24 Березеня 2017, 21:51 | Реєстрація | Вхід | Умови публікації

«Те, що залишається». Сааді Ширазі

Додав: pole_55 07 Березеня 2017 о 11:43 | Категорія: «Огляди, рецензії» | Перегляди: 591
Автор матеріалу: Роман Височанський, Богдан Пастух | Фото: qafilah.com


Сааді Ширазі. Бустан: поема  ∕ Переклад Миколи Ільницького. 
Тернопіль: Навчальна книга Богдан, 2016. 528 с. 
Сааді Ширазі. Ґулістан: поема  ∕ Переклад Миколи Ільницького, Романа Гамади. Тернопіль: Навчальна книга Богдан, 2016. 368 с.

Хатем Тайя помер, але навік по нім
Лишилось на землі дорожче, ніж корона
Сааді Ширазі

Сідати за написання цього тексту водночас і приємно, і скрушно. 27 січня 2017 року не стало Романа Гамади. Ця людина не потребує особливого представлення, та коротко все ж хочеться сказати, що цей перекладач з перської мови, відійшовши у кращий світ, фактично обірвав і так доволі тонку лінію українського сучасного сходознавства. 

Україна як колонія Росії в радянський час не могла дозволити собі фундаментальної платформи для активних сходознавчих досліджень. Відтік розуму в центр імперії відбувався невпинно. І якщо простежувати лінію вчителів та учнів українського сходознавства, то в очі кидається одразу те, що воно розвивалося не завдяки, а всупереч обставинам. Замучений до смерті у тюремній лікарні Агатангел Кримський, доведений до самогубства після табору один з його найкращих учнів, ще один його учень − Омелян Пріцак змушений був залишити Україну і творити середовище поза його межами. «Каторжного прочищення» зазнав Василь Мисик. Про складну долю Ярослава Дашкевича і говорити не доводиться − коли таборами закривають можливість займатися улюбленою справою. Слід згадати також львівського сходознавця Ярему Полотнюка, сина письменниці Ірини Вільде, який левову частину свого життя і сил присвятив розвитку сходознавчих студій у Львівському університеті, згуртував довкола себе певне коло людей за інтересами. Його учнем і науковим наступником в прямому значенні був Роман Гамада. Їхню наукову пов’язаність та пристрасть до справи, шукаючи близький поетичний парафраз, можна охарактеризувати так: «Вони були як два вітрила на човні, що єдиного подиху повні», і це в стосунку до філології як направляючої частки їхніх доль.

Через складну хворобу Роман Гамада відійшов від нас. І сходознавство завмерло на місці. Скромний у побуті, підкреслено пунктуальний, дуже живий і дотепний в розмові, вмів вислухати. У коридорах університету, на вулиці, привітавшись із ним, слово заходило за слово і Роман Гамада міг говорити годинами про улюблений Схід, ту чи іншу літературну епоху з її постатями та сюжетами. І це все – з рідкісним виявленням суті справи та вражаючим знанням рідної мови, тієї, «якої не навчають в університеті». Він умів римувати на ходу, з любов’ю втягуючи у вірш імена перекладених ним авторів. І видно було, що цей чоловік жив цим усім, автори стародавнього Сходу були його друзями, бо тільки про близьких, добре знайомих людей, можна було говорити епіграмами.

Можливо і слід було би тут сказати-перечислити премії як вітчизняні, так і світового значення, які Роман Гамада отримав за фахові переклади. Але це лиш вершечок айсбергу, за яким стоїть кропітка праця, сильна любов до своєї роботи і якась наче відстороненість від світу, від мирського, яке заважає жити в світі літератури. Людина з такою працелюбністю залишає те, що залишиться назавжди − свій слід у світі людського мислення. 

Одна з його останніх робіт − це переклади, наукова підготовка текстів та передмови до двох творів поета ХІІІ ст. Сааді Ширазі «Бустан» («Плодовий сад») та «Ґулістан» («Трояндовий сад»). Обидва твори Сааді оприлюднив в інтервалі одного року після завершення своїх тривалих мандрувань й осідку в рідному Ширазі – «Бустан» в 1257 р., «Ґулістан» в 1258 р. 


«Бустан» складається з віршованих оповідок у перекладі Миколи Ільницького, який засвідчив свою любов до поезії Сходу задовго до з’яви цих двох томів. «Ґулістан» складається з прозових оповідок (їх переклав Роман Гамада), рясно просіяних поетичними афоризмами. Віршовану частину «Ґулістану» теж переклав Микола Ільницький. Розлогі передмови до двох книг та посутні коментарі до текстів написав Роман Гамада. В них окреслив контекстуальність цих творів, контекстуальність доби і головно цінностей цієї доби, в якій жив Сааді. Без цих блоків читач навряд зміг би увійти у світ текстів перського автора так вільно, як він може зробити це з підготовкою коментатора. 

Хто мало обізнаний зі специфікою мистецтва Сходу, той виглядатиме, неначе мала дитина, яку дорослий, сильний чоловік, за руку уводить у хвилі моря, намагаючись підтримати та навчити плавати в цій складній стихії. І ця стихія тут – унікальне східне плетиво з поезії та прози.  

Свого часу, на всю складність опанування однією людиною формами поезії та прози (і це щоб нічого не губилося) тонко відреагував  Оскар Вайлд. Він зауважив: «Письмовець поетичної прози зрідка хороший поет». Цікаво, що це було сказано і то в тоні захоплення від Сааді, але як докір серу Едвіну Арнолду (теж вікторіанському поету, перекладачеві та журналісту) з приводу його спроби наслідування поетики «Бустану».

З перської класичної літератури «Бустан» і «Ґулістан» – найсвіжіше, що перекладено та опубліковано українською. Попри те, що бум на Сааді в західній культурі припав та відбувся в часі європейського просвітництва та романтизму, можемо спостерегти, що сьогодення поступово наново звертається до прочитання цього автора. Ведемо мову не лише про те, що Сааді досі перевидають та перекладають на Заході. Однак потверджуємо і те, що він неквапно, але впевнено  виходить з-під тіні Гафіза та Румі на предмет наукової уваги. 


Сааді випало прожити довге і скромне життя. Відійшов у засвіти приблизно дев’яностолітнім старцем у вирі одного з найважчих століть в історії Азії та Близького Сходу. Це був період занепаду Аббасидського халіфату, приходу та утвердження влади монголів, час зміни політичних устроїв, інтенсивної міграції та перемішування людей і культур. Сааді ще геть малим втратив батька, пізнав тяготи сирітства. В юному віці у нього прокинулася жадоба знань, він багато подорожував та вчився за кошти меценатів у найкращих школах, зокрема в Багдаді. За час мандрів (а це незамалим три десятиліття) Сааді пройшов тяжкі випробування, відчув матеріальну скруту, але заразом зустрів багато людей і спостерігав за ними, за ситуаціями, що дає йому можливість робити художні узагальнення. 

Спостережливий, ловкий на дотеп і вимисел та дорадний в красномовстві Сааді звернув на себе увагу як простих, так і впливових сучасників. Безперечно, йому відкривалася можливість бути придворним поетом при кількох можновладцях, однак Сааді вибрав вірність великому в малому. По поверненні до Ширазу, на хвилі великої популярності, поет вів шанобливе, однак непримітне для знаного пера життя і за кінцеву оселю обрав суфійський прихисток (ḵānaqāh). 

Ще задовго до появи своїх найвідоміших речей (власне «Бустану» та «Ґулістану») Сааді зажив шани і слави як тонкий лірик та автор проникливих інтимністю почуттів касид. Вони укладають окремий і дуже інтересний розділ його творчості та ще чекають на свого українського перекладача і дослідника.


Твори Сааді дають можливість зануритись в історичну добу. Але вони насамперед трансчасові, бо йдеться тут про людські чесноти та вади, про ненависть, любов, жадобу, про способи їх подолання, про «людське, занадто людське», яке не змінюється з часом − це сталі ознаки людини як людини. Художні узагальнення Сааді засновані на дуже тонкому релігійному відчутті, на постійній присутності Бога в просторі людського життя. 

Моральна складова цих віршово-прозових оповідок часто нагадує українське «Повчання Володимира Мономаха дітям» або щось із жанру житійної літератури чи моралі байок і поетичних сентенцій Сковороди. Усе це в своїй смисловій направленості навчає смиренності, стримування, співчутливості та самопожертви. Якщо порівнювати твори Сааді з давньою українською літературою, то читач переконається: мусульманство та християнство в основі своїй, у впливі своїм на людей, дуже подібні. Ідеал добротворення та благочестя лежить в основі цих релігій. І це якраз підтверджує неспростовну ідею, що всяка людина від початку існування свого тягнеться до світла. 

Окремо – про мову перекладу. Відомо, що вже за перших повноцінних перекладів Сааді на найпоширеніші європейські мови, перекладачі потрапляли у велику трудність передачі мови оригіналу, лаконічно відображену в перській приказці: «Кожне слово Сааді має сімдесят два значення (har lafẓ-e saʻdi haftād va do maʻni)». Звісно, що мова тут може йти не лише про одного Сааді. Однак, щоб уявити який огром роботи стоїть за українським виданням (віддаленого більше ніж на сім з половиною століть від духу часу і мови Сааді), маємо розуміти, що Сааді не постав би таким живим і природнім в українському звучанні без клопіткої наукової роботи (яка, до речі, часто невідома для перекладачів  зі сучасних мов). 

З величезною хвилею перекладених творів у наш час, нерідко зроблених на поспіх і без фахового «вилежування», стало значно більше можливостей порівнювати якість мови перекладача та її функціональний рівень. У випадку перекладу Миколи Ільницького, маємо справу з дещо загубленим серед навали сучасних практик типом перекладу, коли мова використовується у її класичній формі. Перекладач тут практично не дозволяє собі мовних експериментів і маніпуляцій. Іноді вони бувають дуже вдалими, а іноді засвідчують лиш брак вольових зусиль перекладача в акті шукання потрібних слова чи форми. В такий спосіб Микола Ільницький створює серйозний мовний фон для відповідної глибини теми. Те саме стосується прозового корпусу Сааді, в якому Роман Гамада блискуче і прозоро переклав те, що свого часу вкрай важко піддавалося Агатангелу Кримському – ритмічно-римована проза «Ґулістану» садж (sajʻ).  


Мудрість Сходу − не просто слова. І засвідчити це можуть саме ці книги, які має можливість прочитати сучасник. Величезний набір розмаїтих життєвих тем, поради у складних ситуаціях та безліч інших сюжетів, пов’язаних з вірою чи зневірою в людину, вірою в Бога. Самі назви творів вже говорять про себе: «Мова про те, що треба бути люб’язним з бідними», «Оповідка про співчуття до неімущих, коли ти могутній», «Мова про відбиття ворога розумом і розсудливістю», «Про добродійність»

Сааді відтворює в поезії закони життя в його різних іпостасях: «Коли розумний – добродійним будь: ∕ Мінлива форма, але вічна суть. ∕ Чиї думки і почуття зіпсуті, ∕ Залишиться той формою без суті. ∕ Хто людям ніс добро і супокій, ∕ Спокійно спатиме в землі сирій». Але загальний тематичний настрій тут не надто пробує вирватися за коло суто життєвих проблем. У процесі читання це відчувається все більше з кожною сторінкою. Поет зациклюється на житейському плині, на вмінні усе полагодити, жити з усіма в мирі, мати достаток. Його практично не цікавить складні метафізичні проблеми існування. Ця його філософія здебільшого нагадує філософію Санчо Панси – миролюбного добряка, який з обережністю та «житейською мудрістю» ставився до гострої позиції свого пана. 

Поезія Сааді вчить триматися середини, а це саме по собі заперечує існування позиції ідеалістів (тут − в значенні героїв, якими в його час були лицарі). Ліричний герой його творів іноді нагадує бабцю зі співомовки нашого Степана Руданського, яка і чортові і Богові у церкві свічку ставить. Роман Гамада у своїх коментарях дає розлогу цитату Кримського, де така позиція Сааді тлумачиться контекстом доби: «Ся приповість диха страшенним, грубим егоїзмом, проповідує недовіру людини до людини; та всі вони дуже цікаві з погляду, що просто переносять нас в жахаючу обстанову ХІІІ століття. Татарське лихоліття примусило кожного залізти в свою шкаралупку, занедбати громадські інтереси й узяти собі за девіз homo homini lupus. Сааді – дитина свого часу, виразистий речник своєї епохи. Він і популярним зробився через те, що злинув не дуже високо понад рівень своїх сучасників. Антар та Джалаледдін вимагають од людей геройства; Сааді рахує не на героїв, а на людей середніх. Він навчає як то і на сім світі себе не покривдити, і за правдою стояти, і з неправдою боротися, і приятелів кохати, і з ворогами жити в лагоді. Мораль у Сааді вузька, не йде понад приписи житейської мудрості; хоч він і розум, та розум широкий, а не глибокий». 


Ці оповідки у своєрідній формі тематично нагадують наші приказки. Але у Сааді тема розгортається у невеличкий сюжет, що завершується афористичним віршованим закінченням: «Якщо мети захочеш досягнути, ∕ Не квапся та затям звичайну річ: ∕ Арабський кінь промчить лише два гони, ∕ Верблюд поволі йтиме день і ніч». Ці рядки хочеться цитувати і цитувати, настільки вони самовиразні, настільки не потребують інтерпретації, прості до засвоєння, як проста, але корисна духовна їжа: «Не тільки в силі рук країни сила, ∕ Безсилих велич силу погасила. ∕ Старців молитва: ‟Господи, спаси!” ∕ Сильніша, аніж луки і списи»

Іноді у малому дворядку ховається тема, яка широко інтерпретується в класиці світової літератури. Сааді любить вічні теми: «Будь добрим нині, завтра від скарбниці ∕ Твій ключ вже може в інших опиниться. ∕ Завжди тримай запас на прожиття, ∕ Якщо в родини втратиш співчуття». Тут не складно побачити паралелі з «Королем Ліром» Шекспіра, який з пізнішого часу розглиблює цю тему. Хіба не мав рації Гарольд Блум, коли казав, що твір є римою в системі великого вірша – Літератури? Тематично римуються Сааді з Шекспіром. Це те, що може виявляти в текстах позачасові та позанаціональні риси, риси універсальності. 

В передмові до збірки поезій та перекладів Тараса Лучука «Щодня крім сьогодні» Богдан Рубчак говорить про цікаву назву одного вірша «Ередіа перекладає Зерова». В цій назві закладено сам принцип рецепційної теорії відворотного впливу. Такий механізм читання можна використовувати у питомій частині текстів Сааді. Вони у свій спосіб будуть тлумачити те, що можна завжди знайти у художній літературі пізніших періодів та нашого часу включно. Поезія Сааді – це як скарбниця з чарівним еліксиром, який робить розум людини прозірливішим до текстів інших літератур, дає можливість вглядування в самого себе. Читач отримав такі можливості завдячуючи любові Романа Гамади та Миколи Ільницького до складної роботи перекладу. 

Світ наш складається з видимого та невидимого, «усе, що видиме є лише половиною» (Генрі Торо). Ось цю, другу половину світу, залишив нам Роман Гамада своєю роботою, своєю пристрастю життя – перекладом. Він сам у ній тут залишився. 

Роман Височанський, Богдан Пастух

0 коментарів

Залишити коментар

avatar