19 Листопада 2017, 18:46 | Реєстрація | Вхід | Умови публікації

«Без спандексу». Ганна Улюра про Супергероїв Олени Гусейнової

Додав: pole_55 03 Листопада 2016 о 10:24 | Категорія: «Огляди, рецензії» | Перегляди: 1465
Автор матеріалу: Ганна Улюра | Фото: з архівів авторки та Видавництва Старого Лева


Олена Гусейнова. Супергерої

Поп-культурні кліше. Якщо хтось і здатен їх адаптувати без летальної загрози для носія, то це поезія. Поезія легко і безболісно перетворює знаки популярної культури на концепти. Переважно за рахунок їхньої повторної обробки – символізації. Але не у випадку «Супергероїв» Олени Гусейнової. Ні, адаптує кліше вона так само вільно і продуктивно. Тільки робить це, буквалізуючи їх. Нечасто таке побачиш, хоча б тому книжка варта уваги. І, на щастя, не тільки тому. 

Комічне, іронія, насмішка в цій сяйливій книжці (буквально сяйливій – робота Аґрафки гіпнотизує) є радше привнесеним ефектом суто візуальної складової. Тут – сильними апеляціями до графічного роману. Те, що сама авторка на поп-матеріалі, либонь, не дуже й знається – настільки ж очевидно, наскільки наївно. Їй важливо натомість (так мені здалося) зберегти позицію «випадкового» споживача поп-культури про супергероїв. Десь так на рівні: Джокер – противник Бетмена, Росомаха – один з Х-менів, Супермен врятувався з Криптону. Сама поезія Гусейнової, зокрема і через цю наголошену необізнаність (хибну взагалі-то), працюючи з «попсовим» матеріалом, іронії не потребує. 


Тут між «поп-культурними» супергероями і «поетичними» суперсилами оприявнюється певне протиріччя поза-художньої реальності, яке мусить бути знищене. Знищене через метаморфозу, через художнє перетворення суперечливого – в цілісне. Через буквалізацію, так... Тривожні часи потребують спасителя. Спаситель прийде, ясно. Всі чекають. А поки чекають – самі потроху рятуються. Поки кожен із само-врятованих не збагне: нема на кого чекати, дочекалися. Самі собі супермени, бо наш криптон уже горить під ногами. 

А буквалізації?... Ну от, якою магічною формулою адекватніше дати знати про свою потребу безпеки тому, хто приходить на допомогу? Дві на вибір, скажімо: «Я Бетмен» чи «В здоров’ї і в хворобі, в багатстві і в бідності»? Для «Супергероїв» визначна друга формула: покличеш Бетмена – прийде кохана людина. Але ж без магії все рівно не обійтися. Просто це не магія подібності, а магія контакту. І якщо герої Гусейнової дивляться «вручення 21-ї премії Grammy», то скоріше всього: просто триває суботній вечір (Греммі у 1979-у отримав альбом Saturday Night Fever). 


Є таке красиве в психоаналізі. Безумним буде не тільки жебрак, що вважає себе королем. Безумним буде і король, котрий думає, що він тільки король і саме він – король. Це жарт про небезпеки прямої і повної ідентифікації. Нас всіх порятує іронія, либонь. 

Та, хто говорить до нас з цієї книжки, постійно міркує про претензії поетичної мови на такий собі мета-опис. Вони їй природно здаються сумнівними: хіба вірші написані виключно про поезію? Ти триваєш, допоки здатний  покласти «мене біля / першого рядка», далі уже за інерцією я «перекочуюся / до другого» і «сповзаю / на четвертий». Призначення будь-якого віршу в тому, що там є останній рядок. Будь-яку дію визначає її кінцевість. І хтось важливий тоді, коли здатний на результативну дію. Начебто все зрозуміло і більшого не потребує. З іншого боку, сам текст, який ставить під сумнів поезіїю-для-поезії, здається щонайменш в цьому просторі єдино-адекватним. Ну от, як поезії про Спайдермена. 

«Це мали бути тексти, які пояснювали б, чому Бетмен не може просто вбити Джокера, та тепер вони про те, як Бетмен залишає Джокера живим», – підкаже нам поетка в післямові, яку тут розклали на чотири голоси – самої авторки, двох художників – Романи Романишин і Андрія Лесіва (котрі насправді є співавторами «Супергероїв») та власне авторки післяслова Ірини Старовойт. (Добра ідея цей полілог, скажу я вам). Старовойт відгукнеться на це повідомлення трьома ключами до книжки, вони ж суперсили – «знати, пам’ятати, передчувати». Існує така потреба людська, дуже людська – передбачувати. Так працює свідомість: її заспокоює якась наявна мета. Передбачення у світі Гусейнової мало натомість різниться від пригадування. Тут наче майбутнє і минуле міняються місцями, точніше – зливаються у теперішньому моменті. Це світ, де суперсили не тільки існують потенційно, а й реалізовані за вимогою. Незатишний отож. Супергерой, яким мусить стати просто-людина, але при цьому залишитися ординарною – така ця модель. В ній натомість персонаж має велику свободу, бо завжди є не-механічний вибір: бути людиною, бути не-людиною, бути над-людиною.


Потреба подвоїти реальний світ (знову умовно назву його поза-художнім). За цим подвоєнням стоїть велика тривога, яка емоційний малюнок «Супергероїв» і складає. Зазвичай за цю тривогу «відповідає» те, що зветься щільністю поетичного рядка, тобто висока концентрація розгорнутих тропів. Але знову кажу: не у цьому випадку. Тут не знайдеться розгорнутих метафор, Гусейнова взагалі скупа на метафори, її поезія метонімічна радше. Тут не буде яскравих епітетів – поетична образність твориться не через опис, а через називання. Прикметники ж виринають у дуже ризикованому навіювальному мінімалізмі. Окремий рядок відтак просто перестає буди нерозчленованою одиницею поетичної мови. Він не метафора, але метафоричний сам по собі. Поезія номінації, яка, власне, це і не приховує: «Якщо в пісні немає назви, / вона її чути не хоче». Якщо б підшукувала для Гусейнової маститих предтеч, то назвала б Віславу Шимборську першою. Милуватися красою поетичного рядку у випадку «Супергероїв» складно (та й не треба, як на мене). Збірку слід читати саме як книжку – повільно слідкуючи за сюжетом.

Тут чотири поетичні цикли: «Спайдермен», «Росомаха», «Готем-Сіті», «Криптоніт». Отож, їх четверо: Людина інфікована; Людина присилувана; Просто людина; і просто Нелюдина. Жоден із них насправді вибір на користь суперсили не робить: він підлаштовується під обставини. При чому кожен адаптується до свого суперстану з більшою шкодою для себе, аніж могла би бути за іншим умов... Зокрема, про це книжка: про ризики і небезпеки в нашому житті, контроль над якими ми поступово втрачаємо, хоч і погодилися на них були (майже) добровільно. А тут зауважу: Бетмен, Спайдермен, Супермен і Росомаха мають одну спільну з героями Гусейнової якість – вони здатні швидко загоювати свої рани.  


Гляньмо на розірвані по різних циклах: «Кай – Герді» (І), «Маленька Розбійниця – Герді» (ІІ),  і «Герда – Каю»  (ІІІ). Кай пише Герді, що вислав їй квиток економ-класом, що у нього є маленька, але затишна кімната для неї. І там є холодильник, в якому зберігаються для життя необхідні кубики льоду: «У ньому гранули льоду: / фонеми, морфеми, / мі-бемоль-мі». Лід – це природній стан речей, в ньому концентруються всі фізичні ознаки речей (для чого їм всього лише необхідно змінити умови існування). Куб – це ідеальна форма. Крижані кубики треба зберігати у відповідному середовищі, це необхідний фактор для утворення ідеального. Енгармонія, нам же підказали. Маленька Розбійниця повідомляє Герді: в її світі все за розкладом, пишеться «Аліса в країні чудес» і смажаться на сніданок зайці. А от «у вас там діється різне». І не потребує не то, що дружніх візитів, а й відповіді на листа. Лід із першого віршу тут озвучує сам свого суперника – вогонь. Це приборканий кухонним приладдям вогонь, так само як і «холодильникові» льодові кубики Кая. Необхідно обмежена свобода стихій. «Так і не передумала?» (це щодо приїзду) як синонім «Не відписуй. Забороняю тобі». Герда, яка має уже свій холодильник з кубиками льоду, до Кая не приїде. 


Кожен із чотирьох розділів починається (я про інтродукційний верлібр) і закінчується (фінальний вірш циклу) непрямою цитатою з відповідного світу і відповідного коміксоїду – з кіно, не з графічного роману. Вони не мають скидатися на цитати, як на мене. Тим більше, що це фрагменти з промов не тільки супер-героїв, а супер-злодіїв. А такі штуки краще надійно приховати. Але бодай одну з них побачить чи не кожен, адже сильно вона примітна: «Багато років тому / я був у Бірмі. / Молодий і гарний» (це з історії Альфреда і цикл «Готем-Сіті»). Повідомлення, в якому виринає оригінальна розповідь про авантюру у Бірмі: просто є люди, які живуть мріями побачити, як вибухне вогнем цей світ, – підсумовує там Альфред. Гусейнова і досліджує людей, які живуть тими мріями і людей, які тим мріям чинять опір. 

Надійно сховані ці цитати відсилають до того, що в вірші не проговорено. Власне, до того, що стало поштовхом для написання книжки, яка відтоді постає набором випадкових фрагментів, а точніше – реальних людей із якось реально існуючого «інформативного простору». І сама книжка є «потоком» пов’язаних біографічних історій, дуже цілісною отож.


Цим цитатам із коміксоїдів є в збірці компліментарний шифр – адреси. Топографія Києва – окремий у «Супергероях» смисловий шар. Одна з чільних тем – пошук дому, – тут і очевидна, і непросто реалізована. 

Спочатку вирине якийсь спуск «на край міста / на край світа» поруч із вулицями «яких вже давно немає / і яких ніколи не було». Здається, то Кудрявець і колишня Артема (з циклу «Кофеїн»). Це важливо наразі для тої, котра живе тут і «підйом не буває крутим», і «в неї все добре – / спуск підіймається вгору». І важливо для нас, бо цю дівчину визначають її «маленькі секрети», так нам кажуть, запрошуючи до гурту втаємничених. Вона знає, чим закінчуються історії і «в кожній крамниці є / джинси її розміру». Щоб проживати історії, краще не знати їх фіналу, отже, її суперсила – у довільному забуванні: наприклад, очевидної таксистам, які приїдуть за першим викликом, адреси і того, «що буде далі». Її пам'ять делегується нам.    


Є простіше – київська Пташка, на якій він купує тварину з довгим язиком. Язиком, довгим, як дорога, котра веде до нього. (Він Кудрявця до Куренівки не так вже й далеко).

А ще «як можна любити місто, в якому / то вниз, то вгору? – вона говорить». Тут: через підземний перехід на Трьохсвятительску, повз Олександрійський костьол, вздовж Костьольної – «І теплим стає Дніпро. / І солоним стає Дніпро». Цей детальний маршрут – зворотній формально рух, не до Дніпра, а від Дніпра. Там, де ріка стає морем – на південь. То вниз, то вгору. Вони насправді гуляють від майдану до Подолу. Але ж вірш не про це, ні? Це місто, в якому нагору потрапляєш тільки із-під землі. Де костьоли сумують за тим, як були планетаріями. Де в кафе багато старих людей і мало квітів. Але атланти століттями тримають важкі для них вази напоготові (для квітів чи для праху?). Це місто, в якому час має зворотний хід. І тому потенційно – все можливо і все уже відбулося. (Що відбулося? – Від Майдану до Подолу). Більше того: уже «відбувся» сам час, навіть якщо «вона його не бачить – дивиться повз».     

І є поруч невизначена адресами пам'ять місця. Є чужі будинки, які позбавлені здатності утримувати спогади – «мої сни»; їхня «материнська плата» на те не розрахована. Простір без геометрі, і без географії теж (по буднях). У цій Гусейновській топографії безкінечно важлива різниця між пам’яттю і знанням. Це докорінно різні речі: як розбіжність між схемами і речами. Ми забуваємо, щоб дізнатися про щось нове; навіть якщо це є новим тільки тому, що ми щойно про нього забули… Тут багато війни – названої і неназваної, наприклад, «словом без голосних». І вона уже не є таким звичним чужим спогадом, вона уже є звичним своїм знанням.  


Мені згадалося натомість майже класичне визначення поетичного простору (воно належить Т.С. Еліоту, якщо не помиляюся). Поезія є не просто способом репрезентувати емоцію, а отож дуже особистою і особистісною за визначенням. Вона – так само ідеальний простір для втечі від емоції, а отже, принципової відмови від особистого і особистісного. А головне, що тільки той, хто має емоції і знає, як цінно від них «позбавитися», оцінить природну поетичність самого цього акту.  

Отже, у тої, хто говорить до нас із цієї книжки, теж є суперсила. Вона підмічає і запам’ятовує конкретні факти, а потім шифрує і кодує їх так, щоб вони здавалися узагальненнями. Як та шифрувальна легендарна Енігма, яка легко і довільно змінює принципи кодування – щоциклу змінює, зауважу. Отож Енігма. До речі, це ще й супер-злодій, немезіда Бетмена, і чи не єдиний зі світу Готему, який став на темну сторону через велику (нерозділену) любов… У кожного супергероя є вічний рівний йому суперник – немезида. Поки наявна ця пара, триває історія. «Тримати рукав твого светра – / не єдине, що вміє вона робити: / ще навчилася розгинати / літачки паперові». Обмежувати свободу, навчитися позбавляти речі їхньої (магічної) сили – це не лише вада, це ще й перевага. І це вірш під назвою «Сумнівні». Перевага позбавляти свободи далебі така ж сумнівна, як і сама реалізована свобода паперового літачка. 

О так, романтизм як він є. Ну ладно, неоромантизм. Звідти і рух віршів «Супергероїв» від приватного випадку до загальнолюдського підсумку. Звідти і тяга до сюжетів, які от-от і перейдуть у притчу. Ні, алегорія тут уже не працює: природно видохлася. Це уже не якась війна, а от ця конкретна війна, в якій ми живемо. Це не якійсь дім, а конкретний київський будинок десь там в районі колишньої вулиці Артема. Приватне від загального уже не відділити. Та й не треба. 

Коли чуже так скидається на своє, що стає своїм… «Супергерої» – книжка про спів-чуття. І от навіть не знаю, що тут важливіше закурсивити спів- або -чуття.

Ганна Улюра

1 коментарів

avatar
***
Він впускає тебе до себе,
так, наче за дверима в нього музей.
Нагріті сонцем вікна.
М’які спинки крісел,
прохолодна бавовна на ліжку,
загострений олівець під ним
вже вилиняли,
а він далі боїться,
Щоб не було ще гірше.
Щоб ти не пройшлась тут
взутою,
щоб ти не пройшлась тут
босою.
У нього для тебе немає слів,
тільки цей аудіогід на шнурку.
Шнурок сподівань
зелений від часу.
Він одягає його тобі на шию –
і затягує.

Олена Гусейнова, із поетичної збірки «Супергерої»
https://goo.gl/BVQjv1

Залишити коментар

avatar