28 Березеня 2017, 21:43 | Реєстрація | Вхід | Умови публікації

«Сором тому, хто подумає про це погано». Кім Чжун Хо

Додав: pole_55 07 Грудня 2016 о 14:03 | Категорія: «Огляди, рецензії» | Перегляди: 672
Автор матеріалу: Ганна Улюра | Фото: з архівів Сяргея Прылуцького


Кім Чжун Хо. Патрыятызм для чайнікаў 
Перастварыў з паўночнакарэйскай Сяргей Прылуцкі. 
Мн.: Логвінаў, 2016. 124 с.

Кім Чжун Хо – добровільно покійний двадцятип’ятирічний північнокорейський поет. Він – значуща для тамтешньої поезії постать. Позаяк із 2011-го до 2014-го (коли вийшли друком три його збірника) було ґвалтовно реформовано систему вірша в північнокорейській поезії. Вона стала жорсткою й іронічною, збагатилися новими техніками. До речі, в оприлюдненій книжці до вибраного з трьох збірників додані ще твори, знайдені по смерті автора, і його юнацькі тексти – тож динаміку поетичної реформи можна прослідкувати за чільними етапами. 

З біографії Кім Чжун Хо можна було б зробити незлецький шахрайський роман. Місцевий Рембо – підкаже нам рольову модель передмова перекладача на білоруську Сергія Прилуцького

«Усе тыя мізэрныя зьвесткі пра Кім Чжун Хо, якімі мы на сёньня валодаем, вядомыя дзякуючы выключна самому паэту, які падаваў іх у канцы сваіх самвыдатаўскіх зборнікаў. Але і іх успрымаць як сапраўдныя ні ў якім разе нельма»

Не відомо, де і коли Кім Чжун Хо народився, як виглядав, чи існував взагалі. Достеменно відомо хіба, що після збірки 2011 року він був засуджений до смертного покарання за зраду Батьківщини. Але  вчасно втік до Парижу. І уже там – 20 квітня 2014-го, у роковини самогубства Целяна – покінчив із собою. Це одна з версій  біографії. За іншою – поета таки розстріляли ще у 2011-у.   


Все, мій терпець урвався. Поважний просвітницький тон при такому матеріалі витримати довго – то  неможливо. Тож кажу нарешті правду. 

У білоруського письменника з України Сергія Прилуцького, окрім хуліганистого Сірошки Пістончика, з’явилося ще одне авторське альтер-его. А ми тепер маємо наступну – не менш цілісну, а то й більш глибоку – літературну містифікацію від цього майстра авторських масок. Тепер – північнокорейського поета-самогубця. Молодого автора, травмованого вільнолюбним дитинством і ліричною юністю у дикторській державі: «Шчыра вітаем вас на вашай зямлі». Людину, яка виросла в тоталітарному суспільстві і намагається за допомогою внутрішніх втеч і зовнішніх міграцій позбавитися цього спадку. Все ще смішно? – Так, але уже з коротким обережним вдихом на початку. І повірте, скоро сміх вщухне взагалі. 

«Патріотизм для чайників» – жорстка сатирична поезія. Начебто цей жанр в Україні увагою останнім часом не обходять. Але навіть на цьому тлі нова збірка Прилуцького читається горстко, болісно навіть. Інтимно-лірична сатира? Дивне поєднання. Але й поет світоглядно дуже непростий.

Читати почати треба з обкладинки – вона ідеально «лягає» на текст збірника. На ній – фото Но Гім Сока. Це відомий льотчик-перебіжчик із Північної Кореї. У 50-х він викрав літак і втік на ньому у Південну Корею до мами. А там, до речі, цей літак продав за грубі гроші. І написав про те книжку. Отже, на обкладинку винесено прозору символіку. Такий собі реально діючий трікстер: людина, яка порушує правила, свідомо відмовляється сприймати світ як такий, що поділений на «хороше» і «погане», «моє» і «чуже», взагалі світ як такий, що надається до розмежування, кордонів тощо. Професійний трансгресор. Але зображення Но Гім Сока тут а) перевернуте і б) очі його – перша «ознака» азіата – прикриті квітами. А) Це як карта Блазень із великого аркану Таро. Здається, аналогія і правомірна, і прогнозована. Нові починання і успішні справи, про які промовляє Блазень у прямому положенні, тут сильно зміщуються у бік «жарту» і «сліпої довіри». Б) Ми маємо справу з літературною містифікацією. У такий спосіб приховують щось дуже важливе. Треба буде дивитися уважніше, попри ігрове договірне «засліплення».


«Як гэта – / пісаць лісты падзякі / за страчаныя ілюзіі»?

Для початку – треба попрацювати з концептом щасливого дитинства: перша шкільна любов, бійки у хлопчачій зграї «за авторитет», перші вірші, школярки на роверах. Знаєте, на наших теренах «щасливе дитинство» виникло не так давно. До того було уявлення, що дитина – це маленький дорослий, і проблеми у неї ті самі, що у дорослого, тільки в мініатюрі. І всесвіту дитина «винна» те саме, що й доросла людина – страждати і через те ставати кращими. Аж от комусь прийшла світла думка: дитина мусить бути щасливою. If I must I will – що вже там.

Перший цикл у «Патріотизмі» написаний якраз про дитинство. Цикл показовий – раніше-не-видані твори мертвого поета, отже, посмертне щасливе дитинство. Логічно, це – найлегковажніша частина книжки і скоріше комедійна, ніж сатирична. Герой існує в абсурдній ситуації, але реагує на неї над-раціонально – це якраз і смішно.  

Один шкільний тиждень (як годиться, у семи частинах – «Моранбонський щоденник»): образив хтось-із-понтами, подобається хтось-із-косами, ноги у вчительки біології красиві, подрався з кимсь на перерві, мертва директорка лежить у котельний, арештували за ідеологічну диверсію учительку співів, і всі пішли в кіно на виховну кінострічку, у шкільному дворі розстріляли діда: «настаўнікі – жывёлы / аднаклясьнікі – зьвяры / адзін я такі гуманны / бяры і любі (…)». Лексичну різницю між «худобою» і «звіром» пояснювати не треба: вони різняться здатністю бути небезпечними. До учителів він, автор щоденника, належати не прагне, до однолітків – не може. Існує проміжна ланка – «тварина», тобто істота, здатна відчувати (за визначенням). Тому треба наголосити власний унікальний гуманізм. Щоб не бути і твариною теж. Тепер продовження цього его-маніфесту процитую: «(…) перастраляць бы ўсіх». Це п’ятниця, до речі – діда розстріляють тільки у неділю.    

Щоб відбувся комічний ефект необхідні щонайменш два погляди на подію, які не збігаються. Існує «легітимна» картина світу – раптом виникає якась нова, котра їй суперечить; і є свідомість, яка це неспівпадіння зауважила. Так виникає сміх. Або сльози – техніки-бо ті самі. У випадку «Патріотизму» не лише техніки, а й наслідки: принаймні перша половина книжки продукує те, що дослідники сміхової культури звуть «сміх-плач». Розрив між «привнесеною» і «моєю» картиною світу тут швидко рухається від «нешкідливого для моєї свідомості» (сміх) до «руйнівного для моєї свідомості» (жах). Катарсису, наче, і немає. Але з’являється відчуття: якщо норма – це щось штучне і походить ззовні, то Я можу її порушити. 


Наступні три цикли «Патріотизму» – «Зі збірника "Міністерство внутрішніх органів”», «Зі збірника "Патріотизм для чайників”», «Зі збірника "Зеленій, могилко”» – якраз про цей переступ. Норма встановлена і закріплена, її штучна природа визначена, залишилося тільки знайти спосіб «перейти кордон» (трансгресувати норму). Будь-який  акт трансгресії ґрунтується на уявленні: ніщо не минає безслідно. Комедія в «Патріотизмі» поволі трансформується у свою протилежність – у трагедію. Людина потрапляє у ситуацію, яку не має сил змінити. Але не припиняє спроб це зробити, знаючи, що приречена на поразку. Все тут скеровано до Останньої Битви (тм) двох рівнозначних і рівноправних світоглядів: перемога неможлива апріорі. Не тому, що суперник занадто сильний, а тому що сам спосіб протидії для обох сторін різниться настільки, що їхнє зіткнення не може бути результативним. 

3 хв. 31 сек. для виконання національного гімну це багато? – Ні. А той же час для зупинки серця? – Летально. «сэрца, сэрца, навошта б’есься, / заглушаючы гукі гімну? / ненадоўга спыніся, сэрца – / на 3 хвіліны і 31 сэкунду / а там ужо рабі што хочаш» («Пульс Батьківщини»). Розумієте, про що я? Двобою не бувати. Значить, залишається тільки втеча з полю битви. 

Там є кілька варіантів втечі: секс, любов, божевілля, творчість, алкоголізм, громадянська активність (очевидні, так). Але на цьому ж рівні у Прилуцького постане страшно знайома з не таких давніх часів риторика трудового подвигу (уже цікавіше): «кроў мая артэрыяльная, / ня ліся фантанам, ня ліся /  кроў мая вэнозная, / ня крапай на рукі, ня крапай – / ім яшчэ норму выконваць» («Робота»). Слово «норма» показове: і трудова норма, і психічна. Та й «кров»: наслідок від виробничої травми і від спроби самогубства. «Робота» з назви – і праця, і означення психічної економії (різновид енергії, такий як «робота скорботи», «робота насолоди» тощо)… Певно, я свавільно редукую очевидний «трудовий подвиг» до просто «подвигу». І зверну увагу на назву циклу «Зеленій, могилко», бо могила – не тільки поховання, а й вшанування  і уславлення героя. Подвиг, зрештою, і є трансгресією в чистому вигляді. Але «скажуць: ябаш! / дзядоў сваіх і чужых!», хоча тут не «але», либонь, треба, а «і».

Слідування нормативу не потребує подвигу. Герої зароджуються тільки з відхилення; хоча трікстери теж: «ува мне жыве маленькі дыктатар, / ён зусім незаўважны» («Перемагаючи власний егоїзм»). У Прилуцького героя легко відрізнити від інших насельників «Патріотизму». Просто: жоден із тих не приймає рішення. Натомість вони раптом усвідомлюють, що уже прийняли його. Важче відрізнити героя від трікстера. Кім Чжун Хо проводить колосальну ідеологічну роботу (підривну, бо за нього її робить де факто Прилуцький). Він руйнує тоталітарну ідеологію, бо готовий сприймати її буквальніше, ніж вона сама себе репрезентує. Тут-от тепер і як можна делікатніше «двозначні» персонажі повідомляють один одному про вибір, який самостійно не робили, але про який мають самотужки дізнатися.


На звершення – посмертна добірка Кім Чжун Хо «Жили-мозолі». Цей поетичний цикл завершує не тільки біографію, а й сюжет. Долає в естетичному плані трагедію, стаючи раптом майже романтичною елегією чи акмеїстською баладою. А в світоглядному плані долається уявлення про призначення, про долю Героя… Аж тут настає криза смислу. Вірші більше не означують щось, що існує поза віршем (тобто втрачають референт), стають чистою інтенцією – і так проступає принципова імпотенція поетичної мови. «а побач быў парк адпачынку / там ніхто не нараджаўся» («Трудові радості») – все. 

Насправді страшнуватий підсумок: поезія живиться у несвободі, у відчутті жорсткої межі, який треба подолати, у наявності чіткого Я, яке треба переступити як випадкову суму досвідів. Більше: примус у «Патріотизмі» і постає як внутрішня структура поетичної мови,  принука/пригноблення і визначає тут поезію.   

Поезія – це завжди непряма мова. Сатирична поезія – це непряма мова в квадраті, езопова мова. Але у випадку «Патріотизму» програмне щодо сатиричної поезії змістовне викривлення – це як грати в піжмурки, але ховається у тісній шафі весь гурт гравців і хтозна, кому тут випало «водити». Ми не можемо не відчитувати езопову мову Прилуцького, не орієнтуючись на відповідні практики авторитетного слова, яке ґрунтується на кліше, позбавлених безпосереднього змісту. За нього тут править, напевне, колишнє радянське щонайменше. Риторика, яку ми сміливо здатні впізнати – бо, по-перше, це авторитетне слово нам відомо, а по-друге, ми визначаємо його як гріх «чужої юності» і так відчужуємо. Це щось, що має до нас стосунок, але не безпосередній – самі ж ми бо не продукуємо цю мову уже. Так? Це ж книжка не про нас?.. Власне, це визначення личитиме і перекладу як такому. Все-таки обрати для літературної містифікації поле перекладеної поезії – хід дуже вдалий щодо породження двозначних смислів.   

«На чатырох законах тэрмадынамікі, / трох кітах, / двух плячах правадыра / і адзінай праўдзе / трымаецца наша краіна» («Дисципліна»). Законів термодинаміки – три, це ясно (брехня). Пласка земля насправді тримається на трьох китах, якщо припустити, що вона таки пласка (майже-правда). Плечей у людини насправді два (правда). А поводир у країні – один, призначений одноосібно (майже-правда). На цьому тримається країна (брехня?). Тримається на чому отож? – На майже-правді, яку можна побачити тільки тоді, коли поруч для порівняння буде стовідсоткова брехня. Скажімо, така брехня, як неіснуючий північнокорейській Рембо, котрого створює Рембо білоруський. (До речі, коли Прилуцький дебютував у білоруській поезії, тамтешня критика, хтозна чому, його саме з Рембо і порівнювала, так що я анітрохи не іронізую).  


Більшість текстів у цій книжці – «слабо-тонічні» (дякую одному дотепнику за це ідеальне визначення). Це такі собі стилізації під східні поетики, скоріше суто візуальні стилізації, ніж формальні. Ну, як може, так і стилізує – очевидно. Скажімо, таке «якая краса! / справа заход сонца / зьлева твая задніца / нават у вачэй / бывае падваеньне асобы» («Проти довгої ночі»). Мінімалістична образна система, один розгорнутий троп, банальна картинка з далекоглядними філософічними висновками, пізнаваний ритм, канонічні 12:5. Плюс додаткові два рядки. Не так давно виникло поняття «хайкушка» – синтез хайку і сороміцької частівки; це саме воно. Але! Прилуцький зрадив силабо-тоніці, можете таке собі уявити! Зрештою, перекладач – людина підневільна: східні поетики – то східні поетики, яка там рима і строфіка? 

І тут – увага на регулярні поезії «Патріотизму», в яких переважила таки воля «перекладача». «Порівняльне країнознавство»: спробуй порівняти Батьківщину з чужою країною, і складеться порівняння худоби зі звіром (так, знову воно). «Зрэшты, адкуль ты сам, мой чытач? / упэўнены, у тваім жыцьці таксама срач / хто яна, твая радзіма, твой родны дом? / чым табе ўмажа – ікламі ці капытом?». Основою для порівняння є наразі тільки один критерій – в обох країнах немає людей. Коментувати тут є що та не хочеться. Тільки скажу, компроміс між маржиною і хижаком буде знайдений: зараз він почувається, як зголоднілий пес на ланцюгу – добре контрольований і одомашнений звір. І ще один не-кімчжунхоєвський регулярний вірш: «дзякуй, нож / як кажуць – бойцеся тых каго прыручылі»

Наприкінці 1930-х один зі спостережливих поетів оголосив: «Сьогоднішній вірш називається лозунгом». Як би  не були несхожі його технічно складні вірші із позірно спрощеними текстами Кім Чжун Хо, здається, Прилуцький би того розумника почув і розкусив. Насправді між лозунгом і віршем – дуже тонка грань: вони подібні (дис)функціонально. Це висловлювання, яке апелює до конкретного факту реальності, автоматично викривляє той факт до непізнаваного стану. 

Не можна, категорично не можна закінчувати відгук на книжку цитатою з цієї книжки (як так, що ви того не знали? – це ж норма!). Але в «Патріотизмі» так багато прямо говорить «добра пастаўленым / да сьценкі голасам» Кім Чжун Хо. І так мало за себе сказав Прилуцький. (Як йому здається, мало від себе сказав). Тож хочеться відновити бодай на крихту справедливість і надати пряму мову Сергію…  Я так і зроблю, і най ніхто не подумає про це погано: «можна было б растлумачыць што хацеў сказаць аўтар але дэбілам ён даўно не тлумачыць (ад рэд.)»

Ганна Улюра

0 коментарів

Залишити коментар

avatar