«Ті. Ловлять дух часу і не чують смороду». Ганна Улюра про Метрофобію Мирослава Лаюка

Додав: pole_55 12 Серпня 2016 о 12:21 | Категорія: «Огляди, рецензії» | Перегляди: 1066
Автор матеріалу: Ганна Улюра | Фото: litcentr; Богдана Неборак; з архівів автора


Мирослав Лаюк. Метрофобія.

Два популярні вірші з цієї книжки – не найкращі, просто найвідоміші, хоч і заслужено: «Гарні дерева» і «Діди з вулиці Садової». Добрі химерні і банальні (саме так) історії. 

Перша. «Сусід через паркан» оглядає дерева, обирає, на котрому з них повішатися – бо всі, як одне, такі гарні. Аж уже зла дружина починає допікати навзаєм: вішайся чимдужче. Ну, бо ж зла, ясно – «колись позичила у нас п’ять мішків цементу / і досі не віддала / (а ще її покійний батько у війну допомагав фашистам)». Аж поки сама одного дня не повісилася на вербі. Або, ладно, не повісилася, а по правді просто померла, але «п’ять мішків цементу / так і не віддала». А гарні ті дерева, настільки гарні, що шкода на них вішатися, почали рости для сусіда по смерті Віслави Шимборської. І то насправді неважливо, що він не знав, хто вона така була. І так само по суті байдуже, що ти залишиш по собі – чи вірші про привілеї каміння й дерев, чи здатність бачити «такі гарні» дерева, чи репутацію фашистського прислужника, чи заборговані п’ять мішків цементу… Ні, це не заплачка на мелодію «все тлін» і «sic transit gloria mundi». 

Це переконання: щоб ти по собі не залишив, або не-залишив, це все одно не матиме конкретного спадкоємця. Адресні повідомлення в художньому світі Лаюка ризикують бути непочутими; і це стовідсотково гарантований ризик.         

(Тут мені хочеться трішки збочити від магістрального сюжету і ґвалтовно зблизити два вірші, розподілені в книжці по різних циклах. «Ґльобин»: «батько мене навчив найважливішого / перед тим як поґльобинувати взуття / його треба спочатку почистити». І «Татова куртка»: «знайшов на горищі / татові куртку – / дуже модна / якраз на мене». Ці обидва тексти, зокрема, про спадок також, якого не отримує прямий нащадок. Точніше – нащадок є, і він отримує щось, але то щось інше, ніж безпосередньо побачена ним, спадкоємцем, річ. Спогади батьків про власну юність – а не куртка. Характерна говірка (буквально «батьківська мова») – а не мудра порада з догляду за взуттям. 

Цей світ, в ньому батько не розуміє, що віддає, а син не усвідомлює, що взяв. При чому обидва впевненні: рівноцінний обмін дарами такі відбувся. Навіть не споконвічна історія про Світ, вигаданий Батьком і отриманий Сином у спадок, а туга за нею).     


Друга історія. Радше – двадцять сім історій; було б двадцять вісім, але «дід григорій» «до списку не хотів». Саме стільки дідів живе на вулиці Садовій – кожен зайнятий своїм ділом і своїм життям: підтягуються на турніку, ремонтують зятеві КАМАЗ, лікуються, бо перепили напередодні, святкуючи Петра і Павла, рахують краплини, позаяк на інше уже не здатні, бавлять онуків, крадуть один у одного металобрухт, і скуповують той лом один у одного, хватяться юними коханками, слухають радіо, згадують молодість, обідають, обговорюють проблеми міжнародної політики – «отаке: на вулиці садовій проживає двадцять сім дідів». Трагічний вірш, правду кажучи, у високому значенні трагедії. Іронічне зняття пафосу, чи навіть саркастичне, йому просто необхідне.

Мені подобаються в цьому вірші дієслова. До кожного можна поставити питання, яке дасть нову інформацію, котру можна тут же оскаржити таким саме прямим питанням. Там є кілька важливих компліментарних пар – дід Андрій, який рахує вголос краплі і «спасибі що живий» та дід Олег, котрий стругає шаблю для онука. Вони обидва очевидно родом з тієї, попередньої, війни. А ще дід Григорій, котрий воліє у списках не значитися. І дід Дмитро, що він «не доживе до ранку», але то таке, позаяк він уже не з Садової, а з «початку ірчана» – зі списків вилучений автоматично отож. Це мортальні реєстри, ок, майже-мортальні, яким несила самотужки стати меморіальними. Вулиця Садова – сильна метафора: зростання і плекання, коли по факту йдеться про умирання; але не просто сад, а ще й вулиця – наперед обмежений двома рядами будинків простір. Смерть тут – це не пам'ять про померлих, це вольове пригадування про конечність людського існування. 

Герої Лаюка настирливо перебувають у якомусь машинальному цієї-безпосередньої-миті часі, такий собі вічний перфект контінус. Тільки так можна запобігати забуванню, так само безпосередньому, що збігається з моментом події. Щось існує, поки триває. Цей світ буквально перформативний.  


(Ще один біографічний вірш «підтягну» до теми – «Скорбота». Збираючись на похорон баби Гані, юнак завбачливо кладе до кишені розрізану навпіл цибулину. Бо треба для родичів продемонструвати гідну їхньої уваги скорботу. І ні, та скорбота явна – але демонстрація трауру за тим, хто зараз в кращому світі не те, щоб нестерпна, вона виключно ритуальна. Пів-цибулини серед фантиків від цукерок (теж із ритуалу поховання ті цукерки, до речі, чому ж уже з’їдені? скорбота за ким не потребувала штучних сліз?) – надійне, позаяк наглядне свідчення пам’яті про померлих. Оті мої питання в дужках, саме вони творять зміст «Скорботи». Грамотно їх назвати дейктичними посиланнями до минулого тексту. А по-людські так: щось сталося ще до того моменту, коли нам цю історію розповіли. І нам не хочуть про це говорити. Бо забули, просто забули. Буває же просто-забування? От тільки. 

Все побачене і зафіксоване в цьому світі автоматично стає існуючим). 

Один харизматичний невловимий персонаж написав на своєму «Наутілусі»: «Рухливий у плинному світі» (ну або якось так). Йому було б затишно в світах Мирослава Лаюка. 


Ця поетична збірка – «Метрофобія» – перфектно структурована. Композиція – це взагалі сильна сторона Лаюка: на рівні конкретного вірша, відтак на рівні книжки. Композиція тут дійсно має зміст (часто нині в поетичних книжках таке бачите?). Десять поетичних циклів – відповідні десять частин: від вільного вірша – до класичних форм («Сонети для Езри – 1, 2»), від автобіографії – до досвідів «книжного хлопчика». Щоб все зрештою завершилося невимовно прекрасною кодою «Зошита для коляди», таким собі колажем із (здебільшого) порожніх сторінок і поодиноких чужих – діда Петра, каже – автографів. 

«Метрофобія» – певного штибу фотоальбом, в котрому кожен вірш претендує бути «знімком», точніше: «кадром». Відтак речі, які опиняються всередині цього кадру, «розміщені» у такий спосіб, що їхня гранична речовинна природа усвідомлюється легше і швидше, ніж відносини між цими речами. 

Скажімо, цикл «Шкільні дерева». Я відразу згадала щоденники Андрія Болотова. Був такий у 18 ст. російський аматор письма, котрий записував все, буквально все. Зокрема з року у рік складав списки дерев у своєму садку, з описом і часто під супровід якихось спогадів. Тут такий саме список: груша, тополя, магнолія, акація, горіх і таке інше. І відповідний спогад із шкільного дитинства: бійка однокласників в болоті поблизу дитячого майданчика, малі підкопують тополю, щоб та завалилася на школу, закинутий на подвір’я злої сусідки футбольний м’яч, трішки гидкі поцілунки і до жаги прекрасні закоханості. Якесь все дуже типове, принципово типове, навіть якщо подається як особиста травма, то незакрита так само принципово. Звідси і Лаюкова любов до кліше. Чого б вони не стосувалися, «підвищеного» з літератури або «зниженого» з побуту – кліше у віршах Лаюка «затерті» настільки, що них можна уже заповнити наново  індивідуальним змістом. Автор «Шкільних дерев» збирає свою колекцію з відчужених фрагментів (уже наче не своїх, не біографічних) нову історію. 

«Свої» спогади стають нічиїми історіями, щоб знову стати «своїми». На позір очевидна біографічність «Метрофобії» не те щоб хибна, вона необов’язкова. 


Технічно вправний автор. Акцентує в своєму вірші вертикаль – ненав’язливо, парою слів,  через вірш із виключно наголошених складів (брахіколон у верлібрі, це можливо взагалі?); наголошує горизонталь – через повну риму і строгу метрику. Будь-який спосіб годиться, щоб включитися у гру природності, продемонструвати нам достовірність (ок, поетичну достовірність) того, що у вірші відбувається. При цьому Лаюка вкрай складно, майже неможливо цитувати. Для цього його поезії доведеться розбити на фрагменти – вірші, рядки, строфи. А це значить якщо і не знищити їх, то позбавити чогось засадничого. Не сюжету навіть, хоча «Метрофобія» є сюжетною поезією без інших варіантів прочитання, либонь. Те саме стосується композиції всієї книжки. Окремі його поезії, незалежно від того, чи регулярний то вірш чи вільний, неметафоричні по суті. Їхня сукупність читатиметься як притча чи алегорія натомість – такий собі мінімальний необхідний об’єм, що створить сюжет: тільки цикл, тільки книжка. 

В кожному вірші: неодмінний сюжет і при цьому мало що надається до вільного потрактування. Авторський задум тут – шорсткий щодо читача, тотальний. Тож не має дивувати: всі персонажі тут другорядні. Включно з тим, хто до нас із цієї книжки говорить. Збереження «духу часу», констатація свого існуючого в тому, що воно існує? – А от ніц подібно. Це просто набір якихось речей, часом майже мнемотехнічні переліки. Зафіксувати поточний момент і по всьому… Дивимося «Воздух». Шахтарі після зміни змивають з себе вугільний пил. Облітають пелюстки троянд наприкінці літа. Донець заквітчаний трояндами. «торф стає вугіллям кров стає вугіллям». Цілують дівчат, «щоб тим хто дивитиметься збоку / виглядало красиво». В шахтах бракує повітря… Скласти повний список – і все. Вічні питання з самого дурного приводу. Таке, здається, тільки поезія і може собі дозволити. Це, здається, і є поезією.  


Біда в тому, що люди Лаюка не здатні забувати. Розлогі описові ряди, перерахування, що наростають в межах одного твору, перелік як спосіб організації віршів у циклі, відтак у книжці. Це такі на позір мнемотичні практики, які знімають питання ієрархії. Татова куртка так само важлива, як і розклад руху автобусів, війна – як і огляд закинутих будівель. Такий перелік позбавляє речі сенсу, точніше – приховує зв'язок між речами. Принципово відкрита ситуація: немає ієрархії – немає чіткого вибору; не встановлення нового порядку, а добровільна обмеженість можливостей. Таким і є той оспіваний творений і невловимий світ Лаюка. Всім начебто доступний, бо відкритий для всіх нарівно. І нікому по факту не потрібний, адже або давно знайомий, або відчайдушно чужий. 

В «Метрофобії» є два найпопулярніші (на сьогодні) вірші автора. Є півтора десятки дуже сильних поезій. А читати треба всю книжку, і то пильно. Не випускаючи останніх порожніх сторінок. Чи саме їх читати слід над-уважно. 

Ганна Улюра
Матеріали по темі:

1 коментарів

avatar
***
часом кажу правду аби думали що обманюю
часом трясу аличу аби струсити пташок
часом сідаю на бордюр у голубину компанію
часом не читаю останню сторінку книжок

часом хочу аби очі мої осліпли
часом хочу помістити усіх голубів за грати
часом пишу верлібри
аби думали що не петраю римувати

вдаю дурня а вони насміхаються і не бачать сарказму
та коли дізнаються про свою біду -
більше не впускають мене на поріг

а я підходжу до найпершого храму
обертаюся і далі швидко іду
бо не маю милостині на всіх


Мирослав Лаюк, із поетичної збірки «Метрофобія»
starylev.com.ua/metrofobiya

Залишити коментар

avatar