом в пошуках імовірного диверсанта, то підслуховує інтимну розмову Міхаіла Булґакова і трансвеститки Олєсі Бузіни, то проходить перевірку на профпридатність їжаками.


Авантюрний складник роману підсилюють авторські коментарі перед початком кожної частини типу «Частина друга, в якій описані події, що відбулись ще у частині першій, та в неї не вмістилися». Очікувано, що вони мали б пояснити, про що йтиметься в кожній із них. Натомість автор ще більше дезорієнтує читача. Спочатку тримає на ґачку, де «все більш-менш робиться зрозуміло», а потім знову повертається до початку і «нічого насправді не пояснює». Замкнене коло, що натякає на циклічність історії, який би на позір якісно новий виток вона не зробила. 

Авторська присутність зримо відчувається на кожній сторінці, часом зводячись до коментаря на початку розділу, інколи – виринаючи «методичними вказівками щодо вивчення роману в курсі сучасної української літератури». Радячи акцентувати на пафосі патріотизму, величі У.Р.С.Р., відданості героїв роману державі, Ірванець іронізує над принципами викладання літератури в нашій давно ґрунтовно не реформованій шкільній освіті. Тож робиться зрозуміло, що поява в тексті авторського голосу натякає на подвійне дно роману. Щось ховається за глянцевою картинкою, яку автор показує крупним планом. Що саме – доведеться з’ясувати самостійно.

Персонажі твору – максимально статичні. Кожен має набір сталих рис характеру, еволюції образу не відбувається. Приміром, Коцюба – справжній патріот, рішучий і активний та залишається таким від першої до останньої сторінки. Він відчуває себе захисником порядку в державі і готовий заради виконання свого обов’язку на все. Жодних вагань, психологізму чи надривних емоцій, якими б автор викликав у нас співчуття чи співпереживання. Це ще раз відсилає нас до пригодницького компоненту роману, де складність людського характеру замінюється лабіринтом зовнішніх обставин. Коцюба змушений маневрувати між розрізненими епізодами і транслювати нам те, що в них відбувається. Відтак, відсутність глибокого психологізму компенсується вмінням читача співставити персонажів з їхніми очевидними і неочевидними прототипами і зробити власні висновки.


У романі Ірванця карнавал – не лише центральна подія, до якої ведуть усі шляхи усіх його численних героїв. Карнавал є ще й способом оповіді. Історія  складається з багатьох, часто розрізнених сцен і епізодів, які здебільшого не розв’язуються, а існують самі по собі. Ми дізнаємося про Ольгу Кобилянську, яка стала Нобелівською лауреаткою і прибуває на Карнавал як запрошена гостя; про маленьку Ліну зі злим поглядом, яка приїжджає в Харків із Ржищева; про спільні зйомки фільму Лені Ріфеншталь з Олександром Довженком. Кожен персонаж носить маску – одягнену реальному історичному діячеві автором або ж герой свідомо і послідовно грає свою роль. 

Винниченко пише «Слово за тобою, Кірове!». Раїса Троянкер вперто відмовляється виїжджати в Росію. Михайло Хвильовий затесався в лави секретних агентів СБУ та домагається своєї падчериці Любоньки, а Ахматову і Гумільова (живого у цьому 1938) висилають до Росії за перевезення наркотиків. Як і в традиції карнавалу, який дає змогу поміняти місцями «високе» і «низьке», «блазня» і «правителя», «Харків 1938» часом перевертає з ніг на голову наше буцімто непохитне уявлення про певних осіб. Чого варта лише дівчинка Ліна зі Ржищева, яка намагається отруїти полковника Коцюбу пиріжком! Автор впевнено десакралізує історичних діячів.


Колаж із різних сюжетних ліній дозволяє письменнику зробити широкий зріз життя держави, взявши собі за «контрольну групу» культурну еліту. А оскільки персонажі, яких вводить у роман Ірванець, у реальності є людьми різних полюсів чи історичних періодів та в реальному житті ніколи не перетиналися (Ольга Кобилянська і Ернест Ґемінґвей, Ліна Костенко і Генрі Міллер), то й поєднувати їхні сюжетні лінії видасться неможливим та надмірним.

Сюжетні лінії, які ведуть в нікуди (тобто, на карнавал в Харків), дають змогу читачу самому дописувати історію. А переписування історії, зрештою, – це ж один із найвагоміших складників  «Харкова 1938». Не тільки перемога у Визвольній війні стала Ірванцеві за опорну точку його альтернативного ходу історії, весь текст – суцільна гра з нею. Сталін мертвий, СРСР керує Кіров, он і місто на його честь перейменували – Кіровоград (там воно – столиця СРСР). Нескладно здогадатись, яке. Голодомор був влаштований Польщею на Західній Україні. Крим окупований Врангелем. А Великонімеччина, якою керує Тельман, – найближчий соратник Коновальця. Зачіпки про побудову націонал-комунізму, величі України, потреби її панування над Європою і світом (які автор роману залишав упродовж усього тексту) приводять до логічного завершення. Стається розмова канцлера Німеччини і Президента України. І не все так безхмарно в нашому домі, якщо ці двоє готують підписання угоди про дедалі глибшу співпрацю між країнами. І величі той пакт Україні точно не додасть. Значить, все-таки антиутопія. 

Припущу, висновок про те, що історія має розвиватись власним ходом, не кожному припаде до душі. А часто навіть найліпший сценарій може призвести до більшої біди. Проте перевага запропонованої Ірванцем альтернативної історії в тому, що її можна продовжити на власний розсуд. Жодних обмежень немає, крім того, що доведеться добре подумати над тим, хто ховається за маскою навіть найнепомітнішого персонажа. І часом розгадка здивує. 

Любов Кривуца

0 коментарів

Залишити коментар

avatar