16 Листопада 2018, 22:43 | Реєстрація | Вхід

Маріанна Кіяновська: переклад та неперекладність. Частина II

Додав: pole_55 29 Серпня 2016 о 09:44 | Категорія: «Інтерв'ю» | Перегляди: 2266
Матеріал підготував/ла: Ія Ківа | Фото: з архівів та профілю у FB Маріанни Кіяновської


Більш як три місяці тому ми почали з Маріанною Кіяновською розмову про переклади. Зокрема — переклади з російської. І цей текст — спроба продовження, та аж ніяк не завершення цього діалогу. Тема перекладів має ще багато неартикульованих аспектів. Цього разу українська поетеса та перекладачка розповіла про свою роботу над книгою «Родинний архів та інші вірші» Бориса Херсонського, важливість перекладу російськомовних авторів України українською мовою та інші речі, що стосуються перекладу та неперекладності.


> Яким чином переклад відбувається як подія?

15 травня 2016 року Зінаїда Драгомощенко написала у своєму фейсбуці: «Один із найкращих лінгвістів Землі Ноум Хомський займає дуже жорстку позицію: «Мова не для комунікації». А для чого? «Для мислення». Тому що для комунікації мова не оптимальна. Вона багатозначна і залежить від великої кількості чинників». Переклад для мене існує в площині процесу мислення. Тобто це «мислення про мислення».

В цьому сенсі страшенно цікаві переклади з російської, наприклад, на польську. Я часто повертаюся до перекладів, здійснених Юліаном Тувімом, Віктором Ворошильським і, насамперед, Адамом Поморським, який геніально переклав, зокрема, Хлєбникова і Ахматову. У нас Ахматову перекладали Оксана Лозова, Ігор Римарук, Василь Герасим’юк. Аналізуючи їх, зіставляючи і з оригіналом, і з польськими перекладами, приходять дуже цікаві висновки. Раптом починаєш розуміти, де в перекладі — індивідуальність і особисті можливості перекладача, де — вплив традиції, де — «можливості» і «неможливості» мови, де — чиста онтологія.

Я не є послідовницею Гайдеггера, але в чомусь із ним погоджуюся. А багато в чому — рухаюся вбік або далі. Наприклад, я переконана, що Dasein із «Буття і часу» Гайдеггера стосується не тільки людини, але й філософії, поезії, музики, молитви. Бо філософія, поезія і музика теж «мислять, коли (або якщо) існують». Причому «мислять» просто тому, що є, а не тому, що їх хтось сприйняв чи озвучив. Коли людина їх сприймає або озвучує, вона може мислити разом із ними, розділити цей момент мислення (зрештою, позачасовий, хоча завжди «одночасний», упійманий миттю).

Мені важко висловити це вербально, але я переконана, що людина наділена буттям через її душу. А якщо людська душа наділена буттям, то вірш і молитва, будучи вкоріненими у рідній мові, також ним наділені. Гайдеггер говорить про «Присутність» — я цю «присутність» гостро і глибоко відчуваю. У перекладі «присутність», як я вже казала, дозволяє сприймати переклади різного авторства, різними мовами як один і той же вірш. І від слів це в принципі не залежить. Але, з іншого боку, вкоріненість вірша в конкретну мову (а отже, в особливу структуру мислення) — дається взнаки. Сучасна російська, польська і т. д. поезія «мислить» інакше, «запитує» інакше, і в цьому сенсі навіть найкраще перекладений вірш буде нагадувати поляка чи росіянина, який 30 років прожив у Львові — але однаково (в ідеалі) говорить українською з більше або менше вловимим акцентом, і завжди будуть нібито цілком очевидні речі «в очевидній повсякденності», які не зможеш пояснити ти, яких не зможуть пояснити тобі.


Чи стаються під час перекладу відкриття?

Повертаючись до саме російської і російськомовної поезії, хочу підкреслити, що я перекладала багатьох поетів, у тому числі Лінор Горалік, Олену Фанайлову, Лєну Елтанг, Марію Галіну, Бориса Херсонського, Олексія Цвєткова, Марію Степанову, Григорія Дашевського, Олександра Кабанова, Івана Жданова, Андрія Полякова, Аркадія Штипеля, Ольгу Седакову. Всього — близько 20 осіб. І тільки недавно виявила, що всі вони якось-то пов’язані або з Україною (наприклад, Лінор Горалік чи Олексій Цвєтков), або з класичною філологією (наприклад, Григорій Дашевський та Ольга Седакова). Це не абсолютна закономірність, але вона є. Очевидно, зв’язок з Україною, знання поезії Овідія дають якісь додаткові можливості в сенсі перекладності, яких я можу не розуміти, але які «намацую», а відтак і використовую.

Одне з тяжких і шокуючих відкриттів останнього часу — виявляється, в сенсі перекладності, найлегше перекладати вірші про війну та смерть. Причому саме про смерть, пов’язану з війною. Напевно, тому, що всі війни насправді дуже однакові. А от оплакування померлих, мова скорботи і мова героїки — цілком різні. Іноді нема відповідників, нема контексту, доводиться щось вигадувати.


Нещодавно у «Видавництві Старого Лева» вийшла друком книжка Бориса Херсонського «Родинний архів та інші вірші». Ви є перекладачем більшості текстів. Як виникла ця ідея?

Спершу в мене не було ідеї перекладної книги, я просто перекладала поезію Херсонського, бо вона мені здалася дуже важливою з багатьох причин. Переклади робилися, як то кажуть, «тому що тому». «Родинний архів» я відразу почала перекладати як цілісну книжку, але спершу мені йшлося про мову, в сенсі «єврейського одеського акценту» в мові Бориса Херсонського, і про те, що сучасна українська література майже не має «єврейського тексту». Не просто текстів про євреїв, яких мало, але які все ж таки є, а власне тексту з єврейським акцентом.

Однак «Родинний архів» — це невелика частина айсберга, який називається «Поезія Бориса Херсонського». Після Майдану і анексії Криму, коли стало зрозуміло, що в Україні — війна, я з подивом збагнула, що перекладаючи Херсонського, вибирала дуже багато його віршів про війну, війну Росії на українському Донбасі, написаних ще до 2010 року, які зараз читаються як пророцтво. Отож, Херсонський писав вірші про війну, я їх перекладала, і раптом усе збулося. Насправді це дуже страшно, але оце і є — Dasein; вірші «мислять, існуючи» — мисляться. Поети їх не придумують, вони просто іноді опиняються в тому ж місці Dasein. Я як перекладач також могла вибрати цілком інші вірші.

Я зараз навіть не можу згадати — чи це «ВСЛ» запропонувало видати книжку віршів Херсонського українською, чи Херсонський був ініціатором української книжки, чи я. Все відбулося десь у фейсбуці — склалося ніби само собою. Так чи інакше, я страшенно вдячна «Видавництву Старого Лева», бо ця поетична книжка дуже важлива. Не тому навіть, що йдеться про переклад доброї поезії українською, а тому, що вона приносить нові мови культури і тематизує, вже як факт української літератури, певні вкрай важливі речі. Зокрема — тему Голокосту на прикладі історії однієї цілком конкретної єврейської родини, члени якої все життя були пов’язані з Україною.

Ще одна річ, про яку хочу і мушу сказати, — автопереклади Бориса Херсонського. Для мене неймовірно важливо те, що він мав внутрішню потребу їх зробити. Дякую йому за ці автопереклади. Для мене це метафізична подія, і не лише як для перекладача.

Маріанна Кіяновська та Борис Херсонський

> Як довго ви працювали над перекладом віршів із «Родинного архіву»? Чи легко вам це давалося?

Легкість в перекладі — як легкість в балеті. Є речі, які в принципі неможливі. Танцівник не може літати, бо обмежений силою тяжіння. Перекладач завжди має справу з неперекладністю. Загалом робота над книжкою «Родинний архів та інші вірші» (власне як над книжкою, бо окремі вірші Херсонського я переклала значно раніше) зайняла приблизно два роки. Звісно, не йдеться про фізичну роботу «записування». Йдеться про думання, про роботу душі. Я хотіла передати не лише слова, а й повітря між ними, енергію, роботу пам’яті — не моєї пам’яті, роботу пам’яті Іншого. І при цьому показати, що ця книга — факт і подія сучасної української поезії, попри те, що це переклад і автопереклад.

Формально, саме автопереклад українською робить «Родинний архів та інші вірші» подією української літератури. Але не тільки. Я вже років зо п’ять говорю про те, що треба починати мислити у категоріях єдиного літпроцесу. Є громадяни України, які творять неукраїнською мовою, або не лише українською. Тому варто ставити питання про українську літературу українською мовою, що твориться в єдиній традиції української літератури, і про літературу України, зокрема, кримськотатарською, російською, польською, угорською мовою, на івриті і т. д.

Поляки в цьому сенсі чинять дуже розумно і послідовно. Є краківська традиція поезії авангарду, писаної на ідиш. Є англомовна творчість Джозефа Конрада. Ми не оперуємо такими поняттями — український письменник литовського і грецького походження. Або український російськомовний письменник польсько-російського походження. При тому, що, можливо, в деяких ситуаціях це єдина дійсно адекватна формула: Борис Херсонський — український російськомовний письменник єврейського походження. Може, навіть важче, ніж до розуміння, що я хочу перекласти поезію Херсонського, мені було прийти саме до усвідомлення, що насправді мені йдеться не лише про поезію і метафізику, а й про системну роботу на зовсім іншому рівні — на рівні світоглядних структур. Що поезія громадянина України, російськомовного єврея, який самоідентифікується в межах українського соціокультурного простору, перекладена українською, стає фактом нашого літпроцесу. І в 2016 році це усвідомлення стає мотивуючим і абсолютно ключовим. Тобто вже не «тому що тому», а тому що Людмила Херсонська, Олексій Зарахович, Олександр Кабанов, Володимир Рафеєнко, Маріанна Гончарова, Анастасія Афанасьєва та інші російськомовні письменники є українськими письменниками. Як і Курков і Херсонський. І щоб вони стали фігурами українського літпроцесу, їх треба перекласти українською мовою. Терміново. Вже.

Розмовляла - Ія Ківа
Посилання з теми:

0 коментарів

Залишити коментар

avatar