22 Листопада 2017, 06:37 | Реєстрація | Вхід | Умови публікації

The NYT | Вінсент Канбі «Переробка книжок на кінострічки»

Додав: pole_55 14 Вересня 2016 о 18:53 | Категорія: «Вавилонська бібліотека» | Перегляди: 860
Автор матеріалу: Анна Жадленко | Фото: з архівів, знімальних майданчиків згаданих у публікації стрічок


Переклад за публікацією The New York Times, «Recycling Books Into Movies», by Vincent Canby, September 27, 1981

Навіщо екранізувати літературний твір, особливо ж роман, успішний уже своєю первісною формою, який відкриває глибини свідомости, важко досяжні для 35-міліметрової кінокамери? Навіщо силкуватися обернути цей твір кінофільмом, у якому вдасться хіба що відтворити частину сюжету низкою рухомих картинок? 

Відповідь одна – задля грошей. Вона не дивує тих з-поміж нас, що здригаються, споглядаючи вихолощені екранізації – від Біблії до «Війни і миру», «Улісса», «Американської трагедії», «Занепаду і краху» та «Кішки на гарячому бляшаному даху». Наскільки знаю, «Трістрама Шенді» ще не мордували в такий спосіб.


Досі ніхто не пробував виправдати цей прибуткове діло екранізації-переробки такою сумішшю літературного осмислення, скромности, щирости та самовпевнености, притаманною бадьорій передмові Джона Фаулза до сценарію кінокартини «Жінка французького лейтенанта» – екранізації однойменного Фаулзового бестселера.

Наприкінці передмови автор пише: «Я не такий уже й благородний, щоб заперечувати свою зацікавленість у грошах, але не такий уже й скромний, щоб не зазначити, що йдеться не тільки про мій банківський рахунок». Також він пише, що продаж творів кінорежисерам є фактично обов’язком письменників, адже це допомагає залучити в країну іноземну валюту.

І далі, за кілька речень: «Я вважаю що кожен має бути впевнений у слушності своїх мотивів, перш ніж вирішити, що його робота надто цінна й її ніяк не можна пустити на ризик у вульгарному світі мас-медіа. Насправді важливий не особистий імідж, ба навіть не особистий прибуток, а праця та заробітна плата багатьох інших людей, які працюють далеко поза межами нашої хворої індустрії».

Згідно з Фаулзом, автор має патріотичний обов’язок – постаратися, щоб його твори відповідали потребам досить здібних кінорежисерів, адже таким чином це допоможе працевлаштувати сотні й сотні простих людей, а тим самим трішки підвищити рівень ВВП країни.


Можна поширити це твердження й на Дж. Д. Селінджера, який рішуче відмовився продати кінорежисерам права на «Ловця в житі» та на решту творів про родину Ґлассів, і задля інтересів суспільства націоналізувати цього письменника, як ото поштамт.

Однак слід зазначити, що, перш ніж виголосити заклик про громадський обов’язок та створення робочих місць, містер Фаулз мав би сказати кілька доречних слів про роман як фільм стосовно екранізації «Жінки французького лейтенанта», здійсненої містером Пінтером. Режисер Карел Рейш, оператор Фредді Френсіс, художник-постановник Ештон Ґортон і краєвиди Дорсету перетворили роман в один із найкращих кінофільмів, знятих за всі часи в Англії. Фільм чудовий, але чи справді це «Жінка французького лейтенанта»?

Я не впевнений , що так воно і є. Не маю певности в тому, що так високо оцінений та оригінальний підхід містера Пінтера був справді потрібен, і в тому, що це справді кінематографічна копія оригінального роману. Такий чудовий та розважальний твір, як «Жінка французького лейтенанта», схоже, не пройшов плавної трансформації, властивої деяким давнім екранізаціям. Відразу спадають на думку такі три: «Відчай» Володимира Набокова, знята Райнером Венером Фассбіндером за сценарієм Тома Стоппарда; «Історія Тома Джонса, знайди» Генрі Філдінґа, знята Тоні Річардсоном за сценарієм Джона Осборна; і ще давніша – «Гордість і упередження» Джейн Остін, знята Робертом З. Леонардом за сценарієм Олдоса Гакслі.


Не буде зухвалістю припустити, що «Жінка французького лейтенанта» не належить до того літературного різновиду, який охоплює «Відчай» та «Гордість і упередження». Схоже, що Фаулз це визнає, коли пише у своїй передмові, що однією з проблем, які з’явилися після успіху та визнання книги, стало те, що «її текст опинився під серйозною небезпекою стати недоторканним». Надіючись на екранізацію «Жінки», він розмовляв з багатьма продюсерами і дістав відмову, зокрема, від Роберта Болта, який приязно сказав, що книга навіки залишиться не екранізованою. Ще один, не менш відомий продюсер сказав (цього разу менш приязно), що він «не може розвивати історію, перехняблену до жіночої точки зору».

Особливо цікаве твердження, безсумнівно поширене Дж. Фаулзом та його партнерами, що, мовляв, «Жінка французького лейтенанта» – це справді, кажучи по-голлівудському, твердий горішок. Дж. Фаулз посилається на те, що один літературний критик назвав «стереоскопічним баченням» роману, написаного з обох точок зору – вікторіанської й сучасної.

Це «стереоскопічне бачення» може бути саме тим фактором, який прихильно налаштував перших критиків роману. Однак, прочитавши книжку через одинадцять років після її публікації, бачиш, що це просто чарівливий трюк, не більш. Не має значення час подій у романі – чи то середина вікторіанської епохи, як у «Жінці французького лейтенанта», чи то Давній Єгипет, як у «Єгиптянині Сінуге» Міки Валтарі, чи то взагалі він не вказаний, як у Барбари Картланд.


Всі літературні твори написані з допомогою «стереоскопічного бачення». Єдине, що відрізняє від них «Жінку французького лейтенанта», – це те, що Фаулз відверто говорить з читачем про літературу, політику, медицину та всяку всячину, часто роблячи наголоси на тому, що будь-який достатньо поінформований читач може зробити сам, без натяків, як це він робить під час читання Джейн Остін чи Чарлза Діккенса.

Це викликає підозру, що проблема, яку нібито вирішив Пінтер у своїй екранізації роману Фаулза, насправді зовсім не проблема чи щонайменше проблема, яка вирішується сама собою. Пінтер і Рейш вирішили зробити напрочуд просту екранізацію історії – стрижня роману.

Ця розповідь дозволила Фаулзу вести дискурс про відмінності сьогоднішнього суспільства та суспільства 1867 року. У ній ідеться про англійську гувернантку низького походження, нібито жертву суспільства, яка всіма правдами й неправдами домоглася звільнення, дарма що за рахунок кількох людей, яких вони використала. Це дотепна, легка в читанні історія, базована на авторському досвіді, його баченні самого себе як романіста і його невмінні завершити роман – дати читачеві два закінчення.

Таке невміння обернулося літературною забавою в хованки. Загалом я вважаю непотрібною спробу містера Пінтера створити фільм, еквівалентний літературному твору, але в усякому разі вона цікавіша та скромніша, ніж сам оригінал. Внесок Пінтера полягає в тому, що сучасна історія лягла в основу фільму про випадковий роман актора й актриси, які знімаються в кіно за мотивами роману «Жінка французького лейтенанта». Це дозволило містерові Рейшу вибирати з цих двох ліній те, що може підкреслити схоже та відмінне в історії героїв вікторіанської епохи Сари Вудраф та Чарлза Смітсона й історії акторів Анни та Майка, які виконали ролі Сари та Чарлза. Ролі обох закоханих пар на високому рівні зіграли Меріл Стріп і Джеремі Айронз.


У щоденному огляді я охарактеризував фабулу «Жінки французького лейтенанта» як «навдивовижу недвозначну»: не так судження, як опис. Гадаю, що ефемерність сучасної історії кохання, чудово виражена серією коротких сцен, якраз була саме тим, що хотів підкреслити Пінтер на противагу безрозсудності та недосвідченості вікторіанської пари.

Нині зворушливо та глибоко досліджують (особливо ж у чудовому фільмі Франсуа Трюффо «Американська ніч») кінематограф, який у наші часи слугує символом легкого ставлення до кохання, сексу й навіть політики, ба – заохочує до такого ставлення. Несподіванкою стало те, що Пінтер посмів піти тим самим шляхом, що й Трюффо. Як тільки Пінтер і Рейш покидають вікторіанську історію й повертаються до сучасної, ніяк не можеш позбутися ностальгійної думки про «Американську ніч».

Фото: знімальний майданчик стрічки «Американська ніч» Франсуа Трюффо 

У тому, на що зважився Пінтер, не було нічого нового. У передмові до сценарію Фаулз подав провокативні твердження про справу екранізації романів. Ця справа, без сумніву, – не що інше, як бізнес. Наведу кілька прикладів.

Ось про напрямок роману, взятий під час екранізації, коли фільм сам собою став твором мистецтва: «…розвиток роману, особливо в нашому столітті… дедалі тісніше стосується всіх тих аспектів життя, які раніше не відображались. Мабуть, це не зовсім випадковість, що винахід рухомих зображень збігся в часі з подорожжю у внутрішній світ, яку розпочав Фройд і його товариші».

Ось про спроби адаптувати літературний твір у кіно: «Зібрати книжку з чималої кількості елементів, які неможливо екранізувати, а тоді розібрати її і знову скласти з елементів, придатних для фільмування, – це, безперечно, робота для мазохістів і нарцисистів».

Ось про мистецтво написання сценарію: «…справжні сценаристи – це окремішня каста в окремішній справі. Тільки марнославство спонукує інших літераторів вважати, що кожен може взятися до цієї справи».

Ось про відмінності між адаптаціями літературних творів – багатосерійною телевізійною і звичайною кінематографічною: «Деспотично обмежити тривалість фільму – це те саме, що скувати драматурга сценою як річчю в театрі або ж поета – категорично обумовленими формою та віршовим розміром. Як на мене, це одна з найважливіших причин того, чому серіал залишається головним та найуспішнішим видом мистецтва на телебаченні й, за щасливими винятками (як-от останні робόти Дейвіда Мерсера чи Денніса Поттера), він досі схожий на програвач-адаптер чи адаптувальну машину».

І, нарешті, про відмінності між романом і кінофільмом: «Ці види мистецтва відрізняються способами виконання, а не метою. Якби я мусив виправдати продаж прав (а безліч читачів каже мені, що я таки маю це зробити), то обґрунтування полягає в тому, що я зважаю на ці відмінності. Відкрити їх суть – таке може стати дуже повчальним досвідом для романістів, нехай навіть – і то переважною більшістю – ці екранізації й розчаровують».

Переклад за публікацією The New York Times, «Recycling Books Into Movies», by Vincent Canby, September 27, 1981. 
Переклала Анна Жадленко за редакцією Олега Короля

Про проект

«Вавилонська бібліотека», альтернативний видавничий проект, в рамках якого представляємо напрямок перекладу публіцистики: рецензії та інтерв’ю, літературна аналітика, статті «The New York Times», «The Telegraph», «The Guardian», «The Independent», «New Yorker» та багатьох інших. Сайт проекту: babylonlib.com

0 коментарів

Залишити коментар

avatar